Мисливці за фентезійними штампами

Дивлячись на маленьке заґратоване віконце, яке було єдиним джерелом бляклого світла та відносно свіжого повітря, я безсило стискала пальцями спідницю з уродським принтом. Принесений вартовою пайок не ліз в горло. І все ж, після довгих годин в темниці, бурчання живота взяло гору над безпросвітним горем.

Але варто було мені заїсти стрес максимально несмачним їдлом, і приглушені голодом тривоги накотили з новою силою. Від однієї думки про те, що мого любого перетворять на предмет комунальної власності, мене охоплювала лють і нестримне бажання проломити комусь його робоче-колгоспний череп.

— Нарешті я вас знайшла, — несподівано почула я вже знайомий голосок... і відчула, як моя лють потроїлася: сховавшись під чорним плащем з каптуром, біля ґрат моєї камери стояла та сама вухаста юнка, завдяки якій ми опинилися в цьому світі!

— І нащо ж? Маєш зайві зуби і хочеш це виправити?

Дівчина понурила погляд. На мить мені навіть здалося, що бідолаха зараз розплачеться і піде геть, але за кілька секунд вона, все ж, зібралася на силі й промовила:

— Мені дійсно шкода, що я втягнула вас у це.

— Дуже мило з боку вашої всратої високости, — посміхнулася я, щиро переграючи.

— Повірте, я не схвалюю рішення матері! Воно жахливе.

— Ой дякунечки! Ну все, тепер життя точно налагодиться!

— Послухайте ж, я хочу вам допомогти!

А оце вже щось новеньке!

— І як же? — здивувалась я. У те, що ця малявка зуміє переконати свою пихату матуську, вірилося мало. Мабуть навіть менше, ніж в саму можливість того, що вона наважиться на державну зраду.

— Вночі я організую вашу втечу з в'язниці, вас не скоро почнуть шукати — вартова не сильно обтяжує себе обходами поза розкладом. Навалимо в камері ганчір'я та накриємо його ковдрою, і доба в нас буде. За цей час ми встигнемо викрасти вашого чоловіка з борделю і покинути місто.

— Це все, звичайно, дуже няшно. От тільки я все одно не пробачу тобі того, що мого чоловіка вже, напевно, покористували з десяток ваших комуністичних курв, тому однаково придушу тебе за найпершої ж нагоди, — прогарчала я.

— Не переживайте, ніхто йому ще нічого не зробив, — запевнила принцеса. — Ви думаєте, чоловіка, який взявся незрозуміло звідки, ось так відразу візьмуть та й допустять до жінок фейрі зі столичної партійної еліти? Його ще тиждень обстежуватимуть, в настоянках купатимуть. А потім ще й зламати його довелося б... якщо я все правильно зрозуміла, він кохає вас і не цікавиться іншими жінками? Тоді це ще тиждень-два, протягом яких його б споювали, щоб насильно...

— Гаразд-гаразд, зрозуміла, — перервала я. Хоч від слів дівчини я й зітхнула з полегшенням, але моя багата уява всім єством виступала проти того, щоб вона продовжувала свою вкрай цікаву оповідку. — І як же ми виберемося з підземелля? — скептично насупилась я, змінюючи тему.

— Так само, як я сюди пробралася: через таємний хід.

— Звучить воно, звісно непогано. Але нахіба тобі допомагати мені?

