Зігрій словом

Момент страху чи травми, які ви пережили під час війни. Що допомогло пережити та впоратись?

☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆☆

Колись це буде ... мабуть, в мемуарах, а зараз я просто хочу написати.

Війна.

Страшне слово в яке не хотілось вірити до останнього. Вона не просто постукала у двері, а вона увірвалась першими вибухами, першим реальним страхом за рідну людину.

24 лютого 2022 року о шостій ранку тривога. Я її не чула, бо завжди міцно сплю. Мене розбудила сусідка й сказала "... вставай повітряна тривога, війна треба збирати тривожна валізка". А я така "Та ну не може бути. 21 вік на дворі, яка до дідька війна. Не може бути такого"...

Й свій найсильніший стрес й страх я пережила на другий день війни коли розмовляючи телефоном з сестрою яка була на іншому кінці міста почула "До нас тут у двір заїхав танк стоїть". Ось тоді я дуже сильно злякалась за сестру о крім неї кровно (кревно) найріднішої людини немає ми багато з нею чого пережили і є опорою одна для одної. Та я й пообіцяла ще в дитинстві собі, що ніколи й нікому не дозволю її ображати погано буде тому хто це зробить. Я не дозволяла це в школі своїм однокласникам, які мене зачіпали й були мене. Я то нехай, але сестру й сім'ю ніколи й нікому не дозволено ображати або чіпати.

Тоді на стресі ми бувши далеко одна від одної почали шукати варіанти виїзду з міста було складно, але вихід знайшли не ми, а її хлопець після чого в нас були два дні поїздки на Закарпаття.

Ми були разом, але в той самий час я була сама й хвилювалась дуже за батьків, адже й вони були в небезпеці недалеко від міста батьків є кордон з росією й деякі ближні міста були в окупації, а деякі бомбили.

Біля сестри було спокійно. Я відходила поступово від шоку, страху. Тоді переважала ненависть до тих придурків, біль втрати від постійної інформації про інші міста за про те, що там загинули діти, дорослі люди у яких тільки но народилась дитина чи молодий юнак який просто йшов вулицею.

Справлятись мені допомагала волонтерська робота, книга, фільми оточення, природа. Часом я використовувала таку вправу анти стресову знімала себе на відео й говорила все що я думаю на рахунок цієї ситуації, як я ненавиджу тих п. як можна бути тупими, німими, глухими, сліпими. Тоді та й зараз вони нагадують мені одну скульптуру трьох мавп одна з яких закриває собі вуха, друга рот, останні очі. Й для мене вони я саме такими які, затуляють вуха, очі, рот, щоб нічого не чути, не бачити, не говорити, щоб не реагувати на ту правду яку дає їм світ, адже у більшості молоді та й людей старшого віку є інтернет й соціальні сторінки де транслюється дуже багато повідомлень заплющують очі на все, їдять те, що дають. На жаль позитивні й мудрі статуї мавп тепер в мене асоціюються з негативом.

Я тоді кипіла від всього й десь на другий день свого перебування почала писати вірші, сильніше працювати над своїм станом. Займалась йогою, заповнювала щоденник та й працювала з книгою "Писати як дихати". Й того часу я почала приділяти час письменництву й тоді ж почала писати свій твір.

Ось так й витягую себе постійно зі станів страху, депресії, злості. Точніше акумулюю у творчість.

#зігрійсловом #марафон