Не моє

***

Я проснулась з жахливим почуттям страху, дихати трохи важко і дискомфортно; з часом я відчуваю біль у долоні. Легенько розтискаю її і з моїх рук виконується синя ружа.

Коли я встигла її вихопити? Вона покрита кривавими капельками, і я врешті звертаю увагу на світ навколо.

... Червоне море, а небо заволікли хмари. Мутно

Болотяно, незнайомо.

—Що далі? — стиха питаю через осівший раптом голос.

—Далі назад. — усміхається наживо стомлено і штовхає мене в спину. За кілька секунд я встигаю переповнитись жахом і закрити очі, полетівши вперед.

Але тепер все інакше, і я, як і вперше провалююсь в кров як в міжпросторовий портал.

Виринаю з нього я вже одна. Світ навкруги схожий на той, в який я потрапила першого разу зайшовши в дзеркало. Тільки зараз нема цих істот і все ще психоделічніше ніж тоді. Я все ще не можу виявити що не так, але все якесь викривлене. Стискаю губи й іду вперед майже наосліп, жодних підказок.

І... Щось змінюється. В мені, в просторі навколо — не знаю.

Просто інші відчуття.

Збоку раптом виринає Спекулюм. В його очах звичний сміх, в руках — нитки та голка. І скальпель у лівій.

—М... Нащо ти приніс це? — стиха киваю на предмети у його руках.

—Бо ти потребуєш змін. Перекрої себе чи світ навколо! — і він вдоволено вкладає це все у мої руки.

—Перекроїти... Себе? — в зневірі повторюю. Перекроїти себе..(?)

—Мг. Роби все що хочеш. — і стає обабіч.

Довго дивлюся на речі у своїх руках. Біла шовкова нитка, зелений скальпель, схожий до медичного і чорна голка.

Я завжди хотіла щось в собі змінити, але що не могла зрозуміти. Й зараз не можу.

Хрип виривається з мого горла і я ледь не падаю, мені так стискує в середині. Ніби вдарило по-під ребра, відбираючи усе дихання. Кашляю.

Скальпель впивається в шкіру і я з здивуванням розумію що не відчуваю жодного болю щодо цього.

З важкістю стою, видивляючись в сріблясто-чорні очі.

Через деякий час мене відпускає, стає значно легше.

Поволі іду вперед і фантомно протягую руку уверх, ніби занурюючи пальці у простір. Тягнусь за нього. І він піддається, з'їзджає униз, наче старі шпалери, за лаштунками у яких...

Темрява. Непроглядна та чорна темінь. Відступаю на кілька кроків назад. І, зковтуючи, тремтячими руками намагаюсь заправити нитку в голку.

Врешті мені це вдалось, і я хрестиками пришиваю відірваний лоскут простору назад.

А далі розвертаюсь і біжу назад до Спекулюма, що залишився стояти там.

Відчуваю легкий страх й беру його за пальці. Стискаю сильно-сильно, і не дивлюсь в його обличчя.

Він мовчить, і мені так страшно з цього мовчання, що починаю заливатись сльозами.

Панічно відступаю і з майже небачучими очами втикаю голку в кінчик свого пальця, схлипуючи, не боляче, ні, але так страшно. Страшно, ще все зникне. Зникне...

Схлипую, і те саме роблю із кистею Спекулюма. Він здивовано хмикає і я чую смішок. Я продовжую плакати і шити. Так само з іншими пальцями. З усіма п'ятьма так.

Зав'язую вузлик і нарешті заспокоююсь.

Усміхаюсь, все ще схлипуючи. Тяжко осідаю на землю і Спекулюм, вимушено, зі мною.

—Ти ж знаєш, Незнайомка, що це неправильно?

Мовчу, стискаючи губи.

—Тобі страшно, так? Але, знаєш... Ти муситимеш бути сильною одною. Без мене чи цього світу. Тож, відпусти нас, гаразд?

Він м'яко посміхається, а я вперто мотаю головою, не хочу, не хочу, не хочу...

Я відчуваю розпач.