Байки Валерія Андрійовича

Ще у грудні 2022 р. одна людина закинула мені, що я не мала права писати та публікувати ці спогади.

Бо "пройшло не так багато часу" та "у нього є родичі".

Так, у Валерія Андрійовича був син, згаданий в одній із байок, син був одружений, тож, був вже і онук. Однак родичі бачать викладача під одним кутом, а студенти - під іншим. Родичі пам'ятають викладача як чоловіка, батька, свекра, дідуся, а студенти - як викладача. Я не знаю, чи розповідав Валерій Андрійович ці байки своєму сину, а якщо розповідав, то чи всі з них, чи не всі, і чи запам'ятав щось син. Адже під час написання цих байок я зідзвонювалась у телеграмі з Павлом Волченком і він дещо додав, однак наполягав, що не працював разом із Валерієм Андрійовичем. Так і я не працювала, тільки вчилася. Тобто і студенти не все пам'ятають.

Щодо часу, то завдяки написанню цих байок я згадала точну дату смерті Валерія Андрійовича - 26 червня 2003 р.

Тож, сьогодні - рівно двадцять років від його смерті.

Думаю, достатній термін, щоби ще щось пам'ятати й опублікувати, і достатній, щоби не образити нікого, крім тієї людини, яка зробила мені ці дивні зауваження.