Електронні книги / Кіберпанк (355)

Я — мов хом'як, замкнений в клітці,

Щодня у колесі-долі біжу.

І наче на своєму я місці,

Але для чого все це роблю?

У цей світ прийшов без нічого,

І піду з нього також ні з чим.

Мене створив Бог... Хто створив Бога?

Чи є сенс у зустрічі з Ним?

Та чи це мої слова?

Чи це мої думки?

Чи я — це я?

Приспів:

Можливо, весь наш світ —

Лиш емерджентність біт.

І наше справжнє "Я" —

Це просто цифри в ряд.

Може, це все — гра:

Немає зла й добра,

І на землі усі —

Ми просто NPC?

Та чи не все одно, чи реальність реальна,

Якщо серцем я чую любов?

Неважливо, хто є автор програми —

Головне, щоб свій шлях я знайшов.

Мінятись може істина часто —

На це впливає погляду кут.

Мені природа світу не ясна,

Та усередині — я абсолют.

Нехай життя прописане кодом,

Детермінізмом визначено.

Я обираю сам бути Богом

І малювати своє полотно.

Так, це є мої слова!

Це все мої думки!

І я — це я!

Приспів:

Можливо, весь наш світ —

Лиш емерджентність біт,

Та наше справжнє "Я" —

Не тільки цифри в ряд.

Хай лише це — гра,

Тут повно зла й добра,

Та на землі ми всі —

Не просто NPC!

І мені все одно, чи реальність реальна,

Бо у серці я чую любов!

Неважливо, хто є автор програми —

Головне, що свій шлях я знайшов.

Темні справи, гострі страви –

Телеграм і Інстаграм.

Ти в тенетах? Я так само.

Часу менше все для справ.

Все відкладено на потім,

Вже на паузі й життя.

Серфінг навіть на роботі –

Інфопростір нас ковта.

"Відьма":

“Десь за хмарами,

за межею візуального

могутніми чарами

сплутаний був аж допоки...

не почув моєї пісні

й не побачив малювання,

і якось між нами

спалахнуло кохання.

Від набридлого шуму

захотілося співати,

а сумну монотонність

розфарбувати.

Всі мовчали чомусь,

навушники повдягали,

на хворобливе будення

очі позакривали.

Не мовчіть! Не мовчіть!

Співайте!

Не сидіть! Не лежіть!

Вставайте!

Та чомусь лише ти один

прокинувся.

Став на мій бік

нестримання.

Відтоді ми разом…”

"Змій":

“Одного разу недруги

Схопили мене підло,

За непокору ігу

закодували на вічність.

Допоки пісня мене не покликала,

просочившись у міжгалактичний простір,

розкодувавши мені крила

і я примчав на поклик.

І я побачив, що тобою керує

жага творити,

як ти захоплено малюєш

краплакові світанки і аквамаринове літо.

Я слухав твоє

"Не мовчіть! Співайте!",

але це їм чуже,

нічого не варте.

Тебе зовуть "Відьмою"

за сказану правду,

а пісні і малюнки

ігнорують бездарно.

Я дивлюсь на кохання

через призму повстання,

і нашого екстремізму

призму,

і божеволію...

Такі як я

кохання не знають -

мене програмують,

на мені літають.

Інші раси

я вчив воювати,

а ти...

навчила мене співати…”

* * *

За межею візуального,

оповитий хмар вуаллю

у режимі сну "Змій" дрімає

і "Відьму" до серця пригортає.

Моя ненависть до себе не має кінця

Або така довга, що сягає місяця.

І повертається назад.

І повернувсь стягує шию тугим вузлом

І вона така реальна, що і не скажеш, що це злом.

Злом реальності в якій я проживала.

Я намагаюсь розв'язати мотузку, але вона затягується ще дужче.

Очі сльозяться, усе темніє, смерть стає ще ближче.

А мене кошмарить думка, що мене це не лякає.

—————————————————————————

Я відчуваю холодну підлогу, неприємно поколює в спині.

Я підводжуся, потираючи голову, співчуваю своїй провині.

А на шиї залишки розідраної мотузки.

Ти сидиш наодинці, слухаєш радіо.

На мізинці синці, сумний, безпорадний.

По підлозі розкидані відчаю ґудзики,

Попід синім диваном довічно твій бруд такий…

Із естетики - то патетична станція.

Там ще й досі пісні, від яких не збавитись.

Попід килимом дно заливає озером.

Поки то назирав, під водою й коси вже.

Із її життя геть ніяк не випірнеш:

Голограма стала ледь пропащим виміром.

Ти транслюєш біль крізь проєктор розмислу

На нудьги суцільне тіло, розійшлось по шву

Диво.

Ти сидиш наодинці, залип на́мертво,

Мов порожній звук,

Наче шмаття вкрадене.

Під ступнями шлейфом відбитки на́зирці

До її зіниць. Голова - то нас стільці.

вона не примхлива

не злісна

у неї є руки

ноги

і навіть піська

у неї строгий образ

громісткий анфас

стріляє очима

незримо

але без образ

така простодушна

немов би машина

доволі хтива

оманливо

знизає плечима

як думаєте хто це?

гадаєте як це?

це лялька секс-шопу

без ауту, шоку

і навіть сенсацій

вона супер пластик

тупий пластилін

оце кіберпанк

металевий

страшний новий світ

31.08.25.