Пролог
Все почалося тихої травневої вночі. Коли хмаринки пропливали небом, комарі все шукали дупцю, яку можна було б вкусити, а мій чоловік вирішив познайомити мене з принадами перегляду «помаранчевого ютубу». На його думку, моя байдужість до цього виду мистецтва обумовлювалася тим, що мені просто не траплялися ПРАВИЛЬНІ фільми для дорослих. Я ж не стала з ним сперечатися, просто запаслася попкорном.
Пальці Євгена швидко забігали клавішами, вводячи адресу, певно, головного сайту своєї юності. Кілька хвилин він вештався його віртуальними просторами, щось невиразно бурмочучи, а потім із задоволеним виглядом розгорнув ролик на весь екран.
— Ну ось, думаю, тобі сподобається, — посміхаючись, сказав він і відсунувся від монітора.
Першим, до чого прилипнув мій погляд, були намальовані в 3D груди, від розмірів яких навіть мене, володарку повного п'ятого, вдарило ковадлом комплексу неповноцінності. Коли ж камера від'їхала від грудей, я побачила і головну героїню, що чимось нагадала мені якусь персонажку з Final Fantasy, що зазнала впливу невідомого мутагену. Підморгнувши, панянка граційно хитнула грудьми і сказала щось японською.
Що ж, тепер ясно, чому більшість людей вважають, ніби всі, хто люблять аніме — якщо не діти нерозумні, то збоченці.
Недовго думаючи, панянка зняла бюстгальтер і нахилилася до глядача. При цьому її груди захиталася так, що я відразу ж впала зі стільця від істеричного реготу.
— Юль, ну ти ж обіцяла! — ображено зітхнув Євген.
— Вибачай-вибачай, — видихнула я, безнадійно намагаючись придушити сміх.
Тяжко похитавши головою, Євген всадив мене назад на стілець, і я знову подивилася на екран. Там саме з'явився і другий персонаж... пів чоловіки? Цікаво, а де ж друга його половина — та, що вище живота? Чи, може, у нього там теж щось мутувало і показати це просто жанр не дозволяє? Цікаво-цікаво, потрібно буде пошукати режисерську версію.
А тим часом героїня, не втрачаючи часу дарма, вирішила зайнятися присутньою в кадрі частиною свого партнера по знімальному майданчику. Постогнуючи щось японською (що найсмішніше, половину слів я зрозуміла) вона почала пестити напівсамця своїми грудьми... і Євген знову скривився від звуків мого істеричного реготу.
— Між іншим, тут дуже реалістична анімація!.. — чоловік спробував заступитися за ролик.
— Що, справді? — ще сильніше зареготала я, при цьому в глибині душі розуміючи, що зазіхнула на щось сакральне.
— Слухай, Юль, може, якийсь інший ролик врубити?
— Ніт, залиш цей, воно ржачне, — весело махнула рукою я, остаточно вбивши в Євгена віру в людство.
Коли ж мультик дійшов до основного, істерика, мабуть, почалася навіть у комп'ютера, тому що він якось підозріло перезавантажився.
— Суворо, — відзначила я, сміючись з останніх сил.
— Оце вже точно, — пробурчав чоловік.
— Ну не ображайся! Давай щось інше подивитися спробуємо, — підбадьорила я… але Євген, схоже, не надто підбадьорився.
— Гаразд, але на цей раз обираєш ти — щоб тобі сподобалося.
— Добре. Так... на тому сайті є що-небудь цікаве?
— Тобто, цікаве? — сторопів чоловік.
— Ну, з сюжетом дивибельним. Що-небудь в старовинних сукнях, або з ельфами?
Вираз обличчя Євгена мені чомусь не сильно сподобалося. Я просто сподіваюся, цієї миті він не пошкодував, що одружився зі мною.
— Навіть не знаю, — нарешті промовив він... агов, це у нього що, око смикається? Але ж я, чорт забирай, впевнена, що хтось знімав фільми для дорослих з ельфами! Їх просто не може не бути!
Зробивши глибокий вдих, Євген відкрив браузер перезавантаженого комп'ютера.
— Коротше, гортай та сама вибирай.
— Як скажеш, — кивнула я і ніжно поклала руку на мишку. — Так, ось до цього фільму наче скріни гарні... зараз почитаємо, що за фільмець.
— Стоп-стоп, ти читаєш анотацію до порнухи?!
