Геліконія

Син із батьком і без нього,

Живе в місці повнім болю.

Він благає про увагу,

Та лежить за "неповагу".

Кожен крок - то різкий біль,

Кров вже йде через штани...

Та той син не зупинився,

Він і далі ніс книжки.

Батько кожен день вбиває,

Все наступника карає,

"Та дитина ще не знає

Кожне древо у цім краї!"

З кожним роком усе гірше,

Син вже як дитя без криші.

Тепер той жада одне -

Вбити батька понад все!

Коли той був на застіллі,

То встромив ножа у спину.

Тепер син плаче сльозами

Сповнені щастя й відваги.

Тепер він керує всім,

Без проблем, які були.

Він найкращий голова

В цій родині маркіза.

"Ти така гарна... Слів не маю!"

І знову лестить той без краю.

"Очі задумливі... Вмираю!

Я від краси твоєї таю."

Ці лестощі вже є нічим,

Та, все одно, манять до змін.

Він такий милий, як у сні!

Я божеволію від слів...

Та й ті прекрасні його очі

І блиск волосся, наче сонця

Та длинні пальці на руках...

Я віддалась йому, ось так.

Та пристрасть, яка вирувала,

До ліжка нас не покидала,

Я вже не дихала, жадала

Доторк тих пальців на мені.

От тільки дотик той був страшним,

Без пристрасті, а з вбивчим планом...

Замість так жаданих тих пальців -

Відчула лезо на собі.

Той почав різати, сміятись,

А я не знала як сховатись.

Мене вбивали, та я спала,

Не знала як реагувати...

Роблю я дім той для душі,

Вже мертвої, без сил в житті.

Різьблю чудові квіточки

Та візерунки по труні.

Так лаконічно виглядає,

Що вже і мрією мні стала.

Така красива, слів не маю,

Ця домовина... Моя мара.

Із кожним різбленям гадаю...

Мої кінцівки утопають.

Отрута діє так завзято,

Та я продовжую різати.

І я різьбив так до кінця,

Все до тих пір поки не впав.

Тепер в труні своїй я спав,

Вже без надії та життя.

Із кожним днем - нова наука,

Малих дітей веду на муки.

"Один плюс два"? - ті кажуть "три",

Хоч відповідь та вірна,

Кидаю я крейди.

Люблю доводити до сліз

І чути відчай в голосі.

Як з голови йде кров у них...

Все манить мене до гріхів.

Я відкидаю всі страхи

І все прямую за бажанням...

Дітей ненавиджу усіх

І хочу, щоб ті поздихали!

Я вбила тридцять чоловік!..

Не досягли ті й 10...

Я божевільна, так і є,

Та мені байдуже на все,

Поки ті нелюди живі!

Час пливе, карта лежить,

Ніхто не знає як ходить.

Ні облич, ні стін не бачу,

Лише карти і... Удачу.

Стіл в крові все поглинає

Я все карти підкидаю.

Кожен хід - програш у грі -

Надає смерть у вогні.

Всіх спалило, окрім мене,

"Я поки що не померла"!..

Все я граю у цю гру,

Нескінченную для сну...

Вдалечині я бачу вогонь,

Який поглинає усе за собой.

Ті вогники мрій, що згасають отам,

Лише залишають слід болю й печаль.

Пожежники гасять, та то усе марно,

Огнище лише розгорає більш гарно.

Не чую крик болю, чи втрати любові,

Та бачу усе, що несе за собою.

Десятки душ без матерів,

І сотні більше без квартир,

Немає мрій - лише той біль,

Це все було в місті візій...

У залі сповненому тиші,

Спокійно я читаю том.

Усі тихенькі, немов миші,

Оскільки знають про закон.

"Ви будьте тихі, непомітні,

Бо буде ой недобре вам...

Побережіть свої голівки,

В бібліотекаря пила".

Хоч і не вірили в "закон",

Та всі його тримались,

Але, все ж, був один там хлоп,

Який закону не боявся.

Почав шуміти і гудіти,

А в мене болить голова...

Беру у руки біблію

І прямую до хлопа.

Один удар - із хлопця крик,

А з другого - почувся рик,

Із третього - захист без мір,

А з п'ятого - убив книжник.

Потяг той тіло, розчленив,

Пила в крові його лежить.

Тепер той молиться поки

Голів зі сто там, на столі.

Життя без кави - благодать,

І серце стукає у такт,

Нема проблем, і зуби білі,

І життя все стане милим.

Сиджу я тихо, непомітно,

А люди поряд - моє лихо,

У руках лезо, в лиці - сміх,

А в серце тисне мені ніж.

Я ще сиджу, тримаю лезо,

А люди ніц не бачуть, гейби.

Байдужі всі сидять, крім мене,

Сміюсь я досі, болить серце.

