Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Дізнавач прибув десь через годину, з ним кілька гвардійців і чародій. Я вже встигла пообідати до того. Я з Отто і тітка Клара, яку я так називала скоріш по звичці, відправилися до Марти. Та нас чекав неприємний сюрприз. Дізнавач повинен був допитувати знахарку і тітку Клару, а замість того оглядав мертву і повністю висушену Марту, тітка від побаченого знепритомніла, взяла і просто брьохнулась на землю. Її приводити до тями довелось мені.

Вона кричала, пручалася і благала її захистити. Готова була розказати все. І вона розповіла, та я цього вже не чула, мене попросили залишити приміщення. Було прикро, бо я теж маю до цього відношення і не розумію, чому мені не можна перебувати на допиті. Була надія на Отто. Тому я смиренно вийшла.

Раптово до мене прибув вісник. Я його ще не встигла прочитати, як повітря почало згущатися, я відчувала, що відкривається портал. Я була злякалася, що то вже відьмак по мою душу. Проте стражі, які прибули з дізнавачем були спокійні, тому і я заспокоїлась. З порталу вийшов гвардієць короля.

-Маліка Ясна? -офіціально звернувся до мене.

-Так, -здивовано.

-Ви запрошуєтесь на аудієнцію до його величності короля Якова Справедливого. Зараз! - Коли помітив, що я розгублена.

-Ось так?- Я вказала на мій скромний одяг, якій вже ніяк не відповідає королівському етикету.

-Так. Прошу,- вказав на відкритий досі портал.

Робити нічого, королю не заперечують і не відмовляють. Сказав зараз, значить зараз. Скаже прийти, в чому мати народила, і прийдеться йти або отримувати королівське незадоволення. А воно буває різним. Якщо вже королівська подяка приводить до смерті й злиднів, як в моєму випадку, то можу уявити до чого призведе невдоволення.

Поки я йшла слідом за гвардійцем, думала про причину аудієнції. Мій вигляд бажав кращого. Хіба можна зневажати короля і з’являтися йому на очі в дорожньому вбранні чародійки, тим паче не надто щоб заможної. Стоптані черевики, вицвівші штани, туніка, яка виглядає з-під короткої шкіряної куртки, теж вже не першої свіжості. Я швидко почала поправляти волосся, переплітати косу на ходу. А потім подумала, а чого мені повинно бути соромно? Це що я себе до такого стану довела? І якби мені дали час, то я хоч би привела себе у порядок. А так нехай його найсвітліші та найвеличніші справедливі очі дивляться на те, на що він заслужив. Відразу стало легше і я заспокоїлась. Що він може зі мною зробити? Відібрати в мене більш немає чого, вже все забрав. Залишилось тільки моє життя, та воно йому без потреби.

Тільки не це! Мене привели до малого тронного залу, заповненого просителями й придворними. На троні сидів Яків Справедливий і вислухував якусь панянку. Помітивши гвардійця, який рухався до нього через натовп, підняв руку і попросив панянку помовчати.

-Кого я бачу? Маліко Ясна? Чи не так?- запитав, як ми з гвардійцем вийшли вперед.

-Так Ваша величносте, -я низько вклонилася оскільки була в штанах.

-Хіба не Ви зверталися до мене з проханням повернути Вам графський титул? Ще й заручалися підтримкою моїх підданих?- І оглядає мене з ніг до голови.

-Я, Ваша Величність, - і знову вклонилась.

-Чому ж тоді Ви нехтуєте усіма правилами етикету і з'являєтесь перед моїми очима не як графиня, а як бродячий менестрель. Де повага? Чи Вас не вчили придворним манерам?

Якщо з моєю появою в тронному залі стояла повна тиша, то після таких слів монарха, люд почав шептатися і всіляко виказувати своє ставлення до мене.

-Ваша Величносте, я перепрошую, що Вам довелося споглядати на мене в такому вигляді, проте Ваш гінець не дав мені змоги й часу привести себе у належний вигляд. А оскільки я ще не графиня, сподіваюсь на Вашу справедливість і ласку в цьому питанні, та я ще й чародійка. І в той момент, як я отримала запрошення від Вашої величності, я була на завданні, тому й обрала даний наряд, -трохи саркастично, трохи іронічно, та й про ввічливість не забуваю. -Заставляти Вас чекати, а також займати Ваш дорогоцінний час, я собі не дозволила.

-Хм,- глянув на гвардійця недобре, -іноді занадте поривання, приводить до неприємних ситуацій. Ну що ж йдіть, Вас проводять до покоїв. У Вас буде час, графине, щоб привести себе у належний вигляд. Я чекаю на Вас до королівської вечері.

Я вклонилася і пішла у слід за слугою. Це не добре, це дуже не добре. Мені триста років не потрібна ця вечеря. Мені зараз треба бути разом з Отто і розв'язувати інші питання, а не розважати короля. Те, як він мене щойно назвав, говорить, що статус графині мені повернено. Та якось вже занадто хитко все виглядає.

