Мисливці за фентезійними штампами

— Так, а тепер ще раз поясни мені, чому я не повинен викидати цю кішку з воза прямо зараз? — грізно загарчав Євген, нависаючи над нами похмурою хмаринкою.

— Тому що вона милесенька, — аргументувала я та обійняла Асуну.

— Коргі в светриках — от вони милесенькі, — парирував Євген. — А твоя котятина — вередлива, зарозуміла, шкідлива скотиняка!

— І чому ти так не любиш мою кішку?

— Може, тому, що вона стерво?

— Ой, та не треба!

— Справді? Та ця падла зжерла весь кисломолочний сир, який був у возі! — оскаженіло закричав Євген.

— Теж мені біда, поснідай чимось іншим.

— Чимось іншим я, звичайно, поснідаю. Але ти знаєш, як сильно я люблю сир на сніданок? Як взагалі в цю пухнасту паскуду стільки влізло? Вона жере більше, ніж ми!

Я хотіла щось заперечити, але з останнім, загалом, справді важко було посперечатися.

Невідомо до чого б дійшла наша суперечка, якби непритомна тушка, що валялася на дні возу, не почала виказувати ознаки життя невиразним, але дуже незадоволеним бурмотінням. Насторожившись, ми з Євгеном синхронно поглянули на цього панича.

— Чому мені досі не подали сніданок? — невдоволено забуркотів парубок.

Однак варто було йому розліпити праве око, і від невдоволення не залишилося й сліду. Замість того на щокатому обличчі застигло найчистіше опрутніння, яке послужило стимулом спочатку для розплющення, а потім і вирячування другого ока.

— Де я?! Що відбувається?!

— Це ти в неї спитай, — втомлено кинула я, махнувши рукою в бік Міли, яка продовжувала собі правити возом.

— Та чхати мені, в кого питати! — панічно закричав він. — Якого біса я не в своїй кімнаті, і де всі мої служниці?

— А, то це тому, що я врятувала тебе, — гордо повідомила Міла й відважно змахнула тендітної рукою.

— Врятувала? — здивовано гикнув парубок.

— Угу, врятувала, — підтвердила принцеса. — Більше тобі не доведеться жити рабом борделю, який змушений вести жахливе існування ув'язненого, який не має права розпоряджатися власним тілом. Тепер ти вільний! А незабаром підеш разом з нами в інший світ, де немає проблеми нестачі чоловічого населення. І там ти зможеш жити звичайним щасливим життям...

Аж раптом Мілі довелося зупинити коней: сполотнівши наче крейда, парубок заверещав «ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ!», вистрибнув з воза і, незважаючи на очевидно отримані легкі травми, побіг сонячним степом в першому-ліпшому напрямку.

— Гей, стривай, куди ж ти?! — здивовано вигукнула дівчина й чкурнула слідом за врятованим нею бідолахою. Мабуть пригадавши, як ця тендітна принцесочка вирубила його минулої ночі, хлопець все ж вирішив зупинитися і добровільно здатися на милість фізично розвиненішого ворога.

— Та щоб тебе! — спересердя сплюнув він, борючись із задишкою.

— Чому ти так реагуєш? Адже якби не я, ти б провів у тому жахливому борделі все своє майже вічне життя.

— Саме так! — несамовито закричав парубок, хапаючись пухкими пальчиками за своє шовковисте чорняве волосся. — Ти хоч розумієш, чого мене позбавила? На що прирекла? Я ж був першим самцем в кращому столичному борделі! В мене було все, взагалі все. Їжа, жінки, розваги. Кожен мій день починався з того, що вродливі служниці з пишними формами приносили мені сніданок у ліжко, а закінчувався розслаблюючим масажем після фіто-ванни. Все, що мені треба було робити, це насолоджуватися життям і час від часу приймати відвідувачок з найвищої партійної еліти, які обсипали мене подарунками. Я потопав у шовках на м'яких подушках, отримував усе найкраще і міг ні про що не турбуватися до кінця своїх днів! Але що… що, чорт забирай, на мене чекає тепер, коли ви викрали мене звідти?! В той бордель було не так просто потрапити, і після того, як я побував за його межами... якщо навіть мене візьмуть назад, мені доведеться пройти через всі ці аналізи та процедури! А може мені взагалі доведеться піти в який-небудь сільський сарайчик, де в мене не буде служниць, а з дарів принесуть щонайбільше відро кабачків у сезон! Чи ви пропонуєте мені вирушити в інший світ? Чув я ось від нього, — буркнув фейрі, вказавши на Євгена, —...Про ці ваші інші світи, де мені доведеться ПРАЦЮВАТИ і навіть не мріяти про привілеї, які маю в цьому світі просто тому, що в мене є прутень!

