Не моє

Звідки тут взагалі вітер? Істоти й надалі снують поміж нас.

—Відчинити вікно...Відчинити вікно... Що мені треба зробити для того щоб його відчинити? — спонукаюсь я. Спекулюм вдоволено киває.

—Ти маєш бути живою.

Підтискаю губи. Кілька одиниць часу тому ми виявили що я ні жива ні мертва. І як же мені стати живою?

Схоже, читаючи щось в мому обличчі, відображення видихає.

—Чому ангели такі смутні у садах?

Зариваюсь руками в волосся.

—Чому ангели смутні? Бо вони страждають! — починаю сміятись. Сама не знаю чому, просто так хочу сміятись.(!)

—І чому ж вони страждають? —б мружить він очі.

—Напевно тому, що вони всі покинуті. — все ще хихочу.

—То хто ти? — усміхається з мене.

—Хто я? Пішла з вітром у світ, шукати свій рід! Хто я — не знаю досі! — заливаюсь і падаю, б'ючи руками об землю, зуби з губами стиснуті, боляче чи мені, коли кісточки пальців розбиваються об землю - також не знаю. Починаю плакати. Очі щипле, дихання не вистачає і я відкриваю їх. Темрява. Все ще сміюсь. Все ще плачу. Зариваюсь руками у своє тіло, шкіра легко піддається , розривається. Липко на пальцях. Розширяю рану ще більше, торкаюсь ребер. Хапаюсь сильніше, чую тріск. Я зламала свої ребра. Відчуваю легені і серце під кистями. Очі відкриті. Болю не відчуваю. В думках пусто.

Вагаюсь. Щось хапає мене за патла відкидаючи назад. Замружуюсь.

Бачу під собою калюжу з крові. Причудливо дивлюсь в неї. З-заду стоїть Спекулюм, все ще тримаючи мене за волосся.

—Вітаю, тепер ти жива. Вирвала б серце — стала б тут назавжди одною з тіней. Ходімо до твого саду смутних ангелів. — він втикає мене в кров переді мною і я провалююсь у неї.