Довелось просити слугу, щоб звернути від наміченого шляху і відправитися до герольда, відправити вісників. Бо з королівського двору заборонено відправляти самостійно вісників. Це зумовлено безпекою. Тому тільки відправивши одного вісника Отто з поясненням ситуації, іншого маркізі, щоб вона розуміла, що відбувається, я потрапила до виділених мені покоїв.

Близько сьомої за мною прийшли. Я вже була готова. Служниця, яку до мене приставили, була дуже второпна. Швидко навела красу, принесла плаття і взуття. Цікаво, з якого плеча це вбрання було знято? Дівчина запевнила, що воно абсолютно нове. І було принесене від королівської швачки. Ну так, то й так.

За столом вже зібралися придворні, яких запросили до королівського столу. Всі очікували монарха і коли він з'явився, привітав присутніх, спробував перший кусень якоїсь страви, почався банкет. Атмосфера була дуже напружена. Чутно було тільки як стукотить наряддя та обслуга дзвенить тарілками, міняючи блюда.

-Дорогі мої піддані, дозвольте вам представити графиню Маліку Ясну. -Я всім вклонилася.- Так-так, це донька зрадника Ясного. Та не будемо про старе. Милістю своєю, я повертаю графині титул.

Я дуже хотіла заперечити, висловити свою думку і наговорити Якову Справедливому все, що я думаю про його справедливість. Та благорозумно змовчала. Хоча правила вимагали подякувати за милосердя і милість короля. Не змогла з себе видавити. Помітила невдоволення у монаршому погляді й обличчя здивованого радника.

-

Графиня в нас ще й чародійка. Який ступінь маєте?

-Четвертий Ваша Величносте!

-Хм. Я вважав, що він повинен бути у Вас вище. Ну що ж. Ми не затим тут зібралися. Оскільки Ви повна сирота, то я взяв на себе тягар відповідальності за Вашу долю. Я маю для Вас чудового кандидата у чоловіки та навіть виділю придане. -За столом пролунали оплески й запевнення короля у його щедрості. Хотілося плюнути. Можливо, для якоїсь сирітки це було б справжнім чудом і милістю, та це не про мене.

-Ваша Величносте, я дуже Вам вдячна за турботу і щедрість. Проте я вже маю нареченого. Він офіціально просив моєї руки у тітки й отримав її благословення. - Вирішила не повідомляти про останні події. Якщо монарху і повідомляють про такі випадки, то новини будуть значно пізніше. Це дасть мені час.

-Он воно як. І хто ж цей щасливець? -Король від гніву аж почервонів.

-Магістр Отто Янко, - і вдала, що засоромилась.

Король піднявся і покинув приміщення, перед самими дверима обернувся і промовив: «Чекаю на Вас, графине, у себе у кабінеті через двадцять хвилин. Вас проводять». І вийшов. За столом почався гомін. Хтось веселився і випивав, хтось доїдав, що не встиг, хтось обговорював якісь справи.

-Ви, графине, поспішили відмовитися від пропозиції короля,- проскрипів голос поряд,- лорд Дімітрій Болтов завидна кандидатура. Він молодший син казначея.

-Дякую, за пояснення. Та я знаю, хто такий лорд Дімітрій Болтов. Ми знайомі. -Відповіла сидячому поряд зі мною дідусю у смішному і старомодному камзолі з рюшами.

Йшла до короля і горіла праведним гнівом. Віддати мене заміж за молодшого Болтова? Та краще я до монастиря піду. Це ж треба! Хто ж його намовив на таке. Не думаю, що сам Дімітрій. Я поки йшла, так себе накрутила, що навіть забула присісти перед монархом, що було вже верхом нахабності та неучтивості.

Король був не один. З ним був радник, королівський чародій і казначей. Он воно як!

-Я був ображений відмовою і граф Болтов теж, проте ми порадилися і вирішили залишити все як є. Наш королівський чародій з повагою ставиться до магістра Янко. І мені не хотілося б ображати чародія, який вправно служить короні та королівству. Тому я Вас, графине вибачаю за зухвалість. Але це в останній раз. Більше я не дозволю тобі, Маліко Ясна, показувати мені свої невихованість і навіженство. Ви можете покинути нас прямо зараз. Професоре, проведіть нашу гостю, куди вона вкаже.

Після цього на мене більше ніхто не звертав увагу. Королівський чародій вивів мене до приймальні й запитав куди мене перекинути. Відкривши портал до Вербового сказав: «Вам, графине, пощастило, що Ваш обранець Отто Янко. В іншому випадку ви були б наказані за вашу пихатість і неповагу до короля. Усього найкращого».

