Мисливці за фентезійними штампами

Коли ми нарешті доповзли до міста, настав час вирішувати складне питання: і що тепер робити далі? Як потрапити до палацу, і тим паче — дістатися дзеркала? Обстановка, судячи з усього, була значно складнішою, ніж ми уявляли, тому розраховувати на легку перемогу не варто.

Вілнір, звісно, насамперед порвався в рідній бордель — падати на коліна перед його директоркою і слізно благати взяти його назад. Але Міла, та й всі ми, були непохитні: тільки після того, як ми покинемо цей світ через дзеркало. Тож комунальному альфа-самцеві залишалося тяжко зітхнути й погодитися на такі умови.

— День-два переживу, — пробурчав він, переконуючи сам себе.

Обдумуючи подальший план, ми причаїлися в столовці з липкими столиками неподалік від міської брами. Грошей у нас із собою було катастрофічно мало — плануючи втечу, Міла не додумалась як слід ними запастися. Тож наїстися від пуза нам не світило. Хоча і в цьому, зізнаюся, були свої плюси! Бо якщо зважити на запах від цих синюшних злиплих макаронів, пересмажених сірих сосисок чи рибного супу з консервів… поглинання оцього от всього у великій кількості могло закінчитися, в кращому разі, окупацією найближчого сральника щонайменше на добу.

Розробка плану втечі протікала мляво, наче недоїдений свинями позавчорашній москальський труп в стічній канаві. Ми вже почали журитися, але несподівано нам пощастило. Що парадоксально, перспективу нашого щастя нам принесло чуже нещастя! Одна з солдаток, які супроводжували нас, дісталася міста. Відсапуючись, вона почала розповідати про те, як їх розбили розбійниці. І схоже, в усій цій метушні солдатки не зрозуміли, що ми накивали п’ятами, та вирішили, ніби нас захопили в полон разом з лордом Зоресраченком! Отже, за моїми розрахунками, приблизно в цей момент королеві-товаришці повинні були вже доповідати, що спадкоємиця престолу та майбутня голова партії, разом зі своїм нареченим і двома цінними викраденими самцями, потрапили на поталу до лісових валютних бандиток. І якщо все дійсно так, то найближчим часом щонайменше половина міської варти вирушить на пошуки таких важливих персон. До того ж, королева-товаришка на нервах, тому про охорону дзеркала й поготів має забути.

Розуміючи, що другого такого шансу в нас вже не буде, ми замовили по склянці кислуватого яблучного компоту і почали прислухатися до розмов. Незабаром до нас дійшли такі бажані чутки: червона армія покинула місто. І судячи з того, що описували витріщаки, мої здогади були правильні.

— Настав час діяти, — заявила я з усією крутизною Чака Норріса, Брюса Вілліса та Арнольда Шварценегера разом узятих, патосно осушила склянку компоту...

А потім щодуху помчала до найближчого сортиру, де просиділа хвилин сорок. Схоже, невеликої кількості цієї столовської жранини мені теж вистачило!

— Юлю, ти як? — дбайливо поцікавився Євген, коли зустрів мене на виході з маленькою дерев'яною кабінки.

— Все... дуже погано, — простогнала я, заскочила назад і поспіхом захряснула за собою хисткі двері з маленьким віконцем у формі голови єдинорога.

— То який у нас план? — поцікавився Євген, стоячи біля нужника.

— Можна спробувати проникнути в замок через вхід для прислуги, — долетів до мене голос Міли. — Я знаю пароль, варта нас пропустить. Головне — надіти крислатий капелюх, щоб моє обличчя не впізнали. Щойно опинимося всередині, я проведу вас найбезлюднішими коридорами.

— З цим вирішили, — простогнала я. — А що будемо робити з Вілніром? До речі, а де він? Щось його не чути.

— Побіг шукати інший сортир. Йому теж той суп не пішов, — тяжко зітхнув Євген.

— Сподіваюся, повернеться, — пробурмотіла я. — А то ще чкурне в рідний бордель завчасно, здасть своєю появою, що ми в місті, і дзузьки нам, а не вільний прохід до дзеркала. Курва мать, скільки проблем із ним...

— І не кажіть, — ображено кинула Міла. — Я йому свободу пропонувала, подорожі, пригоди! А він... вважає за краще залишитися шматком колективного бордельного м'яса просто тому, що там його розкішно одягають, смачно годують і всіляко догоджають!

— О так, нічого він в житті не тямить. Як і ми з Юлею насправді! Ти ж нам пригоди, подорожі, інші світи... а ми, невдячні, додому хочемо, — пирхнув Євген. І нехай я зараз його не бачила, зате відчула, як він роздратовано пропалив принцесу поглядом.

— То що робити з Вілніром? — нагадала я, поки ніхто не побився. — Тягти з собою до самого дзеркала, щоб він потім сам викручувався, як хоче — по-перше, свинство, по-друге, зайва морока. Але й залишити його без нагляду, поки ми не виберемося звідси, теж не можна. Чомусь я на його силу волі покладатися боюся.

— Складне питання, — задумався Євген. — А що, як так: попросити його провести нас до замку і відпустити, коли доберемося до «фінішної прямої»? Скажімо, коли пройдемо внутрішній двір і дістанемось входу в потрібне крило? Покинути територію замку і вибратися в місто звідти йому буде вже не тяжко, а нам саме вистачить часу, щоб добігти до дзеркала. Навіть якщо він здасть нас солдаткам прямо у дворі, ми зможемо втекти від погоні.

— Милий, особисто я з твоєю пропозицією погоджуюсь, — схвально крикнула я у віконце.

— Мені вона теж здається доречною, — погодилася Міла.

— Тоді... Юлю, як ти там?

— Ніби трохи краще, — простогнала я, виходячи зі сральні.

— В такому разі, Міло, де тут другий найближчий сортир, якщо рухатися на захід? Гадаю, ми знайдемо нашого недолугого супутника там.

Втомлено зітхнувши, фейрі повела нас брудними вуличками. Той сортир справді знайшовся досить швидко. Разом з Вілніром, який сидів у ньому, немов замкнена у вежі принцеса. Після десяти хвилин підганянь фейрі-мужик нарешті вийшов з кабінки... і я, не марнуючи часу, відштовхнула його й сама в неї стрибнула. Трясця, більше ніколи, ні за що, ні в якому разі не покладу до рота нічого з того, що пропонують совдепівські столовки!