Розділ 1

Не так я собі це уявляв. Зовсім не так. Коли дитині волосся зрізують, то в родині свято, ксоло смажать, пульке на стіл ставлять. А в мене ні того, ні того. Та й дядька я не чекав, але нема в мене в роду іншого старшого, щоб був і чоловіком, і мені родичем, і мене старшим. Оце тільки дуже злий дядько. Сумний і злий Отлі, що народився у клані Ропух, і прийшов ховати свою сестру.

І його кам’яна бритва мало не шкребе мені череп. Дядько голиться час від часу, лезо пощербилося, дере і видирає жмути. А ото коли гребінь залишиться, тоді ще зброю мають дарувати. Але зброя в мене вже є, отой ніж. Та й в дядька зараз не дуже з грошима, замовлення зірвалось. Біди йдуть гуртом, недарма люди кажуть, ой не дарма.

А ще ж треба жерцям Міктлантекутлі платити, щоб могилу добру викопали, і не в самому болоті. Бо щоб не вийшло так, як в сусідньому селі, де крокодил кладовище зжер. А потім на такого крокодила усіма берегами полювати треба. І родичів запросити, тітці з міста повідомити.

І нащо? Моя мати торгувала рибою! Не залізом, не дорогоцінним камінням, не індичками навіть! Рибою! Чи це, щоб мене залякати? Дарма. Ой дарма. Тепер вже нема за кого лякатися. Нема за кого. Дядько мовчить. Я теж. Жінки на похороні голосять. То ж треба ще якесь полотно, щоб покійницю загорнути. А воно теж грошей коштує.

І що тепер робити з сараєм? Нащо мені сарай? Я там що, трофеї складати буду? В мене їх і нема поки що. Хату продавати нема кому. Дядькові вона не потрібна, бо маленька, ще й без кола на подвір’ї. А родичам Сома - тим більш. І до берега далеко, і до дороги, і нема де човна прив’язати, бо далеко ж до води. Що ще можна продати? Циновки хіба що. Одну дядькові, як домовлялися. А за оті дві багато не візьмуть, кільце, хіба що.

А дядькові вже треба закінчувати, бо я ж - не лікар! Нащо мені повністю голена голова? А нащо вони отак роблять? Хоч в лисого питай.

- Щоб люди одразу бачили, хто то. Ти таврований, а вони лисі, - дядько вже схаменувся і сховав бритву. Дзеркала в нас в хаті і тоді не було, і зараз немає, бо не можна, щоб дзеркало і покійниця поруч були.

Вже голосять, вже жерці Міктлантекутлі у свої флейти з кісток грають, щоб духів відігнати. Пора нам двом тіло до могили класти. А ще ж душу у хаті стерегти треба, щоб пройшла та душа в Міктлан, де мертві живуть, на суд Володаря Мертвих. То вже дядьків клопіт, не мій, то батько чи брат стерегти мають.

А мені клопіт - могилу заривати та сливи оті в людей брати, щоб духів з пантелику збити. Бо солодке — то свято, а яке ж то свято, коли усі сусідки з кутка голосять та покійницю вихваляють.

І багаття на могилі ніч має горіти, а я біля того вогню сидіти, щоб мертві знали, що ще є кому з нашого роду жити та їх згадувати. І я ж знав, що колись мушу так сидіти, але щоб отак? А до кого йти? Чи до міської варти скаржитись, бо ми тим Трьом Вкраденим Синам потоптали всю квасолю, як то кажуть, чи то знаючих справа? Бо щось тут не те. Сом каже, що мою мати тоді на вулиці бачив, коли ми її вже у полотно загортали. Так не має бути. І тоді Сом був тверезий.

І цікаво, хто з родичів прийде до вогню? Як ніхто, то погана прикмета, як усі - то ще гірше. І чиї родичі? Батькові чи материнські? Усі різне кажуть. Ну, хоч комарів не буде. І вже хтось собі повзе, я чую, як земля шурхотить. А чого - повзе? Наче ж у моїх родичів ноги були. Може, змія якась погрітись хоче? Ніч тепла, але й змії тепло люблять. Тьху ти! Криваве Дитя. Ото тільки його мені не вистачало, то душі тих, хто ще будуть народжуватись. Повзи, повзи, через вогонь повертайся, мені ще ой довго не одружуватись!

