Yana

Бринять сніжинки у морозному повітрі

мелодію колядки на Різдво,

ялинки аромат всюди розлитий,

дороги снігом білим замело.

У вікнах затишно горять різдвяні вогники,

вже чутно шарудіння цукеркове,

зірки-верхівки сяють наче соняшники

і настрій теплий, радісно-святковий!

І посмішка сніговика, що в шарф закутався,

І подарунки з пишним, синім бантом!

Ці спогади ніколи не забудуться,

Завжди у серці будуть зігрівати.

Поступово старі фото втрачають значення...

Обличчя знайомі, але емоцій більше немає...

Ми не шукаємо з ними більше побачення,

Ми прощаємось, дякуєм їм і відпускаєм.

Люди проходять через нас сотнями:

Хтось кине поглядом, а хтось складе нам компанію на роки,

Якісь дні можуть здатися нам безтурботними,

А в якісь закінчиться те, що здавалося б, на віки.

Скільки б їх не було, озирнешся... а за плечима нікого...

Вони поряд, але іншим живуть життям,

В кожного з нас своя, незрима для інших, дорога,

Невже це і є тим, що всі називають буттям?..

Мені сказали розправити крила,

але... їх давно вже немає...

Я їх від себе десятиліття тому відпустила...

Вони не повернуться більше... а я їх вже не чекаю...

Я йду по землі, по забутим, старим дорогам,

шрами на спині затягнулись блідими рубцями,

минаю храм забутого усіма стародавнього Бога,

а може він не забутий і досі живе поміж нами?..

Я проходжу мости, старі дамби, слухаю спів води,

уночі засинаю під кроною німого клена,

їх нема і не буде, а все ще так тягне туди,

у світ, що навіки тепер закритий для мене.

Я стираю підошви у кров, але далі іду й залишаю червоні сліди,

цей шлях не для мене, але більше немає куди повертатись,

мене все ще тягне піднятись у височінь, туди!

Чи є спосіб звідси, з землі, до синього неба дістатись?..

Люди стомилися від людей –

це складно натягати на себе посмішку,

у тиші бездонних і темних ночей

бути таким, як ти є, невиданою виявляється розкішшю.

Люди стомилися від брехні,

але зупинятись ніхто не збирається,

слова ці сумні та водночас, на диво, смішні,

ніхто не відмовиться від гри, в яку з таким захопленням грається.

Люди стомилися... Так, дуже стомилися...

Бути людиною виявилось складніше, ніж можна собі уявити...

Чи є мануал, як людиною можна зробитися?

Є, але не прочитати його, його можна лише прожити.

Чомусь раптово захотілося весни,

З таким приємним, теплим, свіжим вітром,

Який вривався б вихрем навіть в сни,

Забрав тривоги й зі світанком зникнув.

Чомусь раптово захотілось квітів вишні -

тендітних пелюсток сліпучо-білих,

Що усмішку в самій душі залишать

І сміхом стануть в формі ягід спілих.

Чомусь раптово захотілося тепла!

Від сонця, від землі, від всього світу!

Аби в житті розпочалась нова глава,

Що сльози сумніву і страху ніжно витре.

Чи є моє майбутнє в цьому світі?

Чи є у ньому щось лише моє?

Букет із польових, яскравих квітів?

Чи цей світанок, що з-за обрію встає?..

Чи можу щось лише для себе взяти?

Аби не подих спогаду, а річ...

Бо неможливо небо обійняти

Чи загорнутись у шовкову ніч.

Що зможу я по собі залишити?

Чи поверну те, що дали мені?

Чи зможу я таке життя прожити,

аби без жалю проминали дні?..

Горда дівчина з честю і волею,

Вільна тілом і духом з народження,

Не примириться з грізною долею,

Не стерпить неповаги в поводженні.

Не опустить очей перед ворогом,

Не дозволить сліз болю побачити,

За образу заплатиться дорого,

За приниження вік не пробачити!

Підведеться з землі заплямованої,

У косі синій кров запеклася,

Хоч би як би була пошрамована,

Відвоює назад своє щастя!

Все навколо – золото багряне,

Сяє всюди, як не подивись,

В саме серце нитки свої тягне,

Диким вихрем збурюється ввись.

Я дивлюсь за цим шаленим танцем,

І стукоче серце божевільно,

Щоки заливаються рум’янцем,

Що стікає до грудей повільно.

Все горить багряно-золотим,

Це востаннє сяйво зайнялося,

Через день пожухне поряд з ним

Лист останній кольору колосся.

Я сьогодні ще затемна встану,

І закутаюсь клітчатим пