Мисливці за фентезійними штампами

Все почалося тихої травневої ночі 2013го. Коли хмаринки пропливали небом, комарі шукали дупцю, яку можна було б вкусити, а мій чоловік вирішив познайомити мене з принадами перегляду «помаранчевого ютубу». На його думку, моя байдужість до цього виду мистецтва обумовлювалася тим, що мені просто не траплялися ПРАВИЛЬНІ фільми для дорослих. Я ж не стала з ним сперечатися, просто запаслася попкорном.

Пальці Євгена швидко забігали клавішами, вводячи адресу, певно, головного сайту своєї одинокої юности. Кілька хвилин він вештався його віртуальними просторами, щось невиразно бурмотів, а потім зі вдоволеним видом розгорнув ролик на весь екран.

— Ну ось, гадаю, тобі сподобається, — посміхнувся він і відсунувся від монітора.

Першим, до чого прилипнув мій погляд, були намальовані в 3D груди, від розміру яких навіть мене, володарку повного п'ятого, вдарило ковадлом комплексу неповноцінности. Коли ж камера від'їхала від грудей, я побачила і головну героїню, схожу на персонажку з Final Fantasy, яка зазнала впливу невідомого мутагену. Підморгнувши, панянка граційно хитнула грудьми і сказала щось японською.

Що ж, тепер ясно, чому більшість людей вважають, ніби всі, хто люблять аніме — якщо не діти нерозумні, то збоченці.

Недовго думаючи, панянка зняла бюстгальтер і нахилилася до глядача. При цьому її груди захиталася так, що я відразу ж впала зі стільця з криком дикої чайки.

— Юлю, ну ти ж обіцяла! — ображено зітхнув Євген.

— Вибачай-вибачай, — видихнула я, безнадійно намагаючись придушити сміх.

Євген тяжко похитав головою і всадив мене назад на стілець. Я знову подивилася на екран. Там саме з'явився і другий персонаж... пів чоловіка? Цікаво, а де ж друга його половина — та, що вище живота? Чи, може, в нього там теж щось мутувало і показати це просто жанр не дозволяє? Цікаво-цікаво, треба буде пошукати режисерську версію.

Героїня не марнувала часу та вирішила зайнятися присутньою в кадрі частиною свого партнера по знімальному майданчику. Постогнуючи щось японською (що найсмішніше, половину слів я зрозуміла) вона почала пестити напівсамця своїми грудьми... і Євген знову скривився від мого істеричного ору у відро з ромашечками.

— Між іншим, тут дуже реалістична анімація!..

— Що, справді? — ще сильніше зареготала я. При цьому в глибині душі розуміла, що зазіхнула на щось сакральне.

— Слухай, Юлю, може, якийсь інший ролик врубити?

— Ніт, залиш цей, воно ржачне, — я весело махнула рукою та остаточно вбила в Євгена віру в людство.

Коли ж мультик дійшов до основного, істерика, мабуть, почалася навіть у комп'ютера, тому що він якось підозріло перезавантажився.

— Ах ти ж срака з фіраночками, — відзначила я, сміючись з останніх сил.

— Оце вже точно, — пробурчав чоловік.

— Ну не ображайся! Давай щось інше подивитися спробуємо, — підбадьорила я… але Євген, схоже, не надто підбадьорився.

— Гаразд, але на цей раз обираєш ти — щоб тобі сподобалося.

— Добре. Так... то на тому сайті є що-небудь цікаве?

— Тобто, цікаве? — сторопів чоловік.

— Ну, з сюжетом дивибельним. Що-небудь в старовинних сукнях, або з ельфами?

Вираз обличчя Євгена мені чомусь не сильно сподобалося. Я просто сподіваюся, цієї миті він не пошкодував, що одружився зі мною.

— Навіть не знаю, — нарешті промовив він... агов, це у нього що, око сіпається? Але ж я, чорт забирай, впевнена, що хтось знімав порнушку з ельфами! Її просто не може не бути!

Зробивши глибокий вдих, Євген запустив браузер перезавантаженого комп'ютера.

— Коротше, гортай та сама вибирай.

— Як скажеш, — кивнула я і поклала руку на мишку. — Так, ось до цього фільму наче скріни гарні... зараз почитаємо, що за фільмець.