Дивлюсь на кожнюю людину

І все благаю про увагу,

Та жоден з них не обернувся,

Коли сміялась вже з сльозами.

Пускаю ніж та йду кудись,

І вже не бачуть люди ніц,

Мене немає і їх теж,

Хоч і сім'єю ми були...

Спекотний день - це просто жах,

Я хочу спати кожен час!

І сонце встане, як на зло,

Уже все плавить мене в сон.

Та у ці дні є дещо файне,

Зелень дерев, трави, кохання...

І, загалом, усе то гарно,

Але ж жуки оті... Ох, ладно.

Ну не люблю я оте літо,

Бо спека - то все не моє,

Але все ж має перевагу

У мене це - букет жоржин.

Крик, хрусть,

Кряк, хік!

З кожним подавом руки,

Я ламаю всі кістки!

Ай-ай-ай і ой-ой-ой -

Усе чую звук отой...

Плач і рик - усе болить,

Мої руки всі в крові?!

Мої діти помирають,

Не маю сили жити,

Усі у злиднях подихають,

Мене тримають діти.

Не маю сил боротись я

І боронить життя своє,

Та для дітей я зроблю все,

Щоб у добробуті жили.

Я вже не треба у цім світі,

Та діти мої най живуть

І проживуть життя щасливе

Син та донька мої переживуть.

Ловлю себе на думці,

Що вже життя втрачаю,

А в голові нічого

Усе лиш забуваю.

У голові пустеля,

А думки вже немає.

Я хочу все додому,

Навіть коли вже там я...

Руки твої такі гладенькі...

Шкіра твоя просто... Ах!

А обличчя твоє миле

Манить мене, мов алмаз!

Шкіру я хочу стягнути

З цього личка-самоцвіта,

Вже не втримаю я руки

Поряд з лезом у кишені.

Мене вабить твоє тіло,

Вже душа горить у пеклі,

Та не кину я те лезо,

Доки ти ще маєш шкіру.

Доторк руки - то є кохання,

То смуток у мить мовчання,

Турбота про когось, або лиш тепло,

Огида для нього, або ж добро.

Для мене ж той доторк -

Не значить нічого,

Я лиш відчуваю

Провину та сором.

Я все ще сумую за тобою,

Алфі, люба, повернися додому...

Я знов їду кудись у даль,

Не бачу вже навіть міста.

Усе пливе перед очима,

Але я бачу там людину.

То силует якийся темний...

Буцім пливе, чи що? Химерний.

От диво, він іде до мене,

Невже я ваблю цю візію?..

"Куди ти йдеш? Тебе ж зіб'ють..." -

Лунає з вуст моїх відкритих.

Та я насправді не бентежусь,

Мені вже байдуже на все.

Таких "химер" я бачу зчаста,

Вони ніколи не вмирають,

Але, коли про це згадала,

Почувся звук... Невже то Мара?..

Янгол все бачить,

Водночас - нічого.

Він бачить життя,

Але не своє.

Спостерігає той

За кожной душою,

А сам малий просить:

"Звільніть мене Боже!"

Він відчуває апатію, біль,

Нічого не вартий янгол малий.

У Бога любові він все благає,

Та він усе ще спостерігає.

Сиджу біля моря та промовляю:

"Можливо померти як я забажаю?"

Та все ще сиджу я біля краю

І не наважуюсь ступити далі.

Хвилі бурхливі мені по коліно,

Та ще не тягнули мене всередину -

У глибину, до забуття,

Куди небудь далі - до небуття.

На березі так от сиджу біля моря,

Усе ще гадаю: "Померти без болі?"

Та я вже ступаю у глибину,

Нічого не стримує волю мою.

Я грецька богиня

Набридло вже жити

І кожного дня

Рятувати людей.

Дивитись на мати,

Що тужить за Зевсом,

За батьком отим -

Безсоромним старим.

І скільки б актів не вчинила

Геракл завжди виграє.

А я усе життя тьмянію

На фоні брата і богів.

Леді троянда сидить на терасі,

Усе виглядає того Леонарда.

Міський гондоліст манить красою,

Якщо троянда хмеліє за нього.

Та є проблема одна невелика,

Вже 30 днів - не з'явився той хлоп.

Усе турбується ота леді,

Чи не помер той часом, чи що?

А Леонардо у свою чергу,

Гуляє з дівками та мріє про шлюб,

От тільки не знає отой хлопчина,

Яка красуня закохана в ньог.

Мур-няв, я граюсь з палітуркой,

Та так це виглядає з боку тих людей.

Насправді ж я - вивчаю всі науки,

Які захочу, у книжках ось оціх.

Я лапками книжки скидаю,

А потім мордочкою розгортаю.

Читати вмію без проблем!

