Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Боляче. Як же боляче. Спершу здалося, що у мене відсутня права рука. Бо такий біль, на мою думку, може бути, якщо людина втратила кінцівку. Я відкрила очі, проте геть нічого не побачила. Було настільки темно, що спершу я уявила, що я в якомусь склепі. Сиро і прохолодно. Спробувала запалити «Свічку» і сумно засміялася. Магія не працювала тут. Усе як звичайно у злодіїв. Сподіваюсь, що мене таки звідси витягнуть, хоча б ті ж самі злодії, бо якось от так помирати у кромішній темряві, ще й стікаючи кров'ю, не маю жодного бажання.

Я доторкнулася до правої руки. Вона, Слава Богу, була на місці. Та не рухалась. Ледь доторкнувшись відчула страшенний біль і долоня відразу стала вологою. Кров йде. Треба зупиняти. Та як і чим? Ворушитися була несила, видно багато крові втратила. Та треба було хоча б обмацати руку, щоб зрозуміти, де поранення.

-Дурна, яка ж я дурна! Варічка! -Згадала я про свою красуню.

«Та ну не Варічка я»,- з’явилася відразу.

-Добре! Що з рукою бачиш?

«Бачу»

-І? Я що усе випитувати повинна?- останні сили витратила на злість.

«Погано все. Вона геть як плітка. У двох місцях зламана, і м'язи порвані. Крові ж то скільки. В тебе, чародійко, хоч крапля ще залишилася?»

Я мовчу, бо сили мене вже покидають.

-Можеш, щось зробити?-Останнє, що сказала і знепритомніла.

Брязнули й закріпили важкі металеві двері.

-Та щоб тобі здохнути, недоумок! Це ж треба було її сюди кинути! Вона хоч жива ще? -Крізь марення почула я.

-Та жива, здається. -Хтось винно промовив.

-То чого стоїш? Хапай її й винось!

-Тут усе в крові, -гидливо.

-То й що, вимазатися боїшся? Ти зараз своєю вимажешся, якщо не винесеш її, телепень!

Хтось підняв мене на руки й поніс, очі не відкривала, аж поки світло не почало їх нестримно жаліти.

-Жива, стогне,- сказав той, що мене ніс.

-Швидше.

Поки мене донесли, якісь крупинки магії почали повертатися і судячи з усього я регенерувала. Хоча дуже повільно.

Мене занесли до кімнати й вклали на ліжко. Давненько в цій кімнаті ніхто не жив, бо вже занадто неприємно в ній пахне. Довго думати й оглядати кімнату не було ще сил, очі закривалися самі по собі, як не мої, чесне слово. Тільки но я почала провалюватися, як відкрилися двері й кроки наблизилися до ліжка.

-Я звичайно не цілитель, та теж дещо вмію, графине. Все ж таки Королівський чародій, -і почав реготати як ненормальний.

Проте стало легше, біль пішла. І хоча я руку так і не відчувала, та все ж хоч без стогону змогла ворушитися.

-Королівській чародій. Хто б міг подумати?- прошепотіла я.

-Ви праві, ніхто.-Радісно.

-Навіщо я Вам?

-Ви багато про себе думаєте. Ви ні до чого тут. Це випадковість. Ви повинні були загинути у Верховному магістраті. Я б тільки порадів. Ти мені, чародійко, не подобаєшся. -Підішов до мене й одягнув антимагічні браслети, щоб я не могла користуватися магією. -Про всяк випадок. Бо ти хоч і без сил, та вони повернуться. Якщо вже так сталося і ти тут, то твоє життя знадобиться для мого господаря. Думаю він буде вдячний мені за сильну чаклунку.

-А чому ж я так сильно Вам не подобаюсь? -Не стала вподобаться йому і переходити на ти.

-Тому, що ти усе споганила! -Я підняла одну брову в знак питання. -Граф Забродський мій друг дитинства. Після смерті його онука Маркуса Ролін, в якому він души не чаїв, граф вирішив, що віддасть свій титул і статок Дімітрію Болтову. В якийсь момент Забродський чогось вирішив, що ти будеш чудовою партією для Дімітрія. Зговорився з його батьком. Обидва графи підтримали прохання маркізи Ролін перед королем. І ось чудо, ти знову графиня. І тебе сватають за Дімітрія. Ідеальна партія була зіграна. Де треба замовлено, де треба нашептано. Я теж приклав руку. А моє слово має не аби яку вагу для короля.

-Якого Ви зрадили, -не втрималась.

-Ти ще нічого не розумієш. Скоро буде новий король. А я майбутній Верховний.

На цьому наша розмова закінчилась. Чаклун розсміявся і вийшов з кімнати.

Довго ще стояв його сміх в моїй голові. Аж до тих пір поки я не усвідомила, що там, у Верховному магістраті загинули люди. Хто саме я не знала. І хто залишився в живих теж. Герцог був позаду мене. Чи вижив він? Адже він єдиний спадкоємець трону. У Якова Справедливого дітей не має. І вже не буде. Він давав магічну обіцянку. А його дружина не пережила народжуючи спадкоємця королю. Тому у нашого монарха була надія тільки на племінника. Про що я думаю? Тут не відомо чи я виживу, а я думаю про майбутнє Даразії. На чорта воно мені здалося?!

