Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Місто прокидалося рано. Ще сонце не зійшло, ледь-ледь розвиднювалося, сіра імла ще висіла, а вже почали торговці сходитися. Я злізла з лавки, на якій лежала. Вже не спала, бо під ранок зуби цокотіли від холоду, і мої ніжні кісточки ломило. А ще страшенно зводило живіт. Хотілося їсти. Вчора так і не поїла. З краю площі, між двома облізлими кутами двох будинків, стояла жіночка з кошиком. На плечі накинута пухова хустина, а вона стоїть і тремтить. Холодно. Хоча дивно, не настільки холодно, вже сонце встало, пригріває. Я відразу, без жодних сумнівів вирахувала, що в неї в кошику і направилась в її бік.

-Пиріжки?- по аромату чую, що так.

-З картоплею, капустою, яблуками. І вергуни є.- Знімає рушничок, а в мене слині по бороді потекли. Хочу все, але…

-Почому?

-По два мідяки, а вергуни по три. Вони медові.

-Давайте один з картоплею,- я не дуже люблю пиріжки з солодкою начинкою, от вергунчика б з’їла. А жіночка узяла гроші та й поклала мені два.

-Їж, а то ба яка худенька,- і по доброму так посміхається.

-Дякую, - кажу, а сама ледь не плачу, так розчулилася.

Пиріжки впали як в прірву, але так добре стало, що я почала посміхатися перехожим. Життя налагоджується. Почала прислухатися до розмов. Опальний герцог з'явився при дворі, обіцяють подорожчання парчі, бо везуть її від сусідів, а мито збільшилось, в цьому році буде дозволено відстрілювати вовків, бо їх дуже багато розвелося, будуть голодувати і нападати на людей на торгових шляхах. А ще головна новина дня: вчора ввечері прибула майбутня невістка градоначальника. Та стався казус. Щось таке трапилось, що вона відмовляється виходити заміж. Каже, що було їй недобре знамення. А дівка з гостинного двору, заїкатися стала. Чи то примару побачили, чи з того світу хтось явився, чи ще щось.

Оце так-так, схоже, що це моїх рук справа. Соромно стало мені за те. Хоч іди на каяття. З роботою теж не склалося, тільки продавець кормів для тварин, від шкідників замовив заговір. Справилась швидко, дав пів срібного і для конячки хотів вівса насипати. Та коня в мене нема. Колись обов'язково придбаю. То він ще й два мідяки дав. А я про жіночку з пиріжками згадала. Ох, і смачні ж вони були. Пішла шукати її, та пішла, мабуть, вже з базару, розпродалась. А ще вона тільки до обіда стоїть, бо до доньки поспішає. Хворіє в неї донька. Це мені товарки її розповіли. І знову мені не зручно зробилося. Вона з ночі пиріжки пече, щоб на їжу і на ліки для доньки заробити копійчину, а я за дарма пиріжок з’їла. Дізналася, де вона живе і пішла. Йти було недалеко, пройшлась від площі може метрів зо триста, звернула і другий дім. Чистенько, гарненько і не так, щоб бідно. Зайшла у двір і кличу, ніхто не відізвався. Зайшла в хату тихо, як і нема нікого. В хаті травами та настоями пахне. Усі вікна відкриті. Пройшлась до іншої кімнати, відкрила двері, а звідти запах смерті. Важкий і трохи солодкуватий. Саме так пахне, коли кістлява вже на порозі. Я вже зібралася вийти, як щось заворушилось збоку. Я аж жахнулася, там на ліжку в ковдрах якесь створіння копошиться. Відкинула ковдру, а там дитина; висохша, посіріла вже, очі запали. Губи тремтять, щось сказати хоче.

-Мамо, холодно,- ледь-ледь чую. І самій холодно стає. Накрила й вийшла.

А вже на ґанку із господинею зіткнулась. Вона здивувалась, побачивши мене. Більше, коли попросила розповісти, що сталося.

Звуть її Марічкою. І ще рік тому був у неї чоловік. Гарний, статний, ще й з родини шановної. І жили вони душа в душу. Господарство велике мали, доцю ростили та пестили. Та раптом, щось сталося. Чоловік став похмурим. Часто йшов з дому. Коли був дома, то чомусь злився, навіть на улюблену донечку. А потім вона захворіла. Лікар був. Сказав, що то така родинна хвороба. Спочатку Марічка дивувалася, не було у них таких проблем у роді. Та старша сестра нагадала, що дядько такою ж хворобою хворів. Чоловік тужив, потім кричав на Марічку, що то її кров нечиста винна. А потім пішов від них. І що дуже кривдно, що до її сестри. Від того ще тяжче на серці. Марічка тягнула господарство, та потім важко їй стало. Підірвала здоров’я. Якось пришла сестра. Плакала просила пробачити, казала, що раз так сталося не заважай нашому щастю. А потім ще худобу випросила, бо все одно Марічка несила зараз. Ось така історія.

