Люди, що усміхаються.
Ми у просторі.
Чомусь він повністю чорний. Я ніби ступаю по чомусь, але не бачу цього. Суцільна темрява.
Спекулюм мовчить. Може, від шоку, може — щось інше.
—Ти знаєш, що ти зробила? — його голос на диво серйозний.
—... Зайшла у дзеркало? — сама по собі я цього ще не могла зрозуміти. Занадто швидко це сталось.
—Спробуй піти назад у свою реальність. — він видихає майже спокійно, і глядить на мене.
Знічено торкаюсь плівки між світом, але... Вона не піддається. Прогинається під моїми пальцями, але не випускає. Відступаю на кілька кроків назад.
—Я тепер... Тут назавжди? — нерішуче дивлюсь йому в очі.
Той мовчить.
Ха-а.... Навіть не знаю, жалкую чи я?
—Що ти бачиш? — раптово питає він, змушуючи мене завмерти на місці.
—Пороженчу. Тут темно і я не можу бачити якихось меж, окрім дзеркала.
—Тоді закрий очі.
Видихаю й викную те, що він сказав.
Не знаю, як це можливо, але світло б'є мені в очі. В мої заплющені очі.
Я роздивляюсь навколо. Все таке незвичне. Ніби те, що я бачила завжди, але незрозуміла тривога завсідає в мому ястві. Все так, але одночасно не так.
І тут... Люди...
Вони проходять повз нас, ніби не помічаючи.
В них така подоба...
На лицях ніби маски. Вони віддалені від обличчя на кілька сантиметрів. На них намальована комедійна посмішка.
Справжнє ж лице залито чимось баграяним. Сіпаюсь. Це кров? Просвітки білої шкіри відбивають сонячне світло.
Постава в них згорблена, наче тисячі років вони несли на собі якись тягар. Одяг обвислий, такий же білий як і шкіра.
Відступаю крок назад. Врізаюсь у чиєсь тіло. Примарні руки зупиняють мене, допомагаючи відновити рівновагу. Обертаюсь. Це Спекулюм. І він єдиний тут не схожий на цих дивних людкй.
—... — не можу вирішити яке питання задати, тому мовчу.
—Я назву їх людьми, що усміхаються. — лиш смикає плечами.
— Хто вони? — все ще обережно оглядаюсь.
—Вони всі твої дзеркала. — пирскає. — Подобається відображення? Знайди себе.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!