Як я пишу

Стояла ясна та прохолодна квітнева днина, на годинниках пробило тринадцяту годину. Я спостерігав за лелеками, які цього року, як мені здавалося, прилетіли надто рано. Я заздрив їм — вони вільні. Я теж наче лелека, був колись. А тепер на мені, трохи більш як рік, військова форма, і теплі ситні краї, в які я вільно літав пастися останні чотири роки — недоступні. Чотири.

Я заздрю лелеці. Він граційно і повільно, впевнено і розмірено крокує лугом, вишукуючи поживу. Я не можу так само граційно пересуватися. Я пересуваюся швидко, притискаючись до землі. Не зараз звісно, але я вже навчений цьому. Я насолоджуюся картинкою біло-чорного птаха з червоним дзьобом на тлі весняного лугу, за яким стоїть ще досі сірий ліс. Листя або дуже мало ще, або його не видно з такої відстані — воно щойно почало напинати зсередини бруньки. Картинка застигає, стає нескінченною. Нескінченність — це повернута на бік вісімка. Вісім.

— Гайда на поле, бусоль будемо крутити.

Йду з усіма на поле. Нас трохи більше десятка. Штаб-сержант розповідає про прилад, показує рукоятки та стопорні ручки, пояснює шкали. За "кропивою" дає орієнтири та координати. Показує як орієнтувати прилад за сонцем і часом — це ті навички, з яких у американців відвисала реально щелепа, коли ми їм показували на навчаннях у Німеччині, як орієнтуватися за небесними тілами при виставлянні міномета.

Тепло. Я думками десь далеко.

— Мазуровський!... Мазуровський, блять, ти чуєш мене?! — чую голос штаб-сержанта.

— Я, — відповідаю ствердно, неголосно.

— Давай, висталяй по компасу.

Бляха, по компасу важко. Виставляю на північ, кручу. Прилад роздовбаний, магнітну похибку ту треба пам'ятати, скільки вона там? 1.41? Чи 0.4? Чи 2.42? Ні, не пам'ятаю. Наважуюсь спитати в штаб-сержанта.

— Я ж тисячу разів вже казав!...

Тисячу... Так, тисячу разів він нам казав це. І зимою, і в Німеччині, і знову тут, в Україні. А так щоб один раз почути і запам'ятати — не можу. Один.

Вертаємося з занять. Геть тепло. Обіцяли, що днями вже за двадцять градусів буде. Але вранці ще досить прохолодно. Це особливість Житомирщини і загалом півночі України: вранці колотить від приморозку, а в обід вже шкварить як в степу посеред липня. Вранці було плюс дев'ять за цельсієм, як виходили. Зараз бушлат розстібнутий, шапка в кишені.

А в голові купа цифр. Один, дев'ять, вісім, чотири. Магнітна похибка, градуси шкали бусолі, відстані і висоти, дати та час. Якась суцільна безсистемна мозаїка. Настільки суцільна, що настільки ж і безсистемна. Хаос. Справжній хаос, який хоч трохи можна було б впрорядкувати, якщо знаєш і пам'ятаєш ту кляту магнітну похибку.

Але я і не прагну її запам'ятати. Я навіть не напружуюся її вивчити чи записати десь перед черговим заняттям. Я і так знаю, що виживу. Тепер знаю.

Я бачу перед собою дивне і незвичне поліське село, яке весна розфарбувала в яскраву зелень, я бачу лелек, які повернулися висидіти пташенят, зберегти їх та підготувати до далекої подорожі, і бачу перед собою людей в пікселі, яких я буду час від часу втрачати. Я бачу це, бо розумію як працює армія. Я розумію це, бо бачу, як працює це в армії. Бо така це робота, система і ситуація загалом. Знати і розуміти на що ти йдеш.

Лелека теж знає, на що він йде, кожного разу рушаючи у подорож. І я знав це. Коли вчергове вирушав у подорож. Моя межа ще попереду. І магнітна похибка тут ніяк не допоможе. Хіба трішечки, якщо компас не схибить остаточно.

... Один-дев'ять, вісім-чотири...

ПС. перший рядок цього тексту запозичено з роману Джоржа Оруела 1984. Вправу взято на групі "Письменницькі блискавки" у ФБ.