Мисливці за фентезійними штампами

— Прошу нас вибачити, товариші. Прикро, що з вами все так сталося, — почала пишногруда панянка в червоній кришталевій тіарі, походжаючи багато обставленою кімнатою, яка була чи то просторим кабінетом, то чи мініатюрною тронною залою.

Прикро? Ну-ну. Може я, звісно, занадто цинічна, але знуджений вираз на її патосній мармизі чомусь мені підказував: срала вона трошки на наші проблеми, як росія — на міжнародне право.

— Мені дуже шкода, що через примхи моєї бунтівної дочки ви опинилися в такому скрутному становищі, — продовжувала вона, схоже, більше турбуючись про те, як виглядають її довгі мідні кучері, аніж про глибину нашого горечка.

Дівчину, з чиєї вини ми тут опинилися, ця готична мілфа відіслала до її покоїв, пообіцявши, що незабаром особисто з нею поговорить.

Курва мать, ну чому вона не могла увірватися до кімнати декількома хвилинами раніше — до того, як та малолітня засранка активувала чарівне дзеркало?

— Тим не менш, ми зробимо все, щоб вам тут було добре. Адже ви опинилися в найкращій на світі країні, де влада належить трудівникам!.. і мені.

— Дякую, — ввічливо кивнула я. Зрештою, нас тут нагодували і видали місцевий одяг… хай навіть цей одяг був максимально жлобським. Та й ставилися приязно. Принаймні, в темницю з якимось місцевим Попобавою не кинули.

— А повернути нас назад хіба не можна? — насторожився Євген, відчувши в словах суворої жіночки тонкий аромат намахалова.

— На жаль ні. Я не можу вам нічого пояснити, мова йде про державну таємницю. Те, як ви потрапили в цей світ, вам також належить тримати в секреті під страхом смертної кари. Але якщо ви забудете про це, то зможете благополучно жити в нашому королівстві, серед ельфів, селкі, гоблінів, дріад та інших фейрі.

— Чому ми не можемо повернутися до свого світу через те дзеркало? — розхвилювався Євген.

— Просто прийміть той факт, що дзеркалом користуватися не можна, — відрізала вона. — А якби й можна було, ваші шанси потрапити в рідній світ все одно мінімальні.

— Е-ні, не можу з цим погодитися! — розлютився мій любий, поки я просто нервово гиготіла. Ніколи не думала, що в моєму житті одного разу втіляться найтупіші штампи дешевого фентезі. — Ми постраждали через вас! Хто ви взагалі така, щоб забороняти нам повертатися додому?!

— Я Амарраніса, правителька Червоної Імперії СЕРЕ-СРЕ, — гордо заявила вона… ну а я заледве стримала нервовий регіт. — І ви не маєте права суперечити моїй волі та партії. Якщо не погодитеся прийняти своє становище, вас негайно розстріляють.

Я продовжувала нервово гиготати, хоча за фактом мені було зовсім не смішно. Чорт забирай, невже я й справді більше не побачу мій кухонний м'який куточок і дорогесеньку кішку?

— Товариші, мені зрозумілі ваші почуття, — продовжувала королева Амарраніса. — Можливо, в своєму світі ви були шанованими партійцями, але запевняю, тут вам також буде непогано. Ми забезпечимо вас усім необхідним для гідного життя заради блага держави.

— І яким же воно буде? — кавкнула я. — Наше життя в цьому світі?

Від однієї думки, що доведеться прийняти факт переїзду, ставало надто журливенько. Ні я, ні Євген не дотягували до Обраних магів-воїнів, які мали отримати за помахом чарівної палички неймовірні сили і вирушити на пошуки пригод. Та ще й щоб наваляти світовому злу так, ніби воно — нерозумне немовля. Що там! Нам вже навіть давно було не сімнадцять і не дев’ятнадцять, щоб потрапити в тренди. Яке, чорт забирай, героїчне життя у фентезійному світі, коли в тебе на дощ коліна вже крутить? Більш вірогідною здавалася перспектива банального нецікавого життя в умовах пізнього комуністичного середньовіччя без інтернету та аніме. Йопересете, та порівняно із цим рольовка, з якої я колись здриснула, здалася навіть веселою — там хоч якийсь сценарій був!

— Партія подбає про вас, — пообіцяла Амарраніса. — Вам, товаришко Юліє, нададуть кімнату в гуртожитку при колгоспі неподалік від столиці та робоче місце, щоб ви могли почуватися корисною і давати суспільству все згідно ваших можливостей. А суспільство та партія даватимуть вам усе, що задовольнятиме ваші базові потреби. Ну, а товариша Євгена ми поселемо в найкращий столичний комунальний бордель...

— ВИБАЧТЕ, ШО?! — заверещала я та скочила з крісла так, ніби оббивка перетворилася на суцільний кактус. — Який ще бордель?! Ви що, геть голову в сраці забули?

— А що вас, власне, так обурило, товаришко? — гидливо поморщилась Амарраніса, можливо, саме думаючи, чи не насадити прямо зараз мою голову на палю. — Де ж іще самцям бути, як не в борделі?

