Байки Валерія Андрійовича

Валерій Андрійович Косіков народився 15 січня 1946 р. у м. нижній тагил свердловської області рфрср.

Отримавши професію металурга, працював у мартенівському цеху Макіївського металургійного комбінату ім. кірова.

Оселився біля піонерського парку.

Мав виноградник.

Працюючи у мартені, зацікавився методами плавлення металів у давнину, так і поступив на заочне відділення історичного факультету Донецького державного університету, яке закінчив 1976 р.

Спеціалізація - металургія сколотів.

Із 1981 р. працював асистентом катедри історії срср у ДонДУ.

Тема кандидатської дисертації - "Виробництво бронзових художніх виробів у Скіфії у VII-V ст. до н.е.".

На жаль, це все, що розповідає нам інтернет.

Тому без сильно чіткої хронології, вибачте.

З 1992 р. та до смерті Валерій Андрійович був редактором "Донецкого археологического сборника" (посилання на статтю, де можна прочитати про збірку, покладу у коментарі).

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. проходили чергові вибори декана істфаку ДонДУ.

Валерій Андрійович на той час очолював катедру археології та давньої історії. Бо вже як кандидат історичних наук мав ступінь доцента.

Трудовий колектив висунув його на посаду декана.

Та посаду декана корупційним шляхом здобув Петро Васильович Добров, який відчував, що колектив і студенти Валерія Андрійовича люблять більше.

Тому катедру археології та давньої історії розформовано.

Стародавня історія перемістилася на катедру всесвітньої історії, а археологію притулили до катедри джерелознавства, історіографії, археології та методики викладання історії.

Ганьба та й годі.

Крім ДонДУ Валерій Андрійович викладав також у Макіївській міській гімназії.

Оксана Шуруй - учениця гімназії, з якою я познайомилась у Творчій спілці літераторів міста, розповіла, що на контрольних він дозволяв користуватися чим завгодно, бо справжній історик не може знати все, однак справжній історик має знати, де шукати.

Одружений, мав сина (буде тут і байка за його участі) й онука.

Валерій Андрійович казав нам на парах з археології, що справжній археолог може спати під кожним кущем.

Він мав відмінне здоров'я.

Якось Валерій Андрійович читав пару, стоячи біля вікна, сиве волосся було скуйовджене, очі горіли, рухи були жвавими.

Ігор Бобирев - заочник, який на першому курсі відвідував пари разом із денним відділенням, нахилився до мене та сказав: "Наче юнак 16 років", - і я не могла не погодитися.

Що там - ті, хто працював із ним в експедиціях, казали, що він міг копати без застосування ніг, вистачало лише сили рук, яка, відповідно, була чималою.

(Дякую Павлу Волченко за цей спогад).

Та пресинг із боку декана не міг не позначитися на здоров'ї Валерія Андрійовича(((

У другому семестрі нам оголосили, що він - у лікарні. Методистка - Наталія Миколаївна Міненкова, яка вчилась у магістратурі та писала диплом у Валерія Андрійовича, сказала приносити курсові їй, вона відвозитиме, та навідувати його самостійно заборонила, мовляв, гепатит - штука заразна. Лікували Валерія Андрійовича за місцем проживання - у Руднічній лікарні.

Мою першу курсову - "Археологічні пам'ятки Макіївки", - він ще встиг перевірити самостійно. Та виставив відмінну оцінку - 91.

Частину курсових перевіряла вже Наталія Миколаївна.

В останній день сесії студенти, які не здали історію росії з давніх часів до кінця XVIII ст. із першого разу, у тому числі, я, стояли перед аудиторією на другий захід.

Сходами підійнялася Катя Іванова - вся у сльозах, хоча вона же здала іспит.

Крізь сльози Катя сказала, що внизу висить некролог - Валерій Андрійович помер....

Історію росії я того дня не здала.

Це було 26 червня 2003 року.

Точну дату я пригадала 8 травня 2023 року. Дякую можливостям Ґуґл-календаря та тому, що написала ці "Байки" після консультації із психологом Оленою Сігутою із Громадської організації "Вільний вибір". Бо для мене це був дуже травматичний спогад.

Вже на археологічній практиці співробітник Донецького обласного краєзнавчого музею (ДОКМ) Едуард Євгенійович Кравченко сказав нам, що у Валерія Андрійовича був не гепатит, а рак печінки.

Колишній мент, а тоді вже пенсіонер за вислугою років і аспірант історичного факультету ДонНУ Володимир Вікторович Давиденко 2009 р. під час однієї із п'янок в експедиції ДонНУ, ДОКМ і Святогірського історико-архітектурного заповіднику на багатошаровому поселенні Видилиха якось заявив, що до раку печінки Валерія Андрійовича довело п'янство.

Ось тільки коли людина бухає, це очевидно. Були і такі викладачі. Та не Косіков.

Володимир Давиденко був вдома у Валерія Андрійовича та той пригощав його вином власного виробництва, звідки і такі раптові висновки за шість років після смерті Косікова.

До того В.В. Давиденко жодного разу нічого не казав про це знайомство.

Та між бухати й інколи випити вина власного виробництва є велика різниця.

А використовувати знайомство з кимось, щоби самому стати ніби вище - це цілковита дурня.

Валерій Андрійович Косіков був відкритою та доброю людиною.

Він їздив на роботу точно так, як я їздила на пари: автобус № 7 на Гвардійку, а звідти - тролейбус № 7 на вул. горького у Донецьку (трохи нижче площі леніна).

