Мисливці за фентезійними штампами

Другий день нашої примусової подорожі до столиці розпочався так само, як і перший: протрубивши підйом, солдатки понадівали немиті пілотки, вишикувались та патосно заспівали. І цей спів, трясця їхній матері, мотивами нагадував якогось покруча від схрещувань совєцьких пісеньок про сраліна з опенінгом «Щенячого патруля»:

— Союз добровільний і геть не тюремний,

Не хочеш в колгосп — розстріляєм тебе!

Тут рівні усі, але дехто рівніший,

Єдиний, могутній, і всьо, не гребе!

Слався, товаришко, наша правителько,

Дружби всіх фейрі об’єднаний дзвін!

Слава червоному стягу партійному,

Кров’ю незгодних фарбований він!

Чи варто казати, що в мене від такого вар’ятства смикалося не тільки око, а й всі інші частини тіла аж до привиду апендикса, видаленого два роки тому?

Закінчивши з ранковими ритуалами, солдатки кинули нам в клітку пайок: банку смердючої кільки в томаті та вчорашніх варених картоплин, які за ніч посиніли, наче трупи, забуті десь в куточку громадського туалету біля критого ринку.

Судячи з уривків розмов, які долітали до моїх покатованих вухоньок, ми мали прибути в столицю до сьогоднішнього вечора. Отже, час, що залишився до мого ймовірного розстрілу без суду й слідства, невблаганно наближалося. І добра-світла героїня Міла, звісно ж, слухняно сиділа в кареті з лордом Зоресраченком, наче зразкова мудробаба. Десь в глибині душі я, звичайно, сподівалася, що це в неї просто хитрий план і вона вичікує момент, щоб звільнити нас і втекти. Але розуміння того, що не варто особливо на це розраховувати, підпилювало ніжки стільця, на якому ця моя надія стояла, обернувши навколо шиї мотузку.

Незабаром процесія рушила далі й усе знову було як завжди. Вілнір скиглив і сподівався, що після моєї страти його візьмуть назад в рідний бордель. Євген нервово щось бурмотів, сидячи в куточку. Ну а я, щоб відірватися наостанок, дошкуляла всім своїм виконанням улюблених пісень з аніме. І коли згадати, як я співаю... словом, психічну травму до кінця їхніх днів я всім цим курвам точно забезпечила. Щоправда, тривало моє щастя недовго: не витримавши тяжкої долі, одна з солдафонок таки залізла в клітку, щоб зав’язати мені рота кляпом, перш ніж я доспівала четвертий опенінг «Наруто».

Отже, втративши останню радість у цьому конченому житті, я впала в депресію. Що найприкріше, я залишилася навіть без підтримки Асуни! Ця волохата засранка звалила в невідомому напрямку, коли почалася колотнеча, і досі не показувалася на очі.

Невідомо яких би масштабів досягла моя зневіра, якби ситуація кардинально не змінилася!

Процесія рухалася лісом далі, обступивши карету і нашу клітку, та продовжувала щось собі насвистувати. Аж раптом з кущів прямо перед нами вискочило два десятки дівок в бронеліфчиках і кольчужних міні-спідницях, під якими виблискували залізні стрінги! Кожна з тендітних фейрі тримала по масивному мечу і загрозливо притупувала стрункими ніжками в чобітках на височезних шпильках.

— Валютні розбійниці! — закричала одна з солдаток, спрямовуючи на дівчат алебарду.

— Іменем королеви-товаришки Амарраніси, здавайтеся і вирушайте з нами в столицю добровільно, щоб понести своє покарання перед суспільством та партією! — гордо прокричала інша солдатка.

— Кидайте зброю і віддавайте все цінне, тоді ніхто не постраждає! — рявкнула одна з розбійниць, брутально сплюнувши на землю те, що здалося мені підозріло схожим на крильце піксі.

Поступатися, схоже, ніхто не збирався: одна зі сторін була впевнена в правоті своєї партійної справи, а друга — в очевидній чисельній перевазі. Тож рішення проблеми могло бути тільки одне: мордобій. І недовго в сраці колупаючись, войовниці активно його розпочали!

Видовище, зізнаюся, було екстремальним. Повз мене раз у раз пролітали метальні ножі, стріли, навіть уламки алебард, просто дивом не зачіпаючи ні моєї тушки, ні Євгена, ні Вілніра... що з габаритами останнього було навіть дивно. Наче на нас встановили патч «Ті, в кого стріляють штурмовики із "Зоряних воєн"», їй богу!

