Не моє

Я знов відкрила очі. Сліпуча темрява зіяла в просторі. Закрила. "Люди" і світ довкола. Мх...

Не придумавши нічого краще я просто лягаю на землю. Спеклюм з цікавістю поглядає за мною. Земля холодна. Усміхаюсь краєчком губ. Хто б сумнівався?

—Дорога Інсутіс! Я маю для тебе одну підказку.

Відводжу на нього очі. Сріблясто-чорні очі в прорізях між лисячою маскою. Йому більше ніж тисячі років. Я у цьому впевнена.

Волосся темне, я не можу нормально розібрати колір, воно ніби миготить.

—Яку? — голос мій, наче не мій зовсім, я чую його віддалено, ніби крізь призму води.

—Закрий двері і відчини вікно.

Зсуваю брови.

—Я мо(у)ж(ш)у померти? — на це Спекулюм лиш сміється.

—А ти хіба не вже? — блискотить і скрекоче.

—... Але ж я відчуваю своє тіло. —, намагаюсь заперечити.

—Дурненька Незнайомка! — хихотить. —Ти відчуваєш своє тіло, гаразд. А душу ти відчуваєш? Ти — більше, ніж просто тіло? — нахиляється переді мною, заглядаючи очі-в-очі.

Відводжу погляд. Чи відчуваю я свою душу? Я не знаю...

—Я не знаю.(!) — кричу чи шипочу, не уявляю.

—Давай, шукай відповідь і скажи мені, чи ти справді жива.

—Як... — майже хрипло.

—Знайди відповідь в своїх відображеннях. — Спекулюм прикриває очі, а я повільно встаю з землі.

Прямую до найблищого. Крива комедійна посмішка дивиться на мене й без очиць. Ми стоїмо мовчки. Я думаю, що повинна зробити. Невпевнено тягнусь до, певне, керамічного обличчя.

З зусиллям відриваю його. Воно сиплеться попедом прямо на моїх руках. До цього спокійна “істота” почала.... Панікувати. Страх на її залитому кров'ю обличчі я чомусь відчувала сама.

Вона впала додолу, завиваючи так, що якби тут було скло воно б точно трісло. Закриваю вуха. Та навіть крізь весь цей хаос чую голос Спекулюма.

—Відкрий, відкрий і слухай як вона кричить! Кричить і ридає! Чому вона кричить? А ти сама кричиш? Може це, право, твій крик?

Він наче сміється з мене. Хочу щось сказати та не можу. Мій рот уже відкритий, а сама я помічаю задуху. Невже це справді я кричу? Жахаюсь. Але припинити не можу.

Я вже не чую нічого крім дивного писку. Такий писк в мовчанні, як «і-і-і-і-і-і-і-і-і-...»

Чому мені так страшно? Я не знаю— емоції пролітають не помічаючи. Як і ті люди. Думки пролітають повз мене. Про що я думаю? Я не маю жодної думки у голові. Я не вистигаю їх розрізнити, я не знаю, що відбувається.

Падаю. Тіло наче в ефірі. Не можу рухатись І так спокійно мені робиться, що холод жаху пробирає до кісток. В'язка, липка знемога охопила мене всю.

Раптом ляпас. Я не відчуваю болю. Тільки здивування. Хочу щось промовити та не можу. Я ж бо... Кричу? Хоч не чую і звуку. Ще один ляпас. Спекулюм упевнено хапає мене за комір футболки витягуючи з мовчазного вакуума.

—Ну що, познайомились? Це була твоя душа. — кидає смішливо він.

—І що з цього можна.... Сказати? — обережно запитаю.

—Це ж твоя душа. Я не знаю відповіді. — знизує плечима.

Починаю думати. В мене гостра потреба правильно сказати. Буквально все моє яство просочено страхом помилитись.

—Отже... Я кричала.... Але не чула цього крику... Я не могла вхопитись за думку і я не могла рухатись... Але думки були

... Це значить... Моя душа в... Літаргічному сні?

Відповідь зустрічається мені в заливистому сміху.

—Дивно, чи не так?

—Це правильна відповідь? — з надією вдивляюсь.

—Я не знаю, — він тикає кісточками пальців по мому носу. — Це ж твоя душа. Отже і відповідь знаєш тільки ти! — хмикає. —Ти сказала, що вона в літаргічному сні. Значить, так і є.

—Тобто... Будь-яка моя відповідь була б правильною? — піднімаю в здивуванні брови.

—Абсолютно. — хитається на пальцях, випираючись то в зад, то в перед. — З цього виходить: Ти ні жива, ні мертва. Ходиш по кінчику ножа, дорога Інсутіс.

—І що ж мені робити?

—Я казав вже. Зачини двері і відчини вікно! — хихотить, мружачись.

Відкрити вікно... Подув вітер.