Як я нині пишу горор
Я був у відпустці два тижні – трохи розвіявся мізками… Думав я…
Життя за останні пару років сильно змінило мій підхід до написання жахів. Мої жахи стають більш яскравими, як собі бачу, більш загрозливими і з меншою кількістю епітетів та порівнянь. Мої порівняння та описи стають більш простими – і від того більш лякливими, хоча я не використовую кров і кишки через слово чи два, майже загалом їх не використовую. Просто описую. Два роки тому мій вірш "Квітка" було опубліковано в антології військової прози. Це горор. Там просто описано, як в ямі з загиблим виросла квітка соняшника, як вона живиться цією загиблою людиною, а бджоли, що літають довкола - це душі витрачених куль.
Я думаю, що став просто відвертіше і точніше описувати реальність – вона сама по собі жахаюча, насправді. Щойно приїхав з моргу – передавав тіла загиблих, яких евакуювали з поля бою. Хлопці пролежали місяць в ямі, йшли дощі – стан тіл жахливий. Я такого в кіно не бачив, якщо чесно. Коли був на контрнаступі під Запоріжжям, то було дуже спекотно в те літо – тіла муміфікувалися за 2-3 тижні, вони не виглядали страшними. У нас там вночі було +24, а вдень не менш як 42-43 градуси, і жодного дощу аж до осені.
Коли смерті довкола багато – вона стає звичним атрибутом життя. Вона не лякає мертвими тілами, бо те що бачиш кожного дня – більше не жахає, сприймаєш усе як даність. Людське тіло насправді прекрасно спроектоване природою, щоб по смерті швидко розкластися і віддати все належне тваринам, комахам, бактеріям, ґрунту. Іноді я думаю, що обряд закопування в землю в дерев'яному ящику – зайвий. Нас можна закопувати, але бажано без ящиків, в яких ми муміфікуємось і не приносимо користі життю довкола...
Іноді думати про смерть – весело. Як був у горах, де бачив цвинтарі на схилах, чогось уявляв, як ці схили розмиває зливою, і з гори стирчать обламані ящики, з яких виглядають вибілені кістки ніг. Смішно чомусь стає, коли уявляєш собі таку картинку. З іншого боку, уявляєш, як важко було рити ями для могил в цьому камені і стає соромно за ці думки. Але все одно весело - люди старалися, длубали ті скелі, ховали, і раптом злива – і от маєш спостерігати як чиїсь ноги стирчать з гори . Прошу сприймати спокійно ці думки і зважати на профдеформацію.
Як самі?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!