9. Не за планом
Коли ми до кінця наступного дня дістались пункту призначення, перед нами постало нелегке питання: і що тепер робити далі? Як потрапити до палацу, і тим паче — дістатися дзеркала? Обстановка, судячи з усього, була значно складнішою, ніж ми уявляли, тому розраховувати на легку перемогу не варто.
Влайд, звісно, насамперед порвався в рідній бордель — падати на коліна перед його адміністраторкою і слізно благати взяти його назад. Але Міла, та й всі ми, були в цьому питанні непохитні: тільки після того, як ми покинемо цей світ через дзеркало. Тож альфа-самцеві залишалося тяжко зітхнути й погодитися на такі умови.
— День-два переживу, — пробурчав він, переконуючи сам себе в тому, що може потерпіти. Врешті, до столиці він дістався, а решта — деталі.
Обдумуючи подальший план дій, ми причаїлися в таверні неподалік від міської брами. Грошей у нас з собою було катастрофічно мало — плануючи втечу, Міла не додумалась як слід ними запастися. Тож наїстися від пуза нам не світило. Хоча і в цьому, зізнаюся, були свої плюси: якщо зважити на запах, що долинав від наїдків, поглинання оцього от всього у великих кількостях могло закінчитися, в кращому разі, окупацією найближчого сральника щонайменше на добу.
Розробка плану втечі протікала мляво, наче недоїдений свинями позавчорашній москальський труп в стічній канаві. Ми вже почали було журитися, але несподівано нам пощастило. Що парадоксально, перспективу нашого щастя нам принесло чуже нещастя! Одна з вартових, які супроводжували нас, дісталася міста, й задихаючись, почала розповідати про те, як їх розбили розбійниці. І схоже, в усій цій метушні солдатки не зрозуміли, що ми успішно накивали п’ятами, тому вирішили, що нас захопили в полон разом з лордом Зоресраченком! Отже, за моїми розрахунками, приблизно в цей момент королеві Деріс повинні були вже доповідати, що спадкоємиця престолу, разом зі своїм нареченим і двома цінними викраденими самцями, потрапили на поталу до лісових бандиток. І якщо все дійсно так, то в найближчий час щонайменше половина міської варти вирушить на пошуки таких важливих персон. До того ж, королева на нервах, відповідно про охорону дзеркала й поготів має забути.
Розуміючи, що другого такого шансу в нас вже не буде, ми замовили по кухлику кислуватого квасу і почали прислухатися до розмов. Незабаром до нас дійшли такі бажані чутки: королівська варта покинула місто! І судячи з того, що описували витріщаки, мої здогади були правильні.
— Настав час діяти, — заявила я з усією крутизною Чака Норріса, Сільвестра Сталоне і Арнольда Шварценегера разом узятих, патосно осушивши кухоль квасу...
А потім щодуху помчала до найближчого сортиру, де просиділа хвилин сорок. Схоже, невеликої кількості цієї їжі мені теж вистачило.
— Юль, ти як? — дбайливо поцікавився Євген, зустрівши мене на виході з маленькою дерев'яною кабінки.
— Все... дуже погано, — простогнала я і заскочила назад, поспіхом зачинивши за собою хисткі двері з віконцем у формі сердечка.
— То який у нас план дій? — поцікавився Євген, стоячи біля нужника.
— Можна спробувати проникнути в замок через вхід для прислуги, — долетів до мене голос Міли. — Я знаю пароль, тож варта нас пропустить. Головне надіти крислатий капелюх, щоб моє обличчя не впізнали. Щойно опинимося всередині, я проведу вас найбезлюднішими коридорами.
— З цим вирішили, — простогнала я. — А що будемо робити з Влайдом? До речі, а де він? Щось його не чути.
— Побіг шукати інший сортир. Йому теж та печеня не пішла, — тяжко зітхнув Євген.
— Сподіваюся, повернеться, — пробурмотіла я. — А то ще чкурне в рідний бордель завчасно, здасть своєю появою, що ми в місті, — і дзузьки нам, а не вільний прохід до дзеркала. Ех, скільки проблем з ним...
— І не кажіть, — ображено кинула Міла. — Я йому свободу пропонувала, подорожі, пригоди! А він... вважав за краще залишитися шматком бордельного м'яса просто тому, що там його багато одягають, смачно годують і всіляко догоджають!
— О так, нічого він в житті не розуміє. Як і ми з Юлею насправді! Ти ж нам пригоди, подорожі, інші світи... а ми, невдячні, додому хочемо, — пирхнув Євген. І нехай я зараз його не бачила, зате відчула, як він роздратовано пропалив принцесу поглядом.
— То що робити з Влайдом? — нагадала я, поки ніхто не побився. — Тягти його з собою до самого дзеркала, щоб він потім сам викручувався, як хоче — по-перше, свинство, по-друге, зайва морока. Але й залишити його без нагляду, поки ми не виберемося звідси, теж не можна, чомусь я на його силу волі покладатися боюся.
— Складне питання, — задумався Євген. — А що, як так: попросити його провести нас до замку і відпустити додому, коли доберемося до «фінішної прямої»? Скажімо, минувши внутрішній двір і діставшись до входу в потрібну вежу? Покинути територію замку і вибратися в місто звідти йому буде вже не тяжко, а нам саме вистачить часу, щоб добігти до дзеркала. Навіть якщо він здасть нас варті прямо у дворі, ми зможемо втекти від погоні, якщо додамо газу.
— Милий, особисто я з твоєю пропозицією погоджуюсь, — схвально крикнула я у віконце.
— Мені вона теж здається доречною, — погодилася Міла.
— Тоді... Юля, як ти там? — стурбовано поцікавився мій чоловік.
— Ніби як трохи краще, — простогнала я, виходячи з сортиру.
— В такому разі, Міло, де тут другий найближчий сортир, якщо рухатися на захід? Гадаю, ми знайдемо нашого недолугого супутника там.
Втомлено зітхнувши, ельфійка залишила благородне заняття підпирання стінки найближчого будинку і повела нас брудними вуличками. Потрібний сортир справді знайшовся досить швидко. Разом з Влайдом, що сидів у ньому, немов замкнена у вежі принцеса. Після десяти хвилин підганянь ельф, нарешті, вийшов з кабінки... і я, не втрачаючи часу, відштовхнула його й сама в неї стрибнула. Трясця, більше ніколи, ні за що, ні в якому разі не покладу до рота нічого з того, що пропонують сумнівні забігайлівки!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!