— А ви самі не розумієте? — відчайдушно зітхнула принцеса. — Цей світ такий гидотний та дволичний! З ранку до ночі лише оспівування партії, яка дарує всім рівність… та тільки рівні всі хіба в тому, що однаково бідні. Нічого власного ні в кого немає, лише все колективне. Тільки от партійна еліта «трошечки рівніша за інших», жирує та має купу шикарних маєтків-дач, десятки розкішних карет, якісний одяг та гори такої їжі, якої звичайні фейрі й на картинках не бачили. Вирізнятися якось теж не можна, бо будь-який прояв індивідуальности тут дорівнює злочину, за який в кращому разі загноблять, в гіршому назвуть ворогом народу та закриють в трудовому таборі. Але всі тут такі промиті, що сприймають це за належне і ладні самі порвати тих, хто спробує натягнути, що в цій системі щось не зовсім правильно. Як донька королеви, я на позір повинна вдавати скромну трудівницю, та ж насправді маю чимало привілеїв, і мені від них гидко! Я не можу жити в цій клітці! Мені потрібна свобода, можливість бути справжньою собою! Пригоди, подвиги, щось важливе, що зможу зробити тільки я. А тут все наче застояне болото, якому немає кінця-краю. Тільки мавзолей на центральній площі, куди всі ходять вклонятися мумії азійки в костюмі корови. Розумієте, чому я порушила заборону і відкрила дзеркальні двері? Мені навіть неважливо було, куди я потраплю — головне, подалі звідси. Та й якщо той світ, в якому опинюся, не сподобається, то в який-небудь інший можна буде потім також втекти.

— Хвилиночку... ти що, не знала, в який світ відкриваєш прохід? — закашлялась я.

— Це головна проблема чарівних дзеркал. У кожному світі нашого мультивсесвіту є одне таке дзеркало, яке неможливо розбити чи знищити. Воно може виглядати як завгодно, і якщо в тому світі немає посвячених в таємницю, то й перебуває воно де завгодно. Світів тих — сила силенна, не злічити. І активуючи одні двері, ти не можеш вибирати, куди виведуть інші. Прохід лишається відкритим лише три хвилини, за цей час можна переміститися з одного світу до іншого. Ось тільки так само, як ти можеш проникнути в інший світ, з нього хтось може потрапити в твій — як це трапилося з вами. А я, відкривши прохід, забарилася, коли впустила в дзеркало шолом. Те, як скло поглинуло його... я злякалася і проґавила нагоду втекти звідси. Мені просто стало страшно, вперше моя рішучість похитнулася...

— Вибачай, любонько, але в мене не виходить перейнятися твоєю драмою, — цинічно гмикнула я. — Напевно тому, що ти так довго думала замість того, щоб залізти в це чортове дзеркало і вилізти з нього в коридорі нашої квартири. В результаті ми самі опинилися в твоєму домі, й чекала на нас тут доля гірша за ту, що могла б чекати на тебе в нашому світі!

— Ваш світ такий чудовий і прекрасний?

— Ну, не сказала б, — зітхнула я, почухавши макітру. — Високої магії в ньому немає. Лише всякі сили екстрасенсів, які багато хто сприймає як забобони… Але моя молодша сестра Вася каже, що це правда і в неї такі сили є, а я їй вірю. Одначе я там — проста людина, а простій людині в нас жити не так просто. Надто після того, як на останніх виборах президентом обрали оте кончене тричі судиме промосковське чмуридло… Ще й всі навколо якісь дивні, помішані на тому, щоб «бути нормальними». Плюс, є йобана русня, яка ніяк, падла, не повиздихає... Зате там, вдома, був інтернет, а це краще за будь-яку магію!

— Що ж це таке?

— Свобода, — тепло відповіла я. — Все, що хочеш — від розваг до серйозних інформаційних ресурсів і можливости підзаробити. Завдяки інтернету можна жити, не залежачи від суспільства і того, що споживає його колективний розум. Там ти сам вибираєш, що б хотів подивитися, почитати або послухати.

— Вибачте, ем-м-м-м… з вами все гаразд? — крекнула принцеса, дивлячись на мене наче на якогось обдовбаного наркомана, що миє пісюн у фонтані біля львівського оперного та піднесено розказує про Бога.

Давши собі подумки потиличник, я струсила з мармизи вираз обкуреного котика і пробурмотіла:

— Загалом, мій рідний світ, незважаючи на всі свої недоліки, однозначно подобається мені значно більше за ваш совок з ельфійськими вухами.

— З останнім я готова погодитися апріорі, — кивнула дівчина. — Тому і хочу втекти звідси якомога швидше — вперед, дзеркальним коридором, до великих пригод!

Секундочку, я все правильно зрозуміла? В нас тут що, реально дев’ятнадцятирічна принцеса, яка мріє звалити з палацу заради життя бродячої войовниці-геройки? Та ви, трясця, що, знущаєтесь?!