— О, не переживай, любчику. Боюся, в цьому мультивсесвіті достобіса багато світів, де ти також матимеш не аби які привілеї просто тому, що в тебе є прутень, — пирхнула я і закотила очі, підійшовши десь на середині цієї палкої промови. — Тобто, ти був би щасливий все життя сидіти на сраці і догоджати привілейованим партійним тіткам?

— А чому я повинен був бути нещасним?! — заволав парубок. — З п’ятисот сорока шести років свого життя п’ятсот тридцять я прожив у борделях: спочатку в провінційному, але потім — завдяки партійній начальниці, яка зупинилася проїздом в моєму рідному місті — я потрапив до столичного, де став найкращим. І уявіть собі, катався наче сир в маслі. Але тепер, через вас, все втрачено! Моїй кар’єрі кінець, моє життя зруйноване!

Секундочку… п’ятист сорок шість? Тобто, в нас тут — дев’ятнадцятирічна героїнька та чорнявий фейрі-мужик 500+ років, якого хочуть мало не всі жінки світу? Серйозно?! Тільки не кажіть, що він може керувати тінями чи викликати в себе за спиною чорні шкіряні крила, бо тоді мою істерику вже ніщо не зупинить.

— Та заший вже свій пердак, поки степ не спалив, — пирхнула я, бездарно намагаючись зобразити щире співчуття. — Якщо так любиш свою роботу, то й щасливої дороги. За кілька днів ми повернемося до столиці, і якщо захочеш — пензлюй назад, коли ми звідси заберемося. Гадаю, такого цінного співробітника з радістю приймуть назад.

Незважаючи на всю переконливість моїх делікатних доводів у погляді бідолахи читалося одне: «Я всіх вас ненавиджу, висерки кляті».

— Ну-ну, чому стільки негативу? — саркастично поцікавилась я. Так, варто було б зупинитися, але мене, схоже, понесло. — Недобре так свою чакру засирати ретроградними Меркуріями. Очисти свій розум і йди шляхом дзен, прагни досягти просвітлення!

— Ти, що, взагалі здуріла, жінко?! — заволав ельф, в істериці забризкуючи мене слиною. — Ти хоч розумієш, в якій ситуації я через вас опинився?

— Та ну? — я несподівано злобно підняла брову та зміряла парубка поглядом, повним похмурого цинізму серійного вбивці, до якого на вулиці підбіг семирічний хлопчик і закричав йому: «Я КРУТИ-И-ИЙ!». — Нас із чоловіком оця от фейрі-героїнька через свій тупняк вирвала з рідного світу, де в нас було сімейне гніздечко і спокійне життя. Замість цього ми потрапили в якусь епічну комуняцьку сраку, і зможемо з неї вибратися, тільки якщо дуже сильно пощастить. При цьому наші шанси повернутися в рідний світ катастрофічно малі, і ми навряд чи коли-небудь туди потрапимо, навіть якщо проведемо в пошуках все життя. Тобто, фактично ми приречені до самої старости поневірятися світами, кожен з яких може виявитися іще гіршим за попередній, що, по суті, дорівнює життю, безнадійно злитому в унітаз. Ну то давай, розкажи мені про свої проблеми, няшечка!

— Ні, та я просто... — позадкував хлопець.

— Тому або ти завалюєш звездак та спокійно їдеш з нами, поки ми не виберемося з цього лайна, або я порубаю тебе на м'ясо і згодую своїй кішці!

Асуна задоволено нявкнула, демонструючи, що буде навіть не проти, якщо події підуть за таким сценарієм.

— Ну то як, ми зрозуміли одне одного? — мило посміхнулась я. І судячи з виразу обличчя фейрі-альфача, з яким він кивав, бідолаха очевидно прочитав у моєму погляді кожну деталь свого розчленування. — Тоді, якщо вже нам доведеться провести деякий час разом, може, почнемо зі знайомства? Мене звати Юля, це мій чоловік Євген, а он та дівчинка, яка останні десять хвилин стоїть в ступорі, переосмислюючи світобудову — принцеса твоєї дзьобнутої країни, Мілоріана, але можеш кликати її просто Мілою. А тебе як звуть, друже?

— Вілнір, — гикнув парубок та нервово ковтнув слину.

— Я дуже, ну дійсно дуже рада познайомитися, — весело промовила я з тією ж маньячною пикою. — Ось бачиш, Вілніре, все насправді не так погано, принаймні, для тебе!.. може бути. То що, вйо назад до возу та й поїхали?

— Ага, — слухняно кивнув фейрі-мужик, і не чекаючи повторного прохання, поспіхом зайняв своє місце.

Простоявши в ступорі ще кілька секунд, Міла стрепенулася і теж полізла назад.