Саша. Як врятувати імператора

Саша

План був простий і складний водночас. Потрібно було пробратися до будинку барона і довести незаконність його дій. Будь-яких дій! А інакше ми не зможемо притягнути його до відповідальності. Добре що, ми прибули до Орревіля якраз напередодні нового року. Ну, чи Новоліття, як кажуть тут. Звичайно, барон має влаштувати свято, і ми обов'язково туди потрапимо. Але спочатку, покупки!..

Сукні, білизна, панчохи, туфельки, стрічки та шпильки. Стільки всього, голова кругом! Собі окремо, Міні окремо. На вулиці зима, потрібна шубка... дві шубки. А ще ж зачіска! Ви пробували колись пробитися в салон краси, до прикладу, в день випускного? Сьогоднішні перегони дуже нагадували біг із перешкодами. Скоріше б настало завтра!

Уф!.. Це було важко! Я ніколи не любила шопінг, ні там, вдома, ні на цьому світі тим паче. Як на мене, пари штанів та сорочок цілком достатньо, аби почуватися комфортно. Але місцеві ліерди, незважаючи на утиски, завжди примудрялися виглядати максимально привабливо. Навіть деякі городянки дозволяли собі більш яскраві вбрання у святкові дні, що вже про мене говорити. Доводиться відповідати статусу розпещеної розкішшю нареченої герцога Азарійського. Щоправда, у відносно невеликому Орревілі, де всі всіх знають, не так-то легко відшукати сукню, гідну палацу імператора. Що ж, ми чудово вміємо креативити!

Загалом, зачіска (Так-так! Довелося відростити волосся. Магія мені на допомогу!), макіяж та перешивання суконь, зайняли майже весь день. Добре, що за все платить Азарійський. Міну вирішено було взяти з собою. Буде як відволікаючий фактор для барона. «А як же Ізмір?» - запитаєте ви. А ніяк! Цей пройдисвіт приїхав за мною з парадним костюмом у сідельній сумці. У мене складається враження, що він не за мною їхав, а як мінімум мимо проїжджав, дорогою на якийсь бал. Хоча, так воно і сталося, зрештою!

Думаю, я виглядала добре, враховуючи, в якому шоці перебував цей балабол. Не приховую, страшенно приємно бачити, що ти подобаєшся оточуючим. Всього на секунду, я відчула себе справжньою ліердою, або навіть принцесою, не навченою, до речі, ходити на підборах. Виявляється, це дуже незручно, та й сукня незвично сковувала рухи, а шкіру під шаром пудри так і хотілося розчесати. Та-ак! Не вийде з тебе леді, Сашо, як не крути!

- Довго ще триматимеш нас на порозі? - огризнулася, зриваючи втому і роздратування, що накопичилися за день. - Чи ти вже передумав іти на цей чортів бал?

- Е… – промимрив Ізмір, розгублено труснувши головою. – Вибач… А решта де?

- У мене за спиною! - рикнула, протискаючись всередину. Потрібно терміново поїсти!

Після стимуляції росту волосся мій організм виснажився. Йому потрібні калорії, або я когось уб'ю!

Як ми діставалися замку, розташованого на околиці міста, біля величезного парку, це окрема і геть не радісна історія. Всі карети були заздалегідь замовлені заможними городянами, яких господар запросив на своє свято, тож їхали ми верхи. Уявили собі цю картину? Я, в розкішній, довгій сукні, білій шубці, з тисячею шпильок у волоссі, в тридцятиградусний мороз (це ще дуже теплий вечір виявився), сиджу боком на уркусі і намагаюся не впасти, зачепившись одним каблуком за стремена. Питання в іншому: як я після всього цього пахнутиму? Гноєм? Чи звіриним потом? Клас-с-с!..

- Чому ти сердишся? – під'їхав до мене Ізмір, коли ми вже майже дісталися місця. - Я ж не знав, що в цьому місті так мало карет!

Мовчу! А сенс сперечатися? Все одно нічого не доведу, тільки ще більше розізлюсь і надихаюсь морозного повітря. Ще не вистачало горло застудити!