— Ось тільки одного зрозуміти не можу: чому ти вирішила нам допомогти? Хіба тобі не насрати, сонечко?

— Можете не вірити, але мені не все одно! Я дійсно винна в тому, що з вами сталося, і хочу допомогти. Урочисто присягаюся, що буду супроводжувати і захищати вас та вашого чоловіка, поки ви не опинитеся в своєму рідному світі, — палко заявила дівчина, мабуть уже перейнявшись своїм образом мандрівної геройки, яка бореться за добро та справедливість, наче якась Сейлор Мун з аліка.

— Зрозуміло, — зітхнула я. — То як ми будемо діяти? Виберемося з темниці, заберемо мого чоловіка і швидко до дзеркала?

— Не зовсім так, — зніяковіла принцеса. — Вся біда в тому, що одне і те ж дзеркало не можна активувати частіше, ніж раз на тиждень. Тому потрапивши в новий світ, нам доведеться провести в ньому не менше семи діб, раніше двері просто не відчиняться.

— От же ж срань.

— Але й чекати цей тиждень зараз ми не можемо. Невідомо що робитимуть з вашим чоловіком, тому ми маємо забрати його якомога швидше. Хай до клієнток його поки і не допустять, але травмувати психіку можуть. Тому діяти ми будемо так!

Набравши повні легені повітря, принцеса почала:

— Зараз близько третьої години пополудні. Другий день вашого ув'язнення добігає кінця і близько сьомої вам принесуть вечірній пайок. О восьмій годині я прийду за вами і виведу з темниці. Після цього ми виберемося з палацу, щоб пізніше під покровом ночі проникнути в бордель і викрасти звідти вашого чоловіка. Разом ми покинемо місто через таємний хід в мурі та поженемо коней на захід. Ховаючись у лісах, ми перечекаємо тиждень, а потім повернемося до дзеркала і втечемо з цього світу.

План юної принцеси (надто фінальна його частина класу «шось-там-шось-там-ПЕРЕМОГА!»), викликав у мене чималі сумніви. Але поговорити з нею про це можна буде пізніше.

— Гей, перш ніж ти підеш, скажи мені ще на одне.

— Слухаю вас.

— Чому твоя мамка сказала, що дзеркалом користуватися не можна?

— Тому що через дзеркальні двері можуть пройти не тільки жителі інших світів, — похмуро відповіла дівчина. — У чарівних дзеркалах щось є. Бліда тінь, яку іноді помічаєш, якщо довго вдивлятися у його відображення. Якщо вірити стародавнім книгам, вона блукає лабіринтом від одних зачинених дверей до інших, сподіваючись, що одного разу йому вдасться наштовхнутися на ті, які будуть відчинені. Легенди також стверджують, ніби ця тінь породила десятки маленьких тіней, і вони, немов щури, шарудять біля зачинених дзеркал. Якщо одна з них прослизне в який-небудь світ, то станеться щось жахливе. Але варто самій тіні вибратися з дзеркальної пастки, і на той світ, якому не пощастить її впустити, чекає катастрофа.

— І знаючи це, ти все одно вирішила відчинити ті двері, — безнадійно зітхнула я. Ну що тут скажеш, типова дев’ятнадцятирічна героїня, яка спочатку робить, а вже потім думає, і то сракою.

— Можливо, цього не слід було робити, але тепер уже пізно. Я повинна виправити те, що накоїла.

— При цьому наробивши нових бід.

— Не обов'язково! Я буду вірити в свою удачу!

«Це трапиться з ким завгодно, тільки не зі мною»? Ну-ну... але вона, схоже, налаштована серйозно і однаково здійснить задумане, з нами чи без нас. То краще вже впасти їй на хвіст, ніж лишатися в цій матріархальній совдепії.

— Ну, побачимо, — зітхнула я.

— До речі, я Мілоріана, але звіть мене просто Міла, — сказала вона наостанок, та зникла в похмурих коридорах.

— Так я вже в курсі, мала, — мляво пробурмотіла я порожнечі.