— Угу. Повинна ж я знати, про що там! Так... «Палкий красень Адріан шпенькає гарячу кобіту Мірабеллу»... мда, автор опису просто Капітан Очевидність.
— А чого ще ти хотіла від опису до порно?! — безнадійно заволав Євген. І хтозна, чим би подальший розвиток подій обернулося для його психіки, якби наша розмова не перервалася через гучний гуркіт, який долинув з передпокою.
Заверещавши, наче щур, якому кінь наступив на хвоста, я скочила зі стільця і сховалася за спиною Євгена. І коли врахувати, що була в півтора рази ширшою за мого худенького чоловіка, вийшло в мене це не дуже добре.
— Юлю, спокійніше! — строго сказав він, хоча й сам напружився, похмуро дивлячись на зачинені двері, за якими ховався передпокій.
— А раптом це грабіжники? — пропищала я противним ультразвуком.
— Як же, грабіжники, — цинічно пирхнув Євген. — Та в нас і красти нічого.
У цьому мій чоловік мав рацію: наш сімейний бюджет просив милостині біля найближчої церкви після весілля, ремонту в квартирі та покупки кухонного м'якого куточка, який я любила з усією ніжністю. Ну а мішки грошей, як відомо, нечасто звалюються на голову вчителькам укрмови. Чи молодому інженеру, який тільки-тільки перевчився на айтішника.
— А ти впевнений, що грабіжники про це знають? — наполягала я. Тим більше що після ремонту квартира виглядала більш ніж пристойно і створювала оманливе враження того, ніби якісь гроші у господарів все-таки водяться.
Втомившись від моєї паніки, Євген повільно підійшов до дверей і потягнув за ручку. Коли вони зі скрипом відчинилися, ми побачили... порожній передпокій.
— Але щось же шуміло, — пробурчала я, ніби виправдовуючись. — Може, це того... привиди?
— Які до біса привиди? — обурився Євген. — Напевно, знову твоя кішка біситься, — припустив чоловік, зробивши крок до вимикача. А наступної миті вже вилаявся, перечепившись об щось, мабуть, тверде і важке.
— Милий, ти в нормі? — занепокоїлась я і поспішила увімкнути світло. Ось тільки коли слабенька лампочка нарешті освітила коридор, здивувалася і я, забувши що в коханого щось болить, і сам Євген, який вже й не думав про власну забиту нозю:
Тим, об що перечепився мій чоловік, був побитий життям, але від цього не менш масивний лицарський шолом!
— Це що, відповідь небесної канцелярії на твій запит щодо порно з ельфами? Інвентар для зйомок надсилають? — пробурчав Євген, напевно згадавши про забиту ногу.
— Не думаю, — цілком серйозно відповіла я, від подиву не помітивши саркастичних ноток. — Це, скоріше, більше підійде для фільму про гномів... Та ну тебе! — фиркнула я, нарешті повернувшись до реальності, де спіткало усвідомлення того, що чоловік нахабно мене стібе. До того ж робить це абсолютно невчасно. — Невже тебе анітрохи не турбує така буденна дрібниця, як шолом в передпокої?
— Хвилиночку, — насторожився Євген. — Хіба ця штука не твоя?
— А з чого їй бути моєю?
— А хто тебе знає? Раптом ти із цих... — промовив чоловік тоном почесного співробітника СБУ. — Рольовиків.
— Ні, звичайно, — відмахнулась я: єдина гра по «Ґобіту» в студентські роки не робить мене рольовичкою! Надто коли згадати, що я ганебно втекла з неї через три дні, не витримавши життя в умовах «Середзем'я» під Харковом.
Євген задумався. А поки він думав, я підняла шолом і почала уважно його розглядати: річ не надто стара, але активно використовувалася. При цьому ну дуже важка! Не дивно, що мій любий досі за ногу тримався.
На хвилину відірвавшись від шолома, я підвела погляд і остовпіла, витріщаючись на велике дзеркало, що висіло навпроти.
— Євгене, — злякано покликала я — А тут дзеркало брижами пішло!
Спочатку чоловік не зрозумів, що ж я маю на увазі, і, напевно, тому так стомлено похитав головою. Але коли він все ж глянув на відображення, то залипнув точно так само.
Що ж, якщо це галюцинація, то принаймні, не тільки в мене.