- Ну, вибач! - продовжив хлопець, не помітивши від мене жодної реакції. – Я звик, що у моєму розпорядженні не лише сімейний екіпаж, а ще й робочий завжди під рукою…

- М-маж-жор-р хр-рін-нів! - простукала собі під ніс. – Д-до ч-чого ж-ж х-хол-лодно…

Замок виявився насправді замком! Високі стіни з бійницями, кілька веж, величезна брама-міст, що перекидався над широким ровом заповненим водою з озера (нині льодом). Думаю, влітку все це виглядає приголомшливо, але зараз я мріяла тільки якнайшвидше опинитися всередині. І щоб там було тепло!

Ех, чує моя п'ята точка, нарвемося ми тут на пригоди! Аби лише обійшлося...

Ізмір Каррітер Азарійський

Він застиг! Просто як якийсь наївний хлопчисько, що вперше побачив вродливу дівчину. Невже це й справді Саша? Струнка фігурка з усіма потрібними округлостями, акуратний носик, величезні сірі очі, пухкі вуста і милі кучері, що вибилися з ідеальної зачіски. Вона неймовірна!

«Я справжній дурень! – подумав хлопець, голосно проковтнувши. - Як можна було раніше не помічати всієї цієї краси? Як я взагалі міг вважати її хлопцем? Та вона найпрекрасніша дівчина з усіх бачених мною до цього дня!»

- Якщо переживу цей вечір, одружуся! – буркнув собі під ніс Ізмір, пропускаючи в таверну гвардійців та Міну. Дівчинка загадково посміхалася і час від часу поглядала в його бік.

З екіпажем це, звичайно, був його промах. Ну, не звик він хвилюватися про такі дрібниці. Як-не-як, він герцог! Та й життя в столиці сильно розслабляє. Там завжди знайдеться охочий заробити дзвінку монету. Орревіль виявився ще одним, цього разу неприємним потрясінням. Совість гризла до самого замку, та що вже тепер?

Коли дворецький провів усю почесну компанію у розкішну вітальню, до них одразу вийшов господар.

- Не вірю своїм очам! - вигукнув високий, худий чоловік в окулярах з круглою оправою, зачесаним на бік чорним волоссям і уважним поглядом карих очей. - Ізмір Азарійський, власною персоною! Яким вітром?

- Та ось, проїжджав повз. Дай, думаю, заїду! Кажуть, тут господар новий, – посміхнувся хлопець на всі тридцять два. – А це, виявляється, ти, Вільяме! Приймеш гостей?

Чоловік підозріло оглянув усю компанію, затримавшись на Міні найдовше, проте суперечити не став.

- Хіба я можу відмовити племіннику імператора? – не щиро всміхнувся він. - Проходьте, розважайтеся! Я завжди радий гостям.

«Ну-ну! Не схоже, що це правда!» - подумав Азарійський, тим не менш продовжуючи випромінювати саму добродушність.

В кількох величезних, святково прикрашених залах уже зібралося близько трьох десятків людей. Чоловіки пили та обговорювали справи, жінки шушукалися осторонь, або супроводжували своїх кавалерів. Декілька пар танцювало. Начебто все, як завжди, та тільки неспокійно на душі.

Вільяма Данкова Ізмір знав давно. Вони познайомилися ще, коли хлопець вступив на перший курс академії. Данков на той час підробляв помічником у викладача артефакторики. Друзями хлопці не були, але кількома фразами час від часу перекидалися. Майбутній барон був замкненою людиною, весь час витав у хмарах, або щось читав. Казали, що з нього вийде великий артефактор, та от, мабуть, не склалося.

- Відволікай його, - прошепотіла Грейс, коли вони опинилися серед гостей, - а я перевірю кабінет.

- Як ти збираєшся його знайти в такому величезному будинку? – здивувався хлопець. – Куро залишився у таверні, якщо пам'ятаєш!

Дівчина загадково посміхнулася, струснувши кучерями.

- У мене свої методи. Затримай його якнайдовше!

«З глузду з'їхати!» - подумав герцог, прямуючи до найгучнішої компанії, де саме підловили господаря замку.

Міна

Вона молилася всім богам, яких знала, але найбільше Великій Діділії. А що ще залишалося робити маленькій дівчинці, коли солдати забрали її батька? Так, вона трималася, не плакала, готувала собі попоїсти, навіть іноді виглядала з таверни на вулицю, аби подивитися, а раптом тато повернувся? От тільки дні бігли невблаганно, а ніхто так і не прийшов. Та коли від надії майже нічого не зосталося, прийшла вона, Саша! Сама Діділія послала її, щоб врятувати Міну та її батька. Принаймні дівчинка щиро в це вірила. І зараз, коли вона разом із новими друзями опинилась у заповітному замку, дівчинка не збирається смирно сидіти на дивані і жувати цукерки, доки інші рятують татка. Вона сама його знайде!

