Ліка. Чародійка четвертого ступеня

-Така чутлива дівчинка. Нора теж такою була. Негоже майбутній королеві бути такою жалісливою. Треба вчитися бути міцною, твердою і жорстокою. Інакше об тебе усі витиратимуть ноги. Залиш нас, останнє було сказано маркізу Лавковському.

-Що з цим непотребом робити?- Гидливо з ненавистю вказав на герцога.

-Я хотів з ним розібратися сам. Та можу подарувати його тобі, моя дівчинко, -Радим Шурайський уважно поглянув на мене, я нервово хитала головою, -адже він теж твій ворог. Ну ні, так ні, я не наполягатиму. Акселен занадто сильний маг, щоб полишити його магію без тіла.

-Ні, будь ласка, я не зможу на це дивитися, -почала я благати.

-Ліко, заспокойся, -почав нервово Отто, та батько його зупинив.

-Нічого, в мене буде час. Не будемо ще більше лякати нашу королеву, дамо їй час звикнути.

Чесно, я була зараз дуже вдячна відьмаку, бо якби він зараз випивав Акса, я збожеволіла б.

-Забирай його, -віддав наказ маркізу.

Той покликав охоронця, який звалив на себе герцога і бурмочи собі, що він брудний у крові, тхне і вже загниває, потяг його до сходинок на другий поверх. І тут я побачила, як під сходинками відкрилися таємні двері. Все ж таки нас тримали у підвалах тут в домі.

Коли ми залишилися тільки троє у вітальні, перше, що я зробила - подивилася на Отто. Гарний чоловік, чорне волосся, яке трохи завивається до плечей. Вже ставші рідними вуста, а очі, в яких плескалася темрява, були геть чужі. Вираз обличчя став гордовитий і зверхній. "Чи це мій Отто?",- в котре за останню годину я в себе запитую.

-Отто, скажи чому? - Сама ледь стримую сльози, а за ними й істерику.

-Бо я стомився всім і все доказувати. Я хочу зайняти місце, яке по праву належить мені! -Майже кричав він. Потім помітивши в якому я стані, обличчя розгладилося і стало м’якіше.- Ліко, ти повинна зрозуміти. Я тому тобі нічого і не розповідав, бо батько правий, ти зам'яка і занадто емпатична. Ти ж також ненавидиш короля як і ми, в тебе є чудова нагода показати усім, хто ти є насправді. Ми ж кохаємо один одного. І будемо чудовими правителями.

Я впадала у відчай. Ні, Отто одержимий як і його батько. І з цим нічого не можна зробити. Моя істерика яка от-от вже стояла на порозі, була зсунута в глиб мене рішучістю. Я можу ще щось зробити. В мене є козирі. Тепер треба діяти рішуче. Удам, що я спробую усе сприйняти й прийняти. Адже хто ж не хоче бути королевою? В мене є ключ від браслетів. Я знаю, де шукати Акса, в мене є артефакт перенесення і потайні ходи. А ще моя дорогоцінна кішка, яка може допомогти.

-О, бачу по обличчю, що наша дівчинка вже подумки на троні, -прокоментував відьмак.

Не стала його переконувати. Мені тільки на руку.

-Маліко, я й справді буду дуже радий, якщо ти будеш з нами. Нора була б щасливою побачивши тебе королевою. -Особисто я в цьому дуже сумнівалася,- Я дуже довго до цього йшов, плів агентурну сітку, збирав потрібних мені людей, підтасовував події, вирощував відданих собі аристократів. Чого он тільки Андре коштує і він такий не один. Тому, моя дівчинко, дуже важливо, щоб ти прийняла вірне рішення. Зараз тобі треба відпочити та все обдумати. Отто, відведи свою наречену і повертайся. В нас ще в столиці є кілька справ.

Вже на виході я почула, як відьмак прошепотів Отто, щоб той був зі мною лагіднішим, бо я розгублена і шокована. Можу наробити дурниць.

Мій колишній наречений проводив мене до кімнати.

-Ти голодна? Щось потрібно? -Я похитала головою, а потім просто, щоб впевнитися.

-Зніми їх, будь ласка, -підняла руки, вказуючи на браслети,- бо мені й без них важко переносити вашу магію, а з ними й взагалі нестерпно.