— Ти що робиш?! — запротестував Євген, коли я потягнулася до дзеркала рукою, відчувши поколювання холоду, що долинало від скла.
Несподівано брижі на дзеркалі стихнули, і скло стало таким, яким і мало бути — рівним, гладеньким. Ми справді все це бачили?
Не в силах повірити власним очам, я потягнулася рукою вперед, торкнулася скла долонею... і відчула, як щось ухопилося за мене і з усієї сили потягло всередину дзеркала!
— Євгене! — закричала я, марно намагаючись вхопитися хоч за щось. Рука стрімко зникла за дзеркальною поверхнею, і те, що затягувало мене, подвоїло зусилля!
Він тримав мене за руку і сам намагався впертися ногами в стіну, але всі старання були марними. Востаннє подивившись на чоловіка, я замружилась, а коли розплющила очі, голова була вже по той бік дзеркала — в нескінченному потоці світла настільки яскравого, що я так і не змогла розгледіти своєї руки. З кожною секундою це світло поглинало мене і тягнуло вперед, безнадійно вириваючи зі звичного життя...
Я вже збиралася трагічно поплакати, але не встигла: мені здалося, що обірвалася ниточка, яка утримувала мене, і я, немов повітряна кулька, стрімко полетіла в невідому висоту.
Але разом зі мною, так само не відпускаючи моєї руки, летів Євген ! Зусилля, ще одне, і ось він уже щосили обійняв мене і видихнув:
— Е-ні, моя люба, ти мене так просто не здихаєшся!
Мої очі наповнилися сльозами одночасно смутку і щирого щастя. Відбувалося щось незрозуміле, але все це не має значення, поки ми разом. Його погляд був дуже ніжним і турботливим. Нехай це прозвучить смішно і безглуздо, але мені захотілося поцілувати його — прямо зараз, не дивлячись на все це безумство. Тепло посміхнувшись, я потягнулася до губ мого сонечка, блаженно заплющивши повіки...
Аж раптом ми обидва гепнулися на тверду кам'яну підлогу! Причому найбільше дісталося моїй дупці.
Наступним, на що я звернула увагу, була маленька темна кімната, в центрі якої ми валялися в безглуздих позах. Ні віконечка, ні меблів, тільки кам'яні стіни і велике дзеркало.
— Вибачте, ви не бачили мого шолома? — поцікавилася одягнена в обладунки худорлява дівчина років сімнадцяти. Стоячи в протилежному від дзеркала кінці кімнати, вона чухала потилицю блондинистої голівоньки, з якої виглядали загострені вуха, і з подивом розглядала два тіла на підлозі. — Стривайте-но... а це що, самець?!
Що я, що Євген нервово гикнули.
— Скажіть, а ви часом не рольовичка? — приречено запитав мій чоловік, мабуть чіпляючись за останню соломинку.
— Рольовичка? — перепитала дівчина. — Ролі... як в театрі, так?
— Ну, майже...
— Змирися, коханий. Схоже, ми з тобою потрапили в інший світ, — з сумом зітхнула я, оглядаючи дзеркало в стані, що знаходиться вже за межею опрутніння. — І той шлях, яким ми сюди прилетіли, вже зачинився, тож вибратися звідси навряд чи буде просто, — закінчила я, постукавши кісточками пальців по твердому склу.
— Чорти б вхопили твоє фентезі! — відчайдушно простогнав Євген. І я, на жаль, була з ним згодна. Ми незрозуміло де, невідомо коли, і один тільки дідько варений знає, що нам тепер робити. А все, що в нас залишилося — це пошарпаний домашній одяг, в кишенях якого лежав єдиний льодяник «Рошен», куплений ще за Ющенка. Тож тут і зараз в нас були лише розгубленість та відчай.
І тільки десь там, далеко-далеко, самотньо стояв на кухні мій осиротілий м'який куточок…
Любі друзі!
По-перше, не забудьте підписатися на мене)
По-друге, якщо вам подобається ця історія - обов'язково зверніть увагу на мою книгу Мисливці за міськими легендами. Невдахи та тіні , де головна героїня - молодша сестра Юлі, яка розслідує міські легенди на замовлення!
Якщо бажаєте придбати мої книги з автографом - можете написати мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі ! (ціна та ж сама, що й на сайті видавництва).
Також обов'язково підписуйтесь на мене в інстаграмі
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!