Я вже приготувалася робити ставки на те, скільки триватиме це везіння. Аж раптом дверцята клітки відчинилися і всередину пролізла вже знайома білява макітра! Озираючись на всі боки, її мініатюрна володарка почала квапливо звільняти нас від кайданів.

— Слухай, ти... відчуваєш мою ненависть? — прошипіла я на підвищених тонах, щойно Міла витягла кляп з мого рота.

— Вибачте, що так довго, — залепетала принцеса. — Лорд Зоресраченко не давав мені ані хвилини, весь час тримав під наглядом. Я просто не могла зробити що-небудь раніше.

— Та невже? Ми ж двічі зупинялися на ночівлю! — розлютилась я.

— Він мені до ніг дзвіночки прив'язував! — почала виправдовуватися Міла, звільняючи від пут Євгена та Вілніра. — А тут, скориставшись метушнею, я вирубила його ударом по голові, вкрала ключі від кайданів і побігла на допомогу.

— Гаразд, зроблю вигляд, що вірю тобі, — зітхнула я, вибираючись з кліті. — Що далі?

— Викрадаємо коней і тікаймо, — скомандувала принцеса та стрибнула на найближчу вільну кобилу.

— Гей, не спіши поперед батька в Пекло! Не знаю, як Вілнір, а ми з Євгеном їздити верхи не вміємо! — закричала я, згадавши свій сумний досвід верхової їзди на тій самій рольовці по «Ґобіту». Не буду вдаватися в деталі цього ганебного дійства. Скажу тільки, що закінчилося все тим, що моя срака в результаті впала у велику купу м'якого кінського гівна.

— Так, я теж не вмію, — пихато заявив Вілнір. — Верхова їзда — це бабське діло! Моє ж завдання — дарувати насолоду партійній еліті, а не скакати верхи на пітних кобилах.

Я вже збиралася поцікавитися у Вілніра, а в чому ж різниця, але Міла мене випередила.

— Ой, але ж це погано! — збагнула принцеса, впавши в ступор на кілька секунд. Схоже, її зараз мучив непростий вибір: з одного боку, їй було простіше кинути нас і бігти до дзеркала самій, а от з іншого... Схоже, вчинити так їй відчайдушно не давав її нав'язливий комплекс геройки.

А поки всі були зайняті питанням: «Що ж тепер робити?», — парочка розбійниць, яким, мабуть, не вистачило солдаток, вирішили перевірити, як там у нас справи. Перша дісталася Мілі, і та швидко її вирубила: під'їхавши на коні, принцеса вдарила цю інтердєвачку важкими піхвами свого меча.

Але ось поки вона цим займалася, мої справи стали значно гіршими: зброї в мене не було, та й будь вона — користуватися я ж нею все одно не вміла. І якщо від першого удару мені ще якимось дивом пощастило ухилитися, то другий вже точно міг стати для мене фатальним... якби не маленька подія, через яку розбійниця напевно засумнівалася у виборі обладунку:

Вискочивши, наче грець з малини, Асуна спритно вчепилася в стегно розбійниці пазуристою лапою, піднялася по кольчужній спідниці і шкрябонула спершу плаский живіт з сережкою в пупку, а потім і естетично обрамлені бронеліфчиком груди. Заверещавши, розбійниця впустила меча й почала істерично розмахувати руками. Скориставшись панікою, я підібрала найближчу важку палицю і гепнула нею фейрі по голові.

— Хороша дівчинка, — похвалила я кішку, коли розбійниця мішком звалилася на землю.

— Треба звалювати! — ультразвуком пропищав Вілнір.

Сперечатися з ним ніхто не став. Тяжко зітхнувши, Міла спішилася і скомандувала:

— Якщо не можемо їхати верхи, спробуймо сховатися в лісі, скориставшись форою, яку нам дає ця колотнеча. Хлопці досі в жіночому одязі, нічого цінного в нас немає, і ми взагалі в’язні, тож розбійниці навряд чи будуть нас переслідувати.

Хоч з деякими пунктами плану Міли можна було посперечатися, робити ми цього не стали і просто здриснули. Незабаром галас від битви, залишеної далеко позаду, стихнув. Забравшись подалі від місця події, ми трохи перепочили і слідом за Мілою пішли в напрямку, який мав би привести нас до столиці.