Я зробила крок вперед і опинилася на площі в селі Вербове. А саме смішне було, що я стояла у вечірньому вбранні та у легких черевичках. Оголені плечі змерзли відразу. Добре, що хоч магія моя при мені. Як є відправилась до будинку Марти. По дорозі зустріла якогось чоловіка. Він аж сипнувся від мене. Запитала де стража і чародії. Він поважно кланявся, це моє вбрання так на нього діяло. Розповів, що усі поїхали. Тітку мою забрали. Усе село переполошили та поїхали.

-Що це коїться? Жили собі тихо мирно. Чи Бога чимось прогнівили? -Пішов собі бурмочи під ніс далі.

Я відправилась до маєтку. Він зустрів мене відчиненими дверми та дворецьким, який разом зі своєю дружиною закидували крам на віз. А простіше, просто обкрадали маєток. І вбрання тітки Клари, і якісь килими, срібло і навіть казан лежав зверху.

-Вечір добрий, недобрі люди! То ви крадії, не шановні?

-Та ми…

-Стільки років вірою і правдою… -продовжив дворецький.

-Мені інше цікаво. Проходьте усередину. Я почую щирі й правдиві розповіді, то обіцяю не повідомляти представникам закону.

Розповіли вони мені не багато. Відьмак й справді до тітки приходив, обличчя його не бачили й про що йшли розмови не знають. Одного разу дворецький хотів підслухати, так на тиждень оглух. Це такий натяк був від відьмака, тому більше не ризикнув. Еліксир тітки привозив секретар пана Бурсика, більше вони нічого не знають. Тітка була замкнутою і сама в собі, ще й жадібною, як на оплату, так і на слово. Почувши все, що вони могли розказати, спровадила їх з маєтку.

Сама пішла до своєї кімнати. На підлозі біля ліжка сиділа дівчинка. Коли я увійшла, вона зацьковано на мене подивилася і затремтіла, уся зжалася.

-Привіт. Не бійся, усе вже позаду. Мене Лікою звуть. А тебе як?

-Віра. Ти та сама Ліка, що з моїми татом і мамою дружила?

-Та сама. Їсти хочеш? -Я хоч і була на вечері у короля, та там крихта в рот не лізла. Тому прийняла її кивок як сигнал до подорожі на кухню.

Там вже підчистили комору, та все одно ми голодні знайшли, що перекусити. Жувавши хліб з солониною, я думала, що дотепер не прилетів вісник від Отто, це було дивно і насторожливо. Я потрохи почала нервувати. Хотілося кинутись слідом, та нікуди малу було діти.

Якби я володіла вмінням відкривати портали, то вже б до Отто перемістилася. Та на жаль, я була сильною в магії життя, ще непогано давалася магія повітря. Як універсал, я була слабенька. Звісно, що посиливши цілительську магію, я підвищила і свій рівень універсала. Та не настільки, щоб відкривати портали та переноситись. Отто переходив через темряву, хтось володів ментальною магією, а вона найкраще для порталів. Сильний менталіст міг перенести групу людей на величезні відстані, або треба брати амулети, які допоможуть переходити в назначене місце. Мені ж така роскіш була не доступна. Тому все що залишалося - нарізати кола по кімнаті.

Віра вже спала. В маєтку стояла повна тиша, тільки сам будинок все стогнав і жалівся на свої старі кісточки. Вітер гуляв сходами і відлунювався по стінах. Я згадувала своє дитинство у цих стінах. Я не любила це місце. Іноді навіть не ночувала в будинку, залишалась спати на скирті в полі. Тітка Клара ніколи й не питала, де я була. Цілими днями десь носилася з дітьми та тільки зимовими вечорами сиділа біля комина в кімнаті у тітки, бо тільки там було дуже тепло. Вона мене не гнала. Сиділа, щось читала чи вишивала, або просто дивилася на хуртовину у вікно. Я їй була вдячна. Справді. Бо тепер знаючи, що вона мені ніхто, я розумію, що могла опинитися у більш складних умовах. І навіть маркіза Ролін зі своїм клопотанням не допомогла б.

Надумала я багато чого. Навіть придумала, що робити з дівчинкою. Оскільки вона має слабеньку іскру магії, то в Академію її не візьмуть, а вчитися треба. А в мене є Євдокія, якій потрібен світлий промінчик у житті й таким для неї стане Віра. Я знаю, що Євдокія дуже самотня жінка і вона подарує дівчинки усю свою нерозтрачену любов і стане не тільки наставницею, а й матір’ю і подругою для малої.

Заснути так і не вдалось, вже світало, тому і лягати сенсу вже не було. Підійшла до дівчинки, сіла біля неї погладила по голові. Як же гірко від усього. Вона як і я, залишилася одна у цілому світі, правда я була старшою. Та від того не легше. Саме тому, я вирішила, що поряд з нею повинна бути Євдокія, а не чужа людина і купа бідолашних покинутих дітей. Нехай хоч так я допоможу їй в пам'ять про нашу дитячу дружбу з Клиною і Семеном.

« Мамо!»,- крізь сон позвала Віра. Обняла мене. Я біля неї притулилася і сама не помітила як заснула.