-Вибач, люба, та зараз це не доречно. Треба трохи почекати. Зараз відпочивай. Ми ввечері повернемося з батьком і все обговоримо. Я тебе дуже сильно кохаю і боюсь втратити, тому дуже прошу не роби дурниць. Домовились? -Я кивнула головою, -От і добре.

Поцілувавши мене, вийшов.

Я впала на ліжко, обхопила себе руками й так пролежала десь з пів години. Думки скакали одна перед одною. Хотілося вити. Та зараз був не час.

-Варатінфуріті!

«Щось вже дуже тобі зле, якщо ти мене нарешті справжнім ім’ям покликала», -з якимось жалем більш, а не іронією промовила кішка.

-Полеж зі мною. Треба все обміркувати.

Варька заплигнула на ліжко і полізла до мене за пестощами.

«Жмакай вже. Знаю, що тобі кортить».

Я взяла її на руки і гладила. Кішка муркотіла, а мені й справді ставало дедалі краще. Думки почали шикуватися в потрібному порядку і я вже була впевнена у своїх намірах.

Та щось, мабуть, пішло не так. Тільки но я почала діяти, як Варька повідомила про наближення до моєї кімнати. І справді за хвилину двері відчинилися і до кімнати увійшов маркіз.

-Майбутня королева дозволить?- Прозвучало саркастично і водночас прикро.

Не дочекавшись моєї відповіді, маркіз пройшов і сів на диван.

-По дурному усе вийшло. Я відчуваю себе ошуканим, графине. Ти мені подобаєшся і знаєш про це. В мене була надія на взаємність. А тут… Стійка образа, що мене використовують.

-Так і є. Ти сумнівався? - Не витримала і розсміялася, приховуючи за сміхом свій біль. -Радим усіх використовує. І мене теж. Навіть свого сина.

-Вони переступлять через тебе, графине. Будь впевнена, що якщо ти хоч раз заперечиш, на тебе чекає така ж доля що і королівського чародія, що й опального герцога, який гниє внизу. Він живий тільки тому, що його магія потрібна майбутнім правителям. В ньому навіть магічно підтримують життя. Він вже не жилець. Ходячий труп, його мозок вже не працює, залишилось лише серце. -Розсміявся більш гірко, а не переможно, як я розраховувала.

-Бачу, що тобі не радісно.

-Вже не радісно,- підвівся і пішов на вихід,- не супереч їм, я хочу, щоб ти жила.

Як за Андре зачинилися двері, я не роздумуючи позвала кішку й увійшла у потайний хід. Шлях до кабінету знайшла швидко. Приміщення пустувало. Я швидко переодягнула плаття у свій одяг, забрала свої речі та прихопила ще й Аксові амулети й те, що може знадобиться, на мою думку. Зняла браслети та відчула, як моя магія починає до мене повертатися. Вдихнула повітря на повні груди. Моя рідненька, як же мені тебе не вистачало. Чекати поки увесь резерв наповниться не стала, часу було обмаль. Ми з Варькою знову прошмигнули в прохід.

Зараз, коли магія почала повертатися, я вже орієнтувалася і знайти прохід до підвалів було легше. Вийшла у вузькому коридорі. Варя йшла по переду, щоб я не потрапила у пастку. Використовувати магію боялася, позаяк міг стояти захист. Рухались обережно. Та на диво все йшло чудово. У великому приміщенні, куди ми вийшли стояв стіл і навалені ящики з бочками. Біля столу імпровізований диван з навалений старих матраців і якихось ганчірок. Було сиро і затхлістю несло. Звідси було троє дверей, перші були відкриті навстіж і там було порожньо. Середні зачинені, а останні, легко піддалися. Саме тут і знаходився Акс. Вони навіть зачиняти його не стали. Вирішили, що вже не має сенсу?

Я підбігла до герцога, швидко зняла антимагічні браслети й вибігла за ключами від кайданів. Не зрозуміло навіщо було їх одягати на нерухому людину. Ключі були тут, лежали на столі. Я піддавшись цікавості, підійшла до середніх дверей і підібрала ключ. Двері зі скрипом відчинилися, в середині знаходився… Отто, тільки молодший, худіший і зовсім нещасний. Хлопець був зовсім молодим. Довге волосся такого ж кольору як і в мого уже колишнього нареченого, але значно довше, зібране у хвіст. Дуже худий, аж просвічувався, впалі вилиці й міцно стиснуті губи. Очі, на відміну від Отто не чорні, а карі. Вони й засяяли цікавістю, коли побачили мене.

