Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Тріскочуть дрова у вогнищі. «Зараз буде мене готовити», -перше про що я подумала як стала приходити до тями. Цікаво як вона буде мене готувати? Спочатку вб’є? А як? Мабуть, заріже, так найпростіше. А потім що?

-Гадаю, на шматочки поріже, частину з’їсть, а частину в холодному потримає.

-А я гадаю, що досить маячню нести й час вже підійматися. Я не збираюся тут до наступної зими с тобою сидіти. - Дуже неочікувано прозвучало.

-А?- я спробувала сфокусуватися, та не виходило.

-Щось баба Нюра заговорила як чоловік.

-Бабою Нюрою мене ще не називали, -почав реготати.

І так знайомо реготав, що в мене закралися підозри. Колись таке вже було. А я все не могла зосередитись.

-Випий. Повинно прояснитися,- до губ притулилася металева кружка.

Зілля було знайомим, а що за зілля, не могла пригадати. І що це за така кружка? Хіба на морозі п'ють з металевих кружок?

-Губи з язиком примерзнуть, -знову сказала в голос і знову з мене посміялися.

По трохи й справді почало прояснюватися у голові. Очі почали розрізняти предмети і я побачила біля себе мого старого знайомого. Очі б мої його не бачили. О, ні, нехай бачать, бо бути сліпою не хотілося. Ті самі глибокі сині очі, те саме скалічене шрамами обличчя.

-Здрасте, -краще б я мовчала.

-Привіт. Ти як чародійка четвертого ступеня? -Глузливо.

-Жива.

-Бачу, -всміхається.

-А чого я жива? -Нарешті до мене дійшло.

Огледілась. Ми сиділи на невеличкій поляні. Поряд палало багаття. Конячки наші стояли, щось жували з привязаних мішечків. Було тепло. Мабуть, контур поставив. Глянула йому в очі.

-Я врятував. -Так, не дуже він балакучий.

-Як?

-Яка різниця? Головне, що ти жива, -роздратовано.

-Треба повертатися,- я підскочила і почала шукати свій мішок.

-Куди ти зібралася? Сядь і заспокойся! -Схватив мене за руку і всадив назад.

-Ти не розумієш, там людожери! Там, можливо, є люди їх треба врятувати. -Не могла я заспокоїтися.

-Немає там нікого вже. Вже королівська гвардія і дізнавачі працюють там.

-А як же? Там... віз стояв… Глафіра сказала… готовити треба… кого? Вона його?- від хвилювання і розуміння, що відбулося, не могла нормально висловитися. Та він і так мене зрозумів.

-Їх

-Га? -Не зрозуміла я.

-Там була не одна людина. Тому не його, а їх.

-Боже, який жах. -Я настільки ясно зрозуміла, що тільки дивом врятувалася і мене чекала така ж сама участь.

-Дякую тобі. Не хотілося б бути обідом чи вечерею.

-Про вечерю. Їсти будеш? -Краще б мовчав, бо мене скрутило і я побігла спорожняти шлунок під дерево, добре, що він вже був пустий майже.

-Розкажи все, будь ласка,- попросила як повернулася.

-Та що розказувати? Село людожерів. Вони вже п’ять років жеруть. І частину своїх з’їли. Спочатку тих, хто не підтримував, потім тих, хто відмовлявся від таких делікатесів. Заїзних їли, а добро їхнє потім ділили. Там по дорозі вверх ще одне село є. Точніше було. Тепер одні хати залишилися. Але ніхто б ніколи того не дізнався, бо туди вже ніхто не доїжджав.

Розказував так неначе йому байдуже. А мене вже трясло. Від жаху, від жалості до так страшно загиблих людей, і від усієї цієї ситуації. Намагалася взяти себе в руки. Та виходило геть погано.

-А як ти потрапив до села? Теж хотів хуртовину перечекати?

-Побачив твої ще свіжі сліди, які вже сніг замітав. Пустив вперед маячок, щоб поглянути що попереду. З’явилися підозри, як ближче під’їхав. Бо зненацька на три живих істоти стало менше у селі. А наступне село взагалі вимерле. Я поспішив і вже знайшов тих чолов'яг, що… Як ти казала її звуть? Глафіра? -Киваю.- Так от у Глафіри тієї. Отже, застав її за роботою. Вона вже одного патрала. - Побігла знову випорожняти вже повністю пустий шлунок.

Як повернулася він продовжив.

-Тебе знайшов ще цілою. Та бабця вже все підготувала.

Викликав дізнавачів, тебе звідти витягнув. Ось чекав поки прийдеш до тями.

-Це якийсь жах! Як таке може відбуватися в наш час? Це якась дикість?