— Стоп-стоп, ти читаєш анотацію до порнухи?!

— Угу. Повинна ж я знати, про що там! Так... «Палкий красень Адріан шпенькає гарячу кобіту Мірабеллу»... мда, автор опису — просто Капітан Очевидність.

— А чого іще ти хотіла від опису до порно?! — безнадійно заволав Євген. І хтозна, чим би подальший розвиток подій обернувся для його психіки, якби наша розмова не перервалася через гучний гуркіт, який долинув з передпокою.

Заверещавши, наче щур, якому кінь наступив на хвоста, я скочила зі стільця і сховалася за спиною Євгена. І коли врахувати, що була в півтора рази ширшою за мого худенького чоловіка, вийшло в мене це не дуже добре.

— Юлю, спокійніше! — строго сказав він, хоча й сам напружився, похмуро дивлячись на зачинені двері до передпокою.

— А раптом це грабіжники? — пропищала я противним ультразвуком.

— Як же, грабіжники, — цинічно пирхнув Євген. — Та в нас і красти ж нічого.

У цьому мій чоловік мав рацію: наш сімейний бюджет просив милостині біля церкви через дорогу після весілля, скромного ремонту в нашій однокімнатці на Ковалівці та покупки кухонного м'якого куточка, який я любила з усією ніжністю. Ну а мішки грошей, як відомо, нечасто звалюються на голову вчителькам укрмови. Чи молодому інженерові, який тільки-тільки перевчився на айтішника і навіть серед джуніорів вважався жовторотиком.

— А ти певен, що грабіжники про це знають?

Втомившись від моєї паніки, Євген повільно підійшов до дверей і потягнув за ручку. Коли вони зі скрипом відчинилися, ми побачили... порожній передпокій.

— Але щось же шуміло, — пробурчала я, ніби виправдовуючись. — Може, це той... привиди?

— Які до біса привиди? — обурився Євген.

— Між іншим, привиди і всяке інше точно існуює! Моя молодша сестра віднедавна постійно щось таке бачить.

— Твоя молодша сестра, разом з тією її кучерявою подружкою, бахнуті на всю голову.

— Ну, трохи й бахнуті… але надприродні сили у Васі справді прокинулися серйозні. Та й її Ліза з дитинства привидів бачила і…

— Годі вже, Юлю. То просто знову твоя кішка біситься, — чоловік закотив очі та зробив крок до вимикача. А наступної миті вже вилаявся, бо перечепився через щось, очевидно тверде і важке.

— Милий, ти в нормі? — занепокоїлась я і поспіхом увімкнула світло. Ось тільки коли блякла лампочка нарешті освітила передпокій, здивувалась і я, забувши, що в коханого щось болить, і сам Євген, який вже й не думав про власну забиту нозю.

Адже тим, об що перечепився мій чоловік, був масивний лицарський шолом!

— Це що, відповідь небесної канцелярії на твій запит про порно з ельфами? Інвентар для зйомок надсилають?

— Не думаю, — цілком серйозно відповіла я, і від подиву навіть не помітила саркастичних ноток. — Це, скоріше, більше підійде для фільму про гномів... Та ну тебе! — фиркнула я, нарешті повернувшись до реальности, де мене спіткало усвідомлення того, що чоловік нахабно мене стібе. До того ж робить це абсолютно невчасно. — Невже тебе анітрохи не турбує така буденна дрібниця, як шолом в передпокої?

— Хвилиночку, — насторожився Євген. — Хіба ця штука не твоя?

— Чого б їй бути моєю?

— А хто тебе знає? Раптом ти із цих... — промовив чоловік тоном агента СБУ. — З рольовиків.

— Ні, звичайно, — відмахнулась я. Єдина гра по «Ґобіту» в студентські роки не робить мене рольовичкою. Надто коли згадати, що я ганебно втекла з неї через три дні, не витримавши життя в польових умовах «Середзем'я» біля села під Харковом.

Євген задумався. А поки він думав, я підняла шолом і почала уважно його розглядати: річ не надто стара, але активно використовувалася. При цьому ну дуже важка! Не дивно, що мій любий досі за ногу тримався.