-Хто ти? -Запитав юнак. -І що ти тут робиш?

-Усі питання потім. Ти родич Отто і Радима? -Киває.

Я не стала чекати й з’ясовувати, як він тут опинився. В мене була важливіша справа. Покинувши хлопця, я попрямувала до Акса. Він так і лежав, як я його полишила. Знявши кайдани, почала поновлювати його життєві сили. Мій резерв ще не поновився, та хоч трохи та підлікувати могла. Аби він не вмер у мене на руках. Раптово ціле око відкрилося й Акс поглянув на мене.

-Я… радий… ти в нормі, -ледь чутно прошепотів.

Я так зраділа, бо його намагання щось сказати означало, що він при своєму умі та пам’яті й Андре помилявся.

-Ти Ліка, наречена Отто? -За моєю спиною стояв хлопець.

-Колишня. А ти? -Запитала продовжуючи вливати сили в герцога.

-Я його молодший брат.

-А чого був ув’язнений? -Відволіклась, бо була здивована.

-Вбити було батьку шкода, а відпустити не міг, багато знаю.

-Жорстоко, -повернулася до Акса.

Допомогти йому зараз я була несила, бо дуже великі в нього пошкодження і моїх крихт магії не вистачить, та все що можу, зроблю. Я відчула слабкість і зупинилася. Акс дивився на мене і мовчав.

-Треба вибиратися.

-Він не зможе йти,- повідомив мені й так зрозуміле хлопець.

-Спробуємо разом? -Я запитала не очікуючи на згоду, бо можливо він і не хотів звідси йти.

-Спробуємо, але навіть в такому стані він заважкий для нас.

Ми надриваючись підіймали Акса і в нас геть погано виходило. Герцог був дуже важкий, а сам стояти чи хоча б підвестися не міг. Я вирішила спробувати відкрити портал прямо тут, хоч це було і небезпечно, бо його могли з легкістю відстежити. Та іншого варіанту я не бачила. І тільки но я хотіла його витягти, як пролунали кроки та у дверях з’явився відьмак.

-Бачу, що ви вже познайомилися. Синку, йди до себе.

Хлопець зацьковано і засмучено глянув на мене і вийшов.

Відьмак наблизився до мене, сама тьма дивилася на мене його очима.

-Шкода, що ти зробила такий вибір. Отто буде засмучений, та він справиться. Можливо це на краще, нічого не буде його відвертати від нашої мети.

Він підійшов впритул, схопив мене за горло. Повітря закінчувалось, я намагалася противитися, хотіла відштовхнути, била його ногами. Марно. Я відчула, як від мене потекла моя магія, вона витікала наповнюючи резерв, через край. Я слабшала і все, що змогла це в останнє покликати Варьку. Губи ледь рухалися і чи покликала її, не зрозуміла. Та зненацька відьмак відпустив мене і я впала на підлогу, хапаючи повітря ротом, щоб хоч якось надихатися. В очах плило, і як у тумані, я спостерігала картину, де мій фамільяр роздирав обличчя відьмаку. Намагаючись її від себе відчепити, йому доводилося здирати її разом з частинами свого обличчя. Я приходила в норму і спробувала підвестися. Відьмак жбурнув Варатінфуріті об стіну і послав в неї темне закляття. Кішка лежала і не рухалася, а в мене сльози лилися.

-Варічка, вибач,- крізь сльози прошепотіла я.

А відьмак дивився на мене злими й скаженими очима.

-Я хотів швидко і максимально безболісно для тебе у пам'ять про твою матір. Тепер буде боляче, я буду пити тебе віддаючи жертву смерті. Таким чином, я отримаю з тебе більше.

Не встигла я і відскочити, як темрява мене огорнула і потягнула до відьмака. Мене накрила жахливий біль, просто нестерпний. Я кричала, я горіла і хрипіла. Все закінчилось так, як і почалося, я впала на підлогу, краєм ока побачила Отто і темрява нарешті стала порятунком.