Ото я лажу й прочитаю.

Ось, що насправді "навчальний процес".

Я вже знаю наук безліч:

Психологія, біологія та анатомія!

Господар мій - лікар, то все пізнаю.

Люблю я читати та все узнавати,

Бо колись не мав змоги ції.

У всіх котів були темні часи,

Тим паче, коли ти вуличний кіт.

Я впала з сходів -

Моє життя розбилось,

Бо ті східці -

Опис мого буття.

Я досягла

Вершини отих сходів,

Та втратила усе,

Як тільки впала я.

Я мала все,

Гроші та кар'єру,

Будинок та любов,

Але утратила, як народилась ти...

О моя доню,

Це ти мене жбурнула

Із отих сходів у низи...

Тепер ти втратиш все, як я тоді.

Через два тижні

Прийшла до її ложа,

А немовля -

Просилось на руки.

Дістала ніж

Та все покрила кров'ю

Доньки моєї,

Яка жбурнула вниз.

Тепер я вільна!

І знов піду по сходам.

До тій вершини,

Що була я на ній.

Я знов померла,

Відкрила двері в пекло,

А там побачила

Жахливий вид аду.

Там люди вмерлі

Пройшли пекельні муки,

Та більшість з них -

За людяність свою.

Ніхто не буде

Святим за життя своє.

Оскільки в всіх

Була брехлива мить.

І ось так люди

Втрачають душу свою.

То все ж, за що?

За гріх один в житті.

Одружились ми давно,

За примусом, та все ж,

Люблю тебе як Божий світ,

Коханий мій Альфред.

Я знаю,

Ти мене не любиш,

Але дай шанс побуть з тобой!

Усе благала, та то марно.

Коханий мій через 2 тижні,

Убив мене та закопав.

Для чого він зробив ці речі?

Аби коханку приховать.

Я лиш кохала тебе Фреде...

За що ти вбив мене отак?..

Ти розчленив мене на шмаття

І в різних місцях заховав.

Ніхто не знайде крім собаки.

Доля моя - суцільний жах.

В моїй голові живе лише рима,

У віршованій формі розпишу красу.

Чи то пейзаж, чи стан емоційний,

Я усе передам крізь призму віршу.

Та колись мені хочеться зробить божевілля,

Написати вірша про потвор у цім світі,

Розписати про люд божевільний,

Описати жахливість усю.

Я теж божевільна у якійсь мірі,

Якщо весь світ для мене - то вірш.

Та коли ти живеш у цім світі,

Маєш пізнати світ поезії весь.

Наллю собі келих вина.

О бордова рідина!..

Залежна я від тебе вся,

Молю про келих для життя!

Не знаю, як в отім суспільстві

Прожити мить без вина того.

Віллю отруту я у себе,

Аби забутись по-швидкому.

Ось так моє життя й проходить,

Вино - то паливо моє.

Їй богу, я жити не зможу,

Якщо не вип'ю ще бутель.

Я художник, та не маю сил,

Мене втомив ось цей акрил.

Мої картини просто шлак,

Творю я їх вже абияк.

Колись я схочу все спалити,

Пошматувати, все убити!

А потім знов я сяду так,

Аби мазюкати тяп-ляп.

Ось так от і замкнеться коло,

Люблю я творчість, та не свою.

Картини мої - то дива,

Які побачить лиш Мара.

Прийшла з вечірки,

Було нудно.

А люди там які паскудні...

Ноги натерла,

Сама впала...

Фізично? Ні.

Морально впала.

Впала в глибини я безглуздя,

Прийшов "знайомитись"? Паскудство!

Все підбиває той клини,

А я мовлю: "Скажений він".

Ось якось так і пройшов вечір. А ви як, любі, всі в безпеці?

Жінка у білому манить красою,

Обличчя не бачу, та вабить собою.

Я хочу стягнути сукно біле-біле,

Та здамся тоді, мов божевільна.

Вона невзлюбить мене за такеє,

А я не хочу долі тієї.

Красу душі її відчуваю,

Та купу секретів вона приховає.

У серці своїм вона таїть щось...

Дещо підступне та зле для думок.

У кажной людини є в шафі скелети,

Та у цій жінки їх цілі шпихліри.

Маленька дівчинка, що має танцювати

Гарцює так, що вже не має сил.

Вона лиш хоче

Посмішку ту зняти

І плакати до впадку сил.

"О ні! Будь ласка, зупиніться!" -

Кричить все та ногам гріховним.

"Будь ласка, прошу!" -

Все благала.

"Я хочу лиш спинитись мить..."

Я вже не помню, як то було,

Коли та дівчинка упала,

Коли стікла вона вся кров'ю,

Коли життя покрилось млою.

Лиш те, як плакала вона...