-Варька!

«Варатінфуріті!»

-Добре.

«Добре те, що ти жива»

-Згодна, -сміюсь, -та це поки ще. Ти можеш розвідати позиції?

«Ні»

-Чому? -здивовано, що це ще за капризи.

«От як ти звідси виберешся, якщо виберешся, то треба тобі вивчити основи по фамільярам. Я можу з’являтися біля тебе тільки. Зникати можу, де завгодно. От якби двері були відкриті, то я б могла прогулятися. А так вибач», -прочитала вона мені лекцію.

-Тоді чекаємо.

Пройшло ледь десять хвилин. Кішка грілася в мене на животі, я здоровою рукою її пестила.

-От якби ти могла Отто передати послання,- з жалем сказала я.

Вона підняла голову і подивилася на мене як на саме безглузде створіння у світі. От хто сказав, що кішки не вміють виказувати емоції мімікою, на відміну від собак. Мабуть, той, хто не знайомий з моїм фамільяром.

-А ти можеш хоча б глянути з підпростору, як там герцог, чи живий? -З надією.

Не встигла промовити, як вона зникла. От холера, дістала я її таки своїми питаннями. Краще б я мовчала, все ж з нею не так самотньо і лячно. І щойно я подумала, як вона з’явилася знову.

«Живий поки ще»

-Чому поки ще? Він тут? Він поранений? -Засипала її питаннями.

«От знаєш, ти занадто переймаєшся людиною, яку ненавидиш», -знущається.

-Він єдиний, на допомогу кого можна розраховувати, -оправдовуюсь.

«Він тобі не допоможе. Хто б йому допоміг. А чого ж ти про свого любчика не думаєш?»

-Тому, що Отто далеко і як до нього звернуться, я не знаю. Та й герцог був присутній, він хоча б розуміє, що відбулося. А от «мій любчик», як ти кажеш, не в курсі останніх подій. І знати не знає. Так що з герцогом?

«Він тут. В такому ж підвалі, чи щось схоже. Не знаю, бо йшла на нього. Ледь дише. Поранений. Іскра життя сіпається, проте ще горить, хоч і дуже бліда. А більше я неспроможна дізнатися».

-Як це працює?

«Що саме?»

-Як ти бачиш з підпростору? Що відчуваєш там? -Давно хотіла її запитати.

«Цікава ти, чародійко! От як запитати якісь важливі речі, так тобі й в голову не прийде. А якоюсь маячнею цікавитись - ти здатна.»

Я аж образилась на таку заяву.

-Не хочеш, не розказуй.

«Та куди ж тебе дінеш. Може хоч залишиш осторонь свої думи, а то від тебе так фонить і переживаннями, і страхом. Я, коли заходжу чи виходжу з підпростору, то відчуваю страшенний холод. В середині м'яко і затишно. Щось схоже на туман. Виходжу з нього, коли знаю куди. От я завжди знаю, де ти. Бачу світло - то ти. Можу спостерігати за тобою. А вийти до тебе можу, якщо ти звеш і чекаєш. У нас з тобою свій зв'язок. Можу по твоєму проханню, як з герцогом, поглянути на людину. Але тільки в тому випадку, якщо ти з цією людиною чимось пов’язана і я її знаю. Та й те, що тільки поглянути. Вийти я не зможу. І на Отто твого можу глянути, та то без результату. Все одно нічого від тебе не передам. От тобі й підпростір.»

-Дякую. Тепер мені більш зрозуміло. А як було з твоєю відьмою? Ти теж, як зі мною, майже постійно у підпросторі сиділа?

«Ні, з нею я там майже не бувала. Біля неї крутилася. Жила як звичайна кішка»

-Сумуєш?

«Сумую. Вона хороша була. Лагідна. Та й не шкодила людям, як звичайно буває. Та я вже казала тобі, що рятувала вона село, хвороби насилаючи. Багатьох же врятувала».

-Вибач, що нагадала.

«Нічого. То вже в минулому. Тут про тебе тепер треба думати. Бо відчуваю, що і тебе можу втратити. От чого тобі не сиділося на місці, усе за пригодами біжиш? Ех, не спокійна в тебе душа, чародійко. Невгамовна».

А потім ми з нею мовчали й кожен думав про своє. Мене наздоганяли далеко не райдужні думки. Я розуміла в якому я положенні зараз і в мене був час усе обдумати. Важко, що я так і не знайшла своє місце в житті, все маялася і бентежилась не про важливе. І щастя своє не збудувала. А в чому воно? От що найголовніше я не визначила. Усі буденні суєти - це лише здається важливим. А що важливе насправді? Тепер до мого душевного стану, який переслідував мене останнім часом добавилася безнадійність і безвихідь. Схоже, що я справді доживаю свої останні дні.