Якась стара бабця до вогню пришкандибала, теж тіні нема. Вперше в житті бачу. Хлопець з сокирою та сагайдаком, вже на батька схожий. Далекі родичі, як я їх в обличчя не знаю. Це добрий знак. Головне не спати, і підтримувати вогонь. І мовчати, що б вони не казали. Поки що вони мовчать. Але родичів багато, хтось і балакучий буде. А нічого гарного вони мені не скажуть, бо я б і сам лаявся на таке. О. Майте прийшов. Стоїть. Мовчить. Показує мені непристойний жест. Брат як брат, душею чи тілом - а все одно дурнуватий. А це вже людина підійшла, тінь є. І я його знаю. Лисий! І знає, що я його зараз вбити не можу.

- А так бути не мало. Чи духи набрехали, чи щось не так сталося.

Ото тільки лисого я і не питав, як має бути чи як не має.

- Ти, мабуть, не розумієш, про що я кажу, бо замалий ще, та й не вчать вже такому. Але я робив, як було написано у старих книгах. Я зробив Чорне дзеркало. І воно показало мені твою долю та свою смерть. Все пішло догори пузом! Так, був отой кривавий дощ. Після нього мав піти звичайний, а його не було. І ніякої банди! І ніякого дорослішання в твої роки.

То я вже зовсім нічого не второпав - він ворожив через дзеркало? Його в дитинстві головою об кам’яну стіну били, чи як? Всі ж знають, що дзеркало правди не каже, навіть те, що Тецкатілпока в руках тримає, теж саму біду показує. А старий вже, мусить такі речі розуміти.

- То або я щось не так зробив, або мені хтось перешкоджає.

А я мовчу, як річкові черепашки, не можна мені розмовляти, поки сонце не зійде. О, лисий ще якихось гілок сухих приніс, мені на багаття. Ти диви!

- І, якщо то оті криворукі дитинчата, то я витягну їм мозок через ніс. Отаким гачком, як в горах з покійниками роблять. У живих, звісно ж!

Хотів би я на це подивитися! Або й повчитися. Цікаво, як той гачок не ламається?

- А щодо гір - сам в них і спитаєш. Там в них таке, що вони не богами, а своїм мертвим моляться та жертвують. Дурні люди. Вода в горах не така, то люди й дурнуваті, особливо ті, у яких шия пухне.

Ото нащо він мені це каже, ж не стерв’ятник, не лікар. Але запам’ятаю. Як казав вчитель у школі, старших треба слухати, бо вони можуть одірвати тобі голову. А лисий підкидає дров у вогонь, змерз, чи що? Ніч тепла. І ніхто більше не йде до мене. Чи клан малий, чи я такий, чи ще щось. Головне - не спати. Лисий зітхає. Мабуть, теж спати хоче. Чи ні. Головне, щоб він у вогонь нічого такого не кинув, перцю, чи чорнолистника, бо тоді родичі мене зжеруть. Я колись чув, що одному хлопцеві родичі на таке багаття дали якраз гілки з чорнолистника. І голову того хлопця знайшли у них на столі, посередині тіста, що на хліб вимішували. Без очей.

- То, якщо я не помиляюся і моє ворожіння не марне, то тебе пошлють якраз у гори.

Я мовчу, бо сонце ще не зійшло. Але чому у гори? Хіба там своїх знаючих нема? Я про таке ні в кого ще не питав.

- Тобі скажуть, але і я тобі спершу скажу - не вір там ні одній людині, ні старим, ні малим, ні кульгавим, ні сліпим. Там духи - гірші від степових, сильніші.

Міг би й не казати, бо я як того діда з онучкою згадаю, то плююся досі. А вони ж були на рівнині, у великому місті. То які ж там гірські люди? Треба, мабуть, ножа нагострити зайвий раз.

