Байки Валерія Андрійовича

До появи цього афоризму Валерій Андрійович причетний дотично.

Перед якоюсь із пар етнології на перерві великий перелік студентів, у тому числі, мене, запросили до заступника декана з виховної роботи.

Там всім викликаним першокурсникам: історикам, політологам і міжнародникам, - влаштували виховну роботу із приводу не зданих іспитів і заліків.

Щодо мене та мого однокурсника Вовки (прізвища не вказую, бо знаю, що він - наш, але не зміг виїхати), які стояли та кліпали очима, бо все здали, з'ясувалося, що наша викладачка німецької мови забула проставити залік до відомості.

Тому ми теж сюди потрапили.

Завершилася виховна робота, вже коли трохи почалася пара.

Політологи та міжнародники розійшлися на пари, а ми, історики, стоїмо.

- Йдіть на пару!

- Не підемо! У нас зараз - Сорока! (Тамара Іванівна Сорока була однією з найбільш старих викладачок істфаку, але, як то кажуть, у повному розквіті сил і суворості).

Юрій Тешабайович Теміров зблід. А він - караїм, шкіра більш темна, ніж в українців, однак ця блідість була чітко видна.

- То поясніть хтось Тамарі Іванівні, чому ми запізнилися, будь ласка, - ниємо ми.

- Староста.

- Ні! - староста - не камікадзе.

Методистка заочного відділення, бо Тешабайович ще і заочне відділення очолював, теж не пішла нічого пояснювати Тамарі Іванівні.

Бо всі вони вчились у Сороки свого часу та не мали жодного бажання зайвий раз наражатися на її гнів.

Врешті, оскільки методистка денного відділення Наталія Миколаївна Міненкова ще вчилась у магістратурі та тому була подвійно залежна від керівництва, то до Тамари Іванівни пішла вона.

А потім до аудиторії покликала і нас.

Наша аудиторія була навпроти кабінету Темірова.

Ми зайшли та збиралися розійтися на свої місця, та Тамара Іванівна нас вишукувала та наказала пояснити їй і потоку, що ми не здали. Це, до речі, було більш ефективно, ніж виховна розмова Тешабайовича.

Нас таких була десь четверта частина потоку.

Й ось черга дійшла до Льохи Асанова (не світла пам'ять цьому сепару), який не здав шість предметів, а сказати вирішив про один і чомусь обрав археологію, яку, насправді, мало хто не здав, а хто не здали - відверто її не вчили.

Тамара Іванівна подивилася на нього, як на дебіла, що було недалеко від правди, та сказала: "Я попрошу Валеру, чтобы он взял нуклеус и ударил Вас по голове, может, тогда что-то до Вас дойдёт и Вы всё таки сдадите археологию".

Коли черга дійшла до мене, я пояснила, що викладачка не проставила оцінку у відомість. Тамара Іванівна: "И кого тут надо ударить нуклеусом по голове?".

Я була проти того, щоби бити викладачку, та Тамара Іванівна не розділяла соціально, хто накосячив. Просто хто накосячив, того і караємо.

А ось Вовка, коли до нього дійшла черга, був за те, щоби вдарити викладачку німецької нуклеусом по голові. Ще б, ми з ним до квітня сиділи без стипендії, хоча не мали трійок, та й із квітня почали отримувати стипендію лише завдяки клопотанням Наталії Миколаївни.

А "нуклеусом по голові" стало нашим афоризмом, особливо хотілося вдарити ним Євглевського (посилання на мої спогади про археологічну практику, якою він керував, лежить у коментарі до цього розділу).

А на парі з політології на другому курсі сталася наступна кумедна ситуація.

Викладач (Посрєдніков-молодший) диктує типи родини: патріархальна... нуклеарна...

Катя Іванова нахиляється до мене та питає: "Що таке нуклеарна родина?"

Я, продовжуючи писати конспект: "Не знаю... ну, там "нуклеусом по голові"".

Говорили ми тихо, та викладач чомусь почув і натхненно підхопив: "Так, нуклеарна - від слова "нуклеус, нуклеа" - ядро".

Бо нуклеус - це те ядро кременю, яке залишається після сколювання із нього платівок для виготовлення знарядь праці.