Як плакало оте дівча,

Коли життя вона втрачала.

Вона хотіла просто йти

На небеса, до бога свого.

Я чорний кіт

І люблю свою хату

Бо весь мій дім - це світ навколо нас.

Я чорний кіт

Та люблю я пограти

Але ніхто не зважитися на те.

Я чорний кіт

Мене ніхто не любить

Я все чекаю на матінку свою.

Я чорний кіт

Та хочу я вже ласки

Але мій гріх у кольорі отім.

Ляльки стоять,

Та дітей мало.

Я б сказала -

Зовсім немає.

З полиці стежать за тобою

А мати їх готує шовдар.

Все ріже м'ясо вона прудко,

А в голові її - донька.

Усе регоче та невпинно,

А мати ріже достеменно.

Рубає та шматки весело,

В руках її лежить... Людина?

О так, та мати - божевільна,

Ляльки збирає всі до себе.

Донька її померла в катюгах,

А ся мати - живе у тортурах.

Упав букет,

Я разом з ним.

Кохання завмерло

І серце моє.

Я чую плач,

Та то не вона.

А серце моє

Розбилось в шмаття.

Дивлюсь я з труни,

Та все виглядаю,

Кохання життя свого

Я не вбачаю...

Небеса мене вражають,

Коли око бачить блиск.

Я звеличую ту хмару,

Котру дарував нам Зевс.

Блискавиця вдарить в землю,

Я злякалась, та стою.

Заклякнувши я виявляю

Любов до грому всю.

Мигавка все мене дивує,

Спокушає та лякає...

Вона показує красу

Земного хаосу усю.

Моя спотворена душа

Жадає того почуття.

Чуття кохання у безтямі,

Любові у безмежній тьмі...

Як хочу я відчуть обійми,

Моєй коханої людини.

Як мрію я про поцілунки,

Та не глядіти за лаштунки...

Лаштунки безнадійного буття...

Я хочу сцену! Дай роман!

Будь ласка життє, не ламай..

Не трощі моє життя, збудоване на тлі зітхань!

Цвірінькають вже пташечки,

Я чую звуки дятла.

Закохана я в цю пору,

Весняного ансамблю.

Я чую шелест листя,

То вітерець дмухнув,

А з подихом отого вітру

Я чую запах з сну.

Такий солодкий і мрійливий,

Люблю я сю весну.

А вітер все лоскоче личко,

Кохаю зелень я оту.

Немає сил уже терпіти усі пекельні муки,

Терпіти біль, страждання, сум і з кожним днем тортури!

Немає сил на творчість ту, на всі зобов'язання...

Я хочу лише одного - день без клятого зітхання!

Лиш я се чую отой звук? - згук допомоги у тім "хух"...

Невже лиш я втомилась так, що з кожним днем зітхань все більше?

Усе ж цікаво, як я так, згубила сили у безодні?..

В минулім я була прудка! Така весела! Та в минулім...

Та все ж, то все було в минулім...

А зараз я, мов той слимак, се йду так мляво і не швидко...

Ой все! Давай про інше! Свого я успіху доб'юсь!

Як щодо тебе друже милім? Ще не згубив отої "сили"?

Голова моя - наповнюється дум,

Чи то ті таргани, чи лише мій сум?

Ці думки, що вмить се випливають...

Тії мрії, що звідкись узялись...

Ті таргани у голові - полонять мої думи.

Чи то є справді таргани, чи лише понура?..

Гадаю се я без спочинку, та все ж не випливає,

Звідки той смуток, що завши в моїм серці грає...

Тихо сам з собою,

Я веду діалог.

Про усе, що зможу,

Поговорю я тут.

Підсвідомість моя

Дає змогу жить,

У суспільстві отому

Не мовлю і мить.

Тихо сам з собою,

Я малюю сюжет.

Будь то трилер або ж казка,

Все обдумує "він".

Підсвідомість моя?..

Ні, не вона.

Вже хтось новий

У моїй голові...

Тихо сам з собою?

Я вже не сам.

А говорю я з кимось

Вже зовсім новим.

Я не знаю, хто він,

Та то вже не я.

А голос так манить

До забуття...

Я прокидаюсь - мене вбили.

Прокинулась я вся в поту.

Зітхання мої не скінчились,

Все безперервно я реву.

Та буцім я вже мала звикнуть,

Мене всі завжди убивають.

Та все ж, боюсь я тої смерті,

Хоч у тім сні, та я лякаюсь.

Боюсь я невимовно отих куль,

Тих пострілів, що чую в сні.

Тії морфеєві обійми, хоч дивні,

Та незмінне в них є - смерть.

Мене вбивають в кожнім сні,

Закономірність ся є дивна...

Невже я кою щось не те,

Що сни усі такі химерні?..