А в кущах хтось шурхотить. Кіт гребеться? Пес кістку закопує? Або крокодильчик видерся на кладовище і хоче мною поласувати? І наче як небо світлішає?

- Сиди. У вас після родичів ще голодні душі ходять, хіба тобі в школі не казали?

А не казали. Про поховання кажуть тим, хто вже вивчив читання, писання, рахування і написав “десять дощечок” за день. А оті дощечки - то таке писання, після якого вчитель каже, чи треба учням далі вчитися, чи хай буде рибу ловити чи поле орати. І вони дорогі, за додаткову плату пишуться.

- Який жах! В моїй родині навіть свині просили їсти у найвишуканіших словах.

А от про те, кого Черепахи варили на обід, я знаю. І ще більше знати не хочу.

- Ніяких знань, ніяких манер. В мої часи до знаючих брали синів тлані, а не селюків недовчених.

Отак я тобі і повірив. Де ти тих синів тлані набереш? Тим більш, дітей знаючі не беруть, то тільки мені так пощастило.

О, білі камені видно, що навкруги кладовища стоять. Вже світанок. Але ще трохи почекаю, ще дровиняка є. Тут поспішати не треба.

- Так от, як мені не віриш, сходи до сліпих жерців. Вони дещо знають про те, як доля працює.

А от до них я не піду. І не тому, що грошей нема, а тому, що діти долі не знають, а дорослі долі не мають. О, сонце вже вилізло. Тонатін старий, то й не квапився. А от цікаво, якщо йому у спину вступить, то сонце на небі застрягне? Але таке якось незручно питати. Лисий тільки зітхнув і пішов собі. А до мене прийшов Білка, Білки, я вже заплутався, чи він один, чи ні.

І він несе мені якийсь згорток.

- Тут таке, що тобі й не треба, але нема кому їхати в ті гори. Бо усіх інших наших вони вже знають. Та можеш вже балакати, сонце давно встало.

- А чому мене? І таке пане-брате - вас скільки? Я зрозуміти не можу.

- Один. В мене просто був мертвий близнюк, а в нашому клані таких зразу в знаючі віддають, от як дитина на ноги встане - вже до осередку пхають. І замість одного отримують двох бійців.

Я аж рота роззявив. Білки завжди якісь такі були, невідповідні своїй назві, але отак? Якір мертвих? У Ропух таких людей до жерців Міклтантекутлі ведуть, щоб вони покійника відсікли та заспокоїли, бо покійник буде хотіти жити. І забирати своє.

- І не дивися так на мене! Ви от раків їсте. Раків! Або сомів. Я наче все взяв, подивсь, пане-брате, на тебе теж має вистачить, - Білка нарешті розгорнув свій згорток.

Риба сушена, сир, жаби копчені, чоботи в ганчірці. Його чоботи, і ще щось, як кошик.

- А то, щоб з покійниками балакати. Я не Вужиха, але щось вмію. Риби на двох вистачить? Я в горах не їм і тобі не раджу, бо тобі ще рости й рости, а там вода погана і рослини теж з-за неї попсовані. Жити можна, але не дуже там.

Я б ще риби прикупив, а от сир - ні за що! Він гіркий.

- А бодай би тому, хто мені сир продав, Тецкатліпока з похмілля увечері зустрівся! Куштував - гарний сир! А вже аж чорний! Погано.

Звісно ж погано, але чому? Чи то хто так зробив, чи духи нагидили прямісінько у сир? А як духи гадять, як в них нема дупи?

- І ще що, пане-брате, ти йди до осередку та вичави з писаря чоботи та три глечика, тільки щоб чорні були з усіх сторін. І собі одяг тепліше. Я звичний, а ти ж річковий, змерзнеш.

Наскільки я знаю нашого писаря, то чавити з нього ті глечики треба мало не качалкою для тіста. І чоботи - теж. А от чому чорні глечики? То ж на покійників, для покійників чорну поливу роблять, щоб посуд зовсім чорний з обох боків.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.