8. Іменем залізних бікіні!
Другий день нашої примусової подорожі до столиці розпочався так само, як і перший: протрубивши підйом, вартові умилися, вишикувались та патосно заспівали. І цей спів, трясця їхній матері, мотивами нагадував якогось покруча від схрещувань совєцьких пісеньок про сраліна з опенінгом «Щенячого патруля»:
— Поплакала і СТОП,
Молода вовчиця!
А в нашого Шума
Зеленая шуба,
Та я не одна, ти не один,
Наш телефон 911!
Льоха, ти сєпаратіст,
Але чи гарно так?
Тож Стефанія, мамо,
Охрана-отмєна!
Чи варто говорити що в мене від такого вар’ятства смикалося не тільки око, а й всі інші частини тіла аж до привиду апендикса, видаленого два роки тому?
Закінчивши з ранковими ритуалами, вартові кинули нам в клітку пайок. Судячи з уривків розмов, які долітали до моїх покатованих вухоньок, ми мали прибути в столицю до сьогоднішнього вечора. Отже, час, що залишився до моєї ймовірної страти без суду і слідства, невблаганно наближалося. І добра світла героїня Міла, звісно ж, слухняно сиділа в кареті з лордом Зоресраченком. Десь в глибині душі я, звичайно, сподівалася, що це у неї просто хитрий прийом, і вона вичікує момент, щоб звільнити нас і втекти. Але розуміння того, що не варто особливо на це розраховувати, підпилювало ніжки стільця, на якому ця моя надія стояла, обернувши навколо шиї мотузку.
Незабаром процесія рушила далі і все знову було як завжди. Влайд скиглив і сподівався, що після моєї страти його візьмуть назад в рідний бордель. Євген нервово щось бурмотів, сидячи в куточку. Ну а я, вирішивши відірватися наостанок, дошкуляла всім своїм виконанням улюблених пісень з аніме. І коли врахувати, як я співаю... словом, психічну травму до кінця їхніх днів я всім їм вже точно забезпечила. Щоправда, тривало моє щастя недовго: не витримавши тяжкої долі, одна з вартових таки залізла в клітку, щоб заткнути мені рот кляпом, перш ніж я доспівала четвертий опенінг «Наруто».
Отже, втративши останню радість в житті, я впала в депресію. Найприкріше було те, що я залишилася навіть без підтримки Асуни. Ця волохата паразитка звалила в невідомому напрямку, коли почалася колотнеча, і досі не показувалася на очі.
Невідомо яких би масштабів досягла моя зневіра, якби ситуація кардинально не змінилася. Процесія рухалася лісом далі, обступивши карету і нашу клітку, та продовжувала щось собі насвистувати. Аж раптом з кущів прямо перед нами вискочило близько двох десятків панянок в бронеліфчиках і кольчужних міні-спідницях, під якими виблискували залізні трухани! Кожна з тендітних ельфійок тримала по масивному мечу і загрозливо притупувала стрункими ніжками в чобітках на шпильках.
— Розбійники! — закричала одна з вартових, спрямовуючи на дівчат алебарду.
— Іменем королеви Деріс, здавайтеся і вирушайте з нами в столицю добровільно, щоб понести своє покарання! — гордо прокричала інша вартова.
— Кидайте зброю і віддавайте все цінне, тоді ніхто не постраждає! — в свою чергу крикнула одна з розбійниць.
Поступатися, схоже, ніхто не збирався: одна зі сторін була впевнена в правоті своєї справи, а друга — в очевидній чисельній перевазі. Відповідно, рішення проблеми могло бути тільки одне: мордобій! І недовго думаючи, дамочки активно його розпочали.
Видовище, зізнаюся, було досить екстремальним. Повз мене раз у раз пролітали метальні ножі, стріли, навіть уламки алебард, просто дивом не зачіпаючи ні моєї тушки, ні Євгена, ні Влайда... що при габаритах останнього було навіть дивно. Я вже приготувалася робити ставки на те, скільки триватиме це везіння, аж раптом дверцята клітки відчинилися і всередину пролізла вже знайома білява макітра. Озираючись на всі боки, її мініатюрна володарка почала квапливо звільняти нас від кайданів.
— Слухай, ти... відчуваєш мою ненависть? — прошипіла я на підвищених тонах, щойно Міла витягла кляп з мого рота.
— Вибачте, що так довго, — залепетала ельфійка. — Лорд Зоресраченко не давав мені ані хвилини, весь час тримав під наглядом. Я просто не могла зробити що-небудь раніше.
— Та невже? Ми ж двічі зупинялися на ночівлю! — розлютилась я.
— Він мені до ніг дзвіночки прив'язував! — почала виправдовуватися Міла, звільняючи від пут Євгену і Влайда. — А тут, скориставшись метушнею, я вирубила його ударом по голові, вкрала ключі від кайданів і побігла на допомогу.
— Гаразд, зроблю вигляд, що вірю тобі, — зітхнула я, вибираючись з кліті. — Що далі?
— Викрадаємо коней і тікаймо, — скомандувала принцеса, стрибаючи на найближчу вільну кобилу.
— Гей, притримай коней! Не знаю, як Влайд, а ми з Євгеном їздити верхи не вміємо! — закричала я, згадавши свій сумний досвід верхової їзди на тій самій рольовці по «Ґобіту». Не буду вдаватися в деталі цього ганебного дійства. Скажу тільки, що закінчилося все тим, що моя дупа в результаті впала у велику купу м'якого кінського гівна.
— Так, я теж не вмію, — пихато заявив Влайд. — Верхова їзда — це бабське діло! Моє ж завдання — дарувати насолоду, а не скакати верхи на пітних кобилах.
Я вже збиралася було поцікавитися у Влайда, в чому ж різниця, але Міла мене випередила.
— Ой, але ж це погано, — збагнула принцеса, впавши в ступор на кілька секунд. Схоже, її зараз мучив непростий вибір: з одного боку, їй було простіше кинути нас і бігти до дзеркала самій, а от з іншого... схоже, вчинити так їй відчайдушно не давав її нав'язливий комплекс геройки.
А поки всі були зайняті питанням: «Що ж тепер робити?», — парочка розбійниць, яким, мабуть, не вистачило вартових, вирішили перевірити, як там у нас справи. Перша дісталася Мілі, і та вирубила її досить швидко: під'їхавши на коні, принцеса вдарила невдалу розбійницю важкими піхвами.
Але ось поки вона цим займалася, мої справи стали значно гіршими: зброї в мене не було, та й будь вона — користуватися я ж нею все одно не вмію. І якщо від першого удару мені ще якимось дивом пощастило ухилитися, то другий вже точно міг стати для мене фатальним... якби не маленька подія, через яку розбійниця напевно засумнівалася у виборі обладунку:
Вискочивши, наче грець з малини, Асуна спритно вчепилася в стегно розбійниці пазуристою лапою, піднялася по кольчужній спідниці і тяпнула спочатку плаский живіт, а потім і естетично обрамлені бронеліфчиком груди. Заверещавши, розбійниця впустила меча й почала істерично розмахувати руками. Скориставшись панікою, я підібрала найближчу важку палицю і тріснула нею супротивницю по голові.
— Хороша дівчинка, — похвалила я кішку, в той час як розбійниця мішком звалилася на землю.
— Треба звалювати! — пропищав Влайд ультразвуком.
Сперечатися з ним ніхто не став. Тяжко зітхнувши, Міла спішилася і скомандувала:
— Раз не можемо їхати верхи, спробуємо сховатися в лісі, скориставшись форою, яку нам дає ця колотнеча. Хлопці досі в жіночому одязі, нічого цінного в нас немає, і ми взагалі в’язні, тож розбійниці навряд чи будуть нас переслідувати.
Хоч з деякими пунктами плану Міли цілком собі можна було посперечатися, робити ми цього не стали і просто приступили до виконання. Незабаром галас від битви, залишеної далеко позаду, стихнув. Забравшись подалі від місця події, ми трохи перепочили і слідом за Мілою пішли в напрямку, який мав би привести нас до столиці.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!