Не моє

Проліпити очі зранку було важко. Зелене волосся стирчало цілком на всі боки. Тіло ломило.

Напевне, я перебрала Пилку вчора. І куди поділась Соня? Маю сподівання, що на кухні мене чекатиме лате з вишнею.

На підвіконні напроти лежела та сама маска Лиса. Певне, те відображення мені згалюцинувало. Не потрібно було змішивати Пилок з Алігатором. Голова досі тріщить.

З зусиллям дотягують до вікна. Верчу маску в руках. Смішна така. Хихихкаю. З дзеркала чується

перебільшено-ображене «Смішно тобі?»

Здригаюсь.

У відобреженні той же ж силует. Здається, вчора він назвався Спекулюм...

Але він продовжує:

—Ти вже знаєш як тебе звати? — звертається до мене насмішливо.

Щось мені здається, що він не хоче чути моє ім'я. Щось інше. Задумуюсь.

—Я... Інсутіс? — майже навпомацки говорю. Тикаю пальцем у небо. Чомусь здається, що відповідь завжди була у моїй голові. Спекулюм заливається сміхом, аплодуючи.

—Правильно, Не-зна-йом-ка!

—Чому я незнайом(к)а? — почуваюсь гордою за правильну відповідь, та все ж цікавлюся.

—Тому що ти себе не знаєш. — він опускає голову на бік все ще скрекочучи.

—А ти мене знаєш тоді(?). — кидаю відображенню. Те киває.

—Знаю. Чому ти дивишся у дзеркало і бачиш мене?

Це якась гра типу «питання-відповідь»?

Десь на підкорку мозку, розумію, що просто з'їзджаю з розуму.(Чи ні?)

—Чому?

—Хіба ж не іронічно? Бо тобі боляче бачити себе! — переплітється, в'ється, майже виходячи за межі дзеркала.

Гаразд, я приймаю правила гри.

—Мені боляче бачити себе. Це тому що я незнайом(к)а? І для кого я незнайома? — не знаю наскільки це правильно, та відображення це схоже веселить. Взагалі нічого не знаю. Наче мені зав'язали очі і змусили йти кудись по ночі.

—Може це тому що ти впала? — він докидує мені слова.

—Куди я впала? — хмурюсь.

—В час.

Спекулюм стає серйозніше.

—Я повинен іти. Зустрінемось в минулому, Не-зна-йом-ка!

—Бувай. — мене накриває почуття дежавю.

Пізнати себе, ха-а...