Я все слухала і дивувалась, жодної сльози не впало.

-Виплакала, - сказала вона.

Я уважно подивилася на Марічку.

-Не можеш зігрітися?-киває.

- Постійно холодно. Мотаюся в капоту (давній верхній жіночий одяг), а все одно мерзну.

-А скільки тобі років?- питаю.

-Мені ще й тридцяти немає, хоча знаю, що старше виглядаю, то від горя і роботи,-гірко,- колись я була красунею.

Дивні підозри до голови йдуть, чи то не прокляття на неї наведено. На прокляттях я не знаюся і до кого звернутися не знаю. Треба подумати.

-Марічко, ти йди до доньки, а я посиджу тут трішки. Можна? - киває та іде до хати. Я ж дістала свої записи й почала перебирати, щось таке десь бачила. Довгенько просиділа, та так і не знайшла. Як стемніло господиня нагодувала вечерею і запропонувала залишитись, я була тільки рада. Наїлася, лягла і все… Як вмерла. А в ночі прокинулась, бо щось у грудях боліло, тривожило, нило. Встала. Почула, що Марічка порпається біля малої там і плаче. Помирала її доня. І я зрозуміла, що наступна Марічка. І що це не прокляття, а пороблено їм. І зветься ця напасть «Сіра заздрість». Та от цікаво, хто ж міг таке поробити. Відповідь сама прийшла - сестра. Чоловіка вона зажадала, добробуту сестриччиного. І якщо я права, то десь повинна бути жаба.

-Марічко, -підіймає заплакані очі.-Скажи, а коли твоя сестра приходила, куди ходила, в якій кімнаті була?

-Не знаю. Скрізь, - з нерозумінням. -Це ти до чого питаєш?

-Думаю, що це її рук діло. Поробила вона тобі!

Марічка не довго думаючи, підскочила і підбігла до шафи.

-Я зайшла раптом, а вона тут півника в руках тримала. Ще й подумала, чого полізла. Вона сказала, що дуже гарний, глянути хотіла,- й копошиться там. -О, Господи!

Я підійшла і побачила, як у дитячу, а зверху у жіночу сорочку, завернута велика жирна жаба. Це ж скільки вона вже витягнула з них, що так роз’їлася. Я обережно завернула її й вийшла. А Марічка стояла і повторювала як заведена: «Навіщо?»

Повернувшись застала її біля доньчиного ліжка. Обняла голову двома руками й розгойдувалася.

-Я все зробила,-кажу,- молитися тепер треба. Сподіваюся, що в неї вистачить сил, щоб видужати. Дуже багато з неї забрали. А тобі на поріг тепер треба не пускати ані сестру, ані колишнього свого, навіть як сильно будуть каятись і буде в них поважна причина увійти. Не пускай і все. Завтра я як сил наберуся, накладу на хату оберіг.

Повернулася вийти з кімнати.

-Скажи, чому вона таке диявольське діло зробила? Навіщо їй моє життя? А дитина чим завадила? Вона ж її тітка, вона єдина мені рідна людина. Чоловіка в мене забрала, доньку й мене згубити хотіла. - розридалася.

-Це заздрість. Не просто так називається навіт «Сіра заздрість». Аби можна було довести, що вона навела, то прийшлось би їй перед людьми на суд вийти. А так перед богом відповість,- і вийшла.

Спала я так, як давно не спала. Мабуть, мій організм відмовився мати зі мною справи. Прокинулась, сонце було вже в зеніті. На столі, накритий рушником, на мене чекав сніданок. Боже! Дякую тобі та господині за цей сніданок: картопелька з салом і укропчиком, городина, домашні яйця. Ще й молоко з тими самими медовими вергунами. Я згрішила. Обжерливість - це моє все. Але це не я, це все спокуса, а я просто маленька така собі чародійка.

Посміхаючись на усі свої зуби, вони в мене поки що всі, я вийшла на двір. Перед тим заглянула до малечі. Вона міцно спала, але дихала вже нормально. Буде жити, тепер треба сил набиратися. На дворі копошилась Марічка, знімала мій випраний та вже сухий одяг. Що? Вона попрала мій одяг? Я розгубилася. А у відповідь така щаслива усмішка, що окрім дякую нічого їй не сказала. В дорогу мене збирала вона так, як рідну людину. І харчів напакувала, і вишиту сорочку подарувала.