-Це поклоніння Унре, культ який прийшов із Зелених островів. Мене більше хвилює, як саме він сюди прийшов цей культ.

-Звідки ти це знаєш? -Не витримала я.

-Якось попала в руки одна історія мандрівника.

-І що він писав? -Стало цікаво, що це за людоїди й кому вони поклоняються.

-Що потрапив у полон до дикунів. Вони поклонялися богу Унре, приносили людські жертви, а потім їх з’їдали. Вони їли і своїх, якщо перемагали їх у спорі й у бою. Вважалося, що з’їсти свого ворога - це взяти його силу.

-Як же цей мандрівник врятувався?

-Ніяк. Врятувалися лише його записи. Все досить теревенити, чародійко.

-Як тебе хоч звати? А то я навіть не знаю, кому маю завдячувати за порятунок, - спробувала перевести розмову, бо занадто лячно було від таких розмов.

-Зви Аксом.

-А я Ліка.

-Чародійка четвертого ступеня, -насміхається.

-А ти, чаклун Акс? Чим можеш похизуватися? -І чого він увесь час регоче з мене.

-Ти мене бісиш, -не втримала я емоцій, коли він перестав сміятися.

-Ти ще дитина, Ліка. А я не збираюся хизуватися, у мене немає бажання комусь і щось доказувати. Ти готова? -Почав підводитись.

Я помітила біля нього меч. Такий меч може собі дозволити тільки дуже заможня людина. На рукояті стояв магалік. Такий, який видобували в наших шахтах. Вкрав? Чи трофейний? Акс не схожий на багатія, то звідки такий меч? Він помітив мою зацікавленість, прослідкувавши за поглядом. Нічого не сказавши, взяв свій меч і направився до коня.

-Зачарований? -Не втрималась, бо ж дуже я питлива. Буде ж свербіти від цікавості.

-Зачарований, -холодно.

-Звідки такий?

-Там такого вже нема, -сердито. Бо вже дуже не подобаються мої питання.

-Вкрав?

-Слухай, Ліко, чародійка четвертого ступеня. Якби ти не була дівчиною, то відповіла б за свої слова. А так я з жінками та немічними не воюю.

-А мене вважаєш немічною? -Підставила до спини йому свій меч.

Насправді мечник з мене нікудишній, хіба що мертвяків рубати. І не знаю, що зі мною трапилось і навіщо я його зачепила, але чомусь було дуже образно, що вважає мене дитиною, ще й на ніщо не годною.

-Ні, не немічною. А дурепою, - я навіть оком кліпнути не встигла, як меч вибили з руки, а мене перекинули та вложили на спину. Дух вибило з легенів.

-Чого я з тобою вожуся. Ти мені набридла, ще й не вдячна. Чого сунеш свій кирпатий ніс у чужі справи? Сиділа б десь у магістраті й перекладала б книжки та свитки. А ти лазиш по світу і шукаєш неприємності на свій кістлявий зад. Хоча маю визнати, що ти його трохи від’їла з останньої нашої зустрічі.

Так стало неприємно, прикро до сліз. Чого всі намагаються з мене посміятися, образити. Може я і не магістр у магії, але ж я теж щось вмію, я вчилася і буду продовжувати, я ж і їхала, щоб отримати знання. А він?

Та як він сміє! Потворний, понівечений. І в цей час як я глянула на нього, зі всією своєю злістю й образою, я побачила його біль. Шрами, що досі болять, щока яка заніміла і тому він посміхається криво, око, яке бачить гірше. І душевний біль, яка не дає розслабитися, довіритися. Моя рука сама потягнулася до шрамів. Погладила його по обличчю. Він завмер, розгублено подивився на мене, але лише на мить. І вже стояв на ногах.

-Не смій ніколи так робити, -категорично.

-Вибач.

-І ти вибач, якщо образив, але ти не мала права звинувачувати мене в крадіжці. Довго розсиджуватимешся? Мені час. Я нянькою не наймався.

-І не треба! Тебе ніхто не просив. -Я швидко підхопилася, зібралася і вже через хвилину сиділа на Стихії.

-Гарна в тебе кобилка. Де таку взяла?

-Там де такої більш нема! -Повернула йому.

Він промовчав. Бо що він може сказати. Хіба можна чекати одкровення, якщо сам нічим не ділишся. Їхали мовчки до тракту.

-Куди ти далі? -Запитав, коли час був прощатися.

-До Крайдуба.

-Проводжу. Мені в тут же сторону.

До нього і було недалеко. Аби не метіль, то вже б там була. І треба ж було так вскочити в халепу. Все ж таки добре, що Акс трапився. Як би він мене не вибішував і дратував, але у компанії веселіше.

-Дякую.

-Будь ласка.