Це я з'ясувала, коли ми вперше зустрілися в автобусі.

Заходжу я така на своїй зупинці та бачу в автобусі викладача, в якого хочу писати курсову))

Взагалі вперше бачу в автобусі викладача))))

Здивовано привіталась і пішла десь сіла, а на півдорозі він мене гукнув: пересідай до мене, поруч звільнилося місце.

Розпитав про попереднє навчання, про батьків. Мій батько теж працював у мартені. Однак вони не перетинались, адже батько переїхав до Макіївки після весілля, 1984 р., коли Валерій Андрійович вже працював в університеті.

Сам Валерій Андрійович сказав, що у будь-якому разі мій батько ще хлопчиком бігав, коли він працював у мартені. Хоча між ними всього 12 років різниці у віці.

Дорогою Валерій Андрійович зустрічав багато знайомих.

Взагалі я думаю, що він обрав такий маршрут не лише з економії, бо вже був на пенсії через гарячий стаж у мартені (не такий гарячий, як у доменному цеху, тим не менше) та вислузі років викладача. Бо були й інші маршрути. Та саме тут він зустрічав знайомих і міг спілкуватись, а не просто сидіти та дивитись у вікно.

На маршрут № 7 перейшов водій маршруту № 16, з яким я часто їздила, коли вчилась у ліцеї, - Борода.

З'ясувалося, що вони з Валерієм Андрійовичем - добрі знайомі.

Тож, колишній мент Давиденко просто вийожувався знайомством із Валерієм Андрійовичем - це насправді було нескладно.

Втім, добрим Валерій Андрійович був авансом. Далі це треба було заслужити.

Наприклад, на першій парі під час перегуку він сказав Христині Катранджі, що у неї - грецьке прізвище. У неї і зовнішність грецька. Та Христина зневажливо повела плечима, мовляв, не знаю. Гаразд, на першому же семінарі Валерій Андрійович вирішив перевірити, як дівчина, яка не знає власну історію, вчить археологію. До семінару Христина підготувалася погано. І так ще пару разів. Тому і на іспиті отримала слабеньку четвірку. А то був перший іспит. І заліковка працює на нас по-різному.

Це я кажу, як людина, яка отримала на іспиті з археології 91, на іспиті з первісної історії - 89, а на іспиті з історії давнього Сходу - 78 із другої спроби саме завдяки попереднім оцінкам.

Олені Лапко з якогось села Дніпропетровської області Валерій Андрійович розповів, що розкопував кургани під Орлами. Вона сказала, що щось таке чула, та до Орлів від її села далеченько.

Взагалі Валерій Андрійович розповідав не лише теорію, а і багато історій про історію місцевої археології - ви їх тут знайдете.

А ще задав до листопада здати мапи археологічних пам'яток районів або міст області - кому що дісталося.

Гріша Мухін встиг взяти Макіївку раніше за мене, тому я малювала сусідній Мар'їнський район.

А, зрештою, моя мапа археологічних пам'яток Макіївки у курсовій була набагато більш інформативної, ніж Грішина. Бо то - курсова.

Також до іспиту треба було законспектувати будь-яку монографію археологічної тематики.

Досі шкодую, що на останній парі археології всі пристали на залік з антропології, мовляв, про сколотів послухаємо на практиці біля багаття - цікавіше буде.

У результаті ми не почули від Валерія Андрійовича жодної великої розповіді про скитів.

Хоча маленькі історії та "байки" були та ви їх тут прочитаєте.

Залік з антропології проходив наступним чином.

Валерій Андрійович спитав, чи за ці півроку ще залишилися ті, хто не вірить у теорію Дарвіна. Руки підійняли православні дівчата й Артем Сташевський. Косіков здивувався, тому Артем перепитав: "Еволюційна теорія чи теорія Дарвіна?". Валерій Андрійович уточнив, що дійсно еволюційна. З еволюційною Артем був згоден. Тому отримав відмінно. Щодо православних дівчат, Косіков сказав: "Кожен має право на помилку". Їм він поставив слабенькі четвірки. Потім виклав білети та викликав мене. Мені поставив 91. "За те, що Ви мені допомагали". Я дійсно перевіряла контрольні нашого курсу, тож, Валерій Андрійович не сумнівався у моїх знаннях. Всі інші тягнули білети та відповідали на них, за що й отримували відповідні оцінки.

На іспиті з археології всі тягнули білети та відповідали, автоматів і халяви не було.

Похований Валерій Андрійович на Лісовому цвинтарі у Макіївці. Біля цвинтаря на піщаному ґрунті влітку-восени 2014 р. стояли рашистські "Гради", на самому цвинтарі ці нелюди влаштували мінометні навчання. У результаті "навчань" і зсуву піщаного ґрунту могили знищені - труни вийшли на поверхню, розкрилися, якісь трупи висіли на деревах, хрести потрощені, та ходити туди наводити лад ніхто не міг((

Тож, навряд чи могила Валерія Андрійовича збереглася.

Так я ніколи там і не побуваю.

Коли помер Валерій Андрійович, помер не просто викладач - пішла ціла доба.

Випускник ДонНУ Павло Волченко каже, що зі смертю Валерія Андрійовича він і ще декілька випускників універу-археологів зрозуміли, що прийшов кінець донецької археології та тому переїхали до Києва.

Як на мене, кінець донецької археології прийшов 2014 р.