На хвилину відірвавшись від шолома, я підвела погляд і остовпіла, витріщаючись на велике дзеркало, що висіло навпроти.

— Євгене, — злякано гукнула я — А тут дзеркало брижами пішло.

Спочатку чоловік не зрозумів, що ж я маю на увазі, і, напевно, тому так стомлено похитав головою. Але коли він все ж глянув на відображення, то залипнув точно так само.

Що ж, якщо це галюцинація, то принаймні, не тільки в мене.

— Ти що робиш?! — запротестував Євген, коли я потягнулася до дзеркала та відчула поколювання холоду, що долинало від скла.

Несподівано брижі на дзеркалі стихнули і скло стало таким, яким мало бути — рівним, гладеньким. Ми справді все це бачили?

Не в силах повірити власним очам, я потягнулася рукою вперед, торкнулася скла долонею... і відчула, як щось вчепилося за мене і щосили потягло всередину дзеркала!

— Євгене! — закричала я, марно намагаючись вхопитися хоч за щось. Рука стрімко зникла за дзеркальною поверхнею, і те, що затягувало мене, подвоїло зусилля!

Він тримав мене за руку і сам намагався впертися ногами в стіну, але всі старання були марними. Востаннє подивившись на чоловіка, я замружилась, а коли розплющила очі, голова була вже по той бік дзеркала — в нескінченному потоці світла настільки яскравого, що я так і не змогла розгледіти своєї руки. З кожною секундою це світло поглинало мене і тягнуло вперед, безнадійно вириваючи зі звичного життя...

Я вже збиралася трагічно поплакати, але не встигла: мені здалося, що обірвалася ниточка, яка утримувала мене, і я, немов повітряна кулька, полетіла в невідому висоту.

Але разом зі мною, так само не відпускаючи моєї руки, летів Євген! Зусилля, ще одне, і ось він уже щосили обійняв мене і видихнув:

— Е-ні, моя люба, ти мене так просто не здихаєшся!

Мої очі наповнилися сльозами одночасно смутку і щирого щастя. Відбувалося щось незрозуміле, але все це не мало значення, поки ми разом. Його погляд був дуже ніжним і турботливим. Нехай це прозвучить смішно і безглуздо, але мені захотілося поцілувати його — прямо зараз, не зважаючи на все це безумство. Тепло посміхнувшись, я потягнулася до губ мого сонечка, блаженно заплющивши повіки...

Аж раптом ми обидва гепнулися на тверду кам'яну підлогу! І найбільше дісталося моїй дупці.

Наступним, на що я звернула увагу, була маленька темна кімната, в центрі якої ми валялися в дурнуватих позах. Ані віконечка, ані меблів, тільки кам'яні стіни та велике дзеркало.

— Даруйте, ви не бачили мого шолома? — запитала худорлява юнка в обладунках. Стоячи в протилежному від дзеркала кінці кімнати, вона чухала потилицю білявої голівоньки, з якої стирчали загострені вуха, і з подивом розглядала два тіла на підлозі. — Стривайте-но... а це що, самець?!

Що я, що Євген нервово гикнули.

— Скажи, а ти часом не рольовичка? — приречено запитав мій чоловік, мабуть чіпляючись за останню соломинку.

— Рольовичка? — перепитала дівчина. — Ролі... як в театрі, так?

— Ну, майже...

— Змирися, коханий. Схоже, ми з тобою потрапили в інший світ, — журливо зітхнула я в стані вже за межею опрутніння. — І той шлях, яким ми сюди прилетіли, вже зачинився, тож вибратися звідси навряд чи буде просто, — закінчила я, та постукала кісточками пальців по твердому склу.

— Чорти б вхопили те твоє лядське фентезі! — відчайдушно простогнав Євген. І я була з ним згодна! Ми незрозуміло де, невідомо коли, і один тільки дідько варений знає, що нам тепер робити. А все, що в нас залишилося — це пошарпаний домашній одяг, в кишенях якого лежав єдиний льодяник «Рошен», куплений ще за Ющенка. Тож тут і зараз в нас були тільки розгубленість та відчай.

І лише десь там, далеко-далеко в старій панельці на Ковалівці, самотньо стояв на кухні мій осиротілий м'який куточок…