Довго не думаючи, як тільки Саша з Ізміром розділилися, дівчинка тихенько сповзла з насидженого місця і шмигнула в найближчі двері. Чаклувати Міна ще не вміла, але читати татко її навчив. Читала вона багато, любила різні казки, в тому числі й про страшних лиходіїв, котрі найчастіше мешкають у величезних замках. З цих же казок дівчинка довідалася найважливіше: в'язниці у них завжди знаходяться у підвалах! Залишилося тільки знайти цей підвал.

Блукаючи темними коридорами, вона заглядала в усі відчинені двері, поки й справді не натрапила на сходи, що вели глибоко вниз під будівлю. Чим довше мала спускалася, тим темніше ставало навколо. Єдине закляття, якому навчила її Саша, це крихітний золотий світлячок. Довго не думаючи, Міна запалила яскраву кульку і продовжила спуск доти, поки не опинилася в довгому коридорі.

Пахло вогкістю, гризунами та пліснявою. Було страшно, до тремтіння в колінах, проте вона не здавалася. Повільно просуваючись вперед і заглядаючи за кожні зустрічні двері, знаходила все, що завгодно, тільки не в'язницю. Тут були і старі зламані меблі, і продукти, і ціла кімната запилених килимів… Навіть величезні полиці з пляшками знайшлися, а тата ніде не було.

Скільки Міна блукала заплутаними коридорами, вона не знала. Замерзла, забруднилася, але здаватися не збиралася. Вперто йшла вперед, час від часу шморгаючи розкислим носом, поки не помітила світло за одними із дверей. Зрадівши, дівчинка кинулася туди! Проте залетівши всередину, побачила лише величезну кімнату, заповнену дивними скляними пляшками з різнокольоровими рідинами, казанками, шафами та паперами.

"Не те!" - сумно подумала мала, збираючись залишити приміщення.

- Ну що, пташко, попалася! – почула вона знайомий мерзенний голос за спиною.

Різко обернувшись, дівчинка злякано завмерла. На неї насувався той самий барон Данков, ледь не облизуючись і розтираючи довгі тонкі пальці. Міна повільно відступила назад.

- Де тато? - пискнула вона, спостерігаючи за людиною, що все більше її лякала.

- В міській в'язниці! – реготнув чоловік. - Я знав, що ти прийдеш за ним сюди. Не чекав, що приведеш ще й цього… Азарійського... Самовпевнений бовдур! До речі, звідки ви знайом?

- Він тебе вб'є! – у розпачі вигукнула дівчинка.

- За що? – вишкірився барон. - Це ж ти втекла зі свята, залізла в мою лабораторію і ще смієш мені погрожувати! Дурне дівчисько, герцогам начхати на таких, як ти! Він рятуватиме свою кохану. А я тим часом займусь тобою! Ти ж знаєш, хто ти?.. Знаєш! По очах бачу! Твоя мерзенна матуся була такою ж! Свого часу вона врятувала мені життя… Але, зараз не про це. Як посміла нікчемна жінка мати таку велику силу, коли мені дісталися лише крихти? Як ТИ посміла мати ті ж самі здібності?..

Чоловік замкнув за собою двері і метушливо забігав по приміщенню, перебираючи якісь колби, шарудячи паперами і обвішуючись різнокольоровими камінчиками. В його очах горів вогонь божевілля. Навіть Міна розуміла, ця людина не в собі. Колись давно вона бачила такого на ринку, куди батько взяв її з собою. Дівчинка тоді до гикавки злякалася немитого старого, який схопив її за лікоть і страшним голосом щось істерично верещав. Татко пояснював, дідусь хворий і йому потрібна допомога, але той погляд, Міна не забуде ніколи!

Ось і зараз на неї дивилися ті ж самі очі. Очі хворої людини, що втратила себе.

- Не бійся, люба, - усміхнувся барон, знову звернувши увагу на свою жертву. – Боляче не буде… напевно… Але ж тобі вона ні до чого, а мені дуже треба! Я стану сильнішим за всіх! Я стану сильнішим за саму смерть! Я СТАНУ БОГОМ!..