— Та де завгодно! — оскаженіло заявила я, поки Євген продовжував перебувати в умиротвореному ступорі за межами вселеньського стресового афігу.

— Здається, я зрозуміла, — засяяла королева так, ніби їй зараз відкрилася найбільша таємниця світобудови. — Схоже, ми просто зіткнулися з різницею соціального ладу в наших світах.

— Схоже на те... — з надією зітхнула я.

— Дозвольте пояснити, — посміхнулася вона. — У нашому світі самці дуже цінні. Вони народжуються вкрай рідко, приблизно одне немовля чоловічої статі на сотню дівчаток. І навіть ті... половина з них просто не доживає до зрілого віку. Судячи з літописів, так триває вже тисячі років. Чому це почалося і як із цим боротися — невідомо. Ясно було лише одне: якщо нічого не робити, на світ чекає швидке вимирання. Так набула поширення соціальна система, яка існує й донині. Вона полягає в тому, що всіх хлопчиків вважають колективною власністю та вирощують в дитячих будинках, а з настанням статевої зрілости відправляють в комунальні борделі. Там будь-яка жінка за талоном може скористатися чоловіком будь-якого виду фейрі заради задоволення своїх потреб. А також, пред'явивши документи з міської соціальної комісії — з метою зачати дитину. Право на власного самця в статусі офіційного чоловіка має тільки партійна еліта та вища аристократія. Наприклад я, чи в недалекому майбутньому — моя дочка Мілоріана, з чиєї вини ви й опинилися в цьому світі.

— Зрозуміло, — видихнула я, повільно усвідомлюючи, що ми з Євгеном потрапили в якусь дзьобнуту гендерно перевернуту версію «Оповіді служниці», якою правлять фейрі-комуністи. — Це ж просто жахливо! В нашому світі нічого подібного немає, чоловіків і жінок народжується приблизно порівну. Не уявляю, як вам вдається так жити.

— Погоджуся з вами, — кивнула королева. — Але ми вже звикли до цього і сприймаємо все як належне.

— Щиро співчуваю вам і вашому народу, — чемно промовила я, скорботно схиливши голову. Євген, схоже, теж трохи отямився і заспокоївся. Принаймні, жах в його очах уже встиг трохи вгамуватись. — І все ж я рада, що ми в усьому розібралися.

— Так, товаришко, не хотілося б, щоб між нами залишилося якесь непорозуміння, — приязно посміхнулася королева. — Ну, а тепер варта може супроводити товариша Євгена до борделю.

— Ні, здається, щось ви все-таки не до кінця допетрали! — закричала я з новою силою.

— Хіба? — здивувалася червона королева. — Мені здавалося, ви усвідомили становище цього світу.

— Так, я все прекрасно зрозуміла. І, тим не менш, не давала згоди на те, щоб мого чоловіка перетворювали на генетичний матеріал для розведення кролів!

— І сам я, до речі, теж не давав на це згоди! — запротестував Євген.

— А вашої згоди, товарише Євгене, ніхто тим більше не питатиме, — спокійно повідомила королева. — Вас просто ставлять перед фактом. Єдина функція самця в нашому суспільстві — репродуктивна. А коли ви опинилися в нашому світі, то й живіть за його законами. Якщо щось не влаштовує, то вас ми зламаємо, а вашу жадібну дружину, егоїстично схиблену на приватній власності, кинемо в темницю до кінця її днів. То ви продовжите заперечувати, чи припините марнувати мій час і приймете щедру пропозицію від партії?

Що ж, в людини з дипломом філологині була одна вагома перевага: маючи глибокі пізнання в словотворенні та синтаксисі, я змогла в найяскравіших епітетах висловити Амарранісі свою думку щодо їхнього комуняцького соціального ладу і тієї ніші, яку ми в ньому повинні були б зайняти.

Напевно, зрозумій королева все, що я сказала, то мені б на місці відтяли голову... але, на жаль, мені пощастило. Зависнувши на кілька секунд, жіночка почервоніла від обурення і чи то помахом руки, чи то послідуючим колиханням величезних грудей вказала варті напрямок, в якому їм слід було мене відвести. Євген спробував заперечити, але перш ніж він встиг хоч щось зробити, якась курва чорнява завадила йому ударом кийка по голові!

І це називається дбайливим ставленням до вимираючої чоловічої статі?

Я намагалася вирватися, кричала і матюкалася так, що у мого куратора з педу, напевно, вуха б зів'яли і серце заплакало, якби він дізнався, як я застосовую отримані на його парах знання рідної мови. Але натреновані тіла вартових чекісток виявилися значно сильнішими за мою надто розгодовану сраконьку. Крок за кроком мене тягли вниз, до вогкого і огидного, декорованому за всіма канонами підземелля.

Та незважаючи на безвихідь свого становища, в одному я була певна: не дочекаються! Нехай вони відібрали в мене мій кухонний м'який куточок і кішечку, але свого коханого чоловіка я цим соціалістичним серухам точно не віддам!