Не моє

Не моє.

—Ти бачиш? Це маска. Лисиці, певно... Звідки тут?

Візерунчаста мордочка валялась на запиленій дорозі. Червона лента скрчувалась в бруді.

—Не знаю... Схожа на ті, що з Пилку. Хочу забрати її.

Наташина сигарета тліє. Ми йдемо додому.

***

Дзеркало у квартирі дивиться на мене сатирою.

ЧумаЧумаЧума.

Матері в домі нема.

Я підходжу до нього. Я дивиться на мене з відобреження. Дістаю маску з тряпчаної сумки. Червоний розріз очей бентежить.

Не зовсім свідомо зачіпляю її собі на волосся. Маска легка, наче з пап'є-маше. Дивлюсь уперед. Чому у мене темне волосся?

—Воно не твоє.

Сахаюсь від дзеркала.

Воно не моє.

—А чиє? - до кого я звертаюсь?

—Моє.

—Хто ти? — питаюсь у відображення. Воно сміється.

—А хто ти? — хто я? ...Хто я?

—Розкажи мені.

—Що розказати? — воно мружить очі, гойдається, як сорока на гілці.

—Розкажи хто я.

—Ха-ха! Ти — це не я. — перегукється.

—Як тебе звати?

—... Спекулюм. — розмірено вимовляє. —Як твоє ім'я?

—Я не знаю.

Тривога. Тривога мене охоплює. Тремчу.

—Зстрінемось з того боку відображення, ха-ха-ха-ха!

—Побачимось... — тільки і шепочу я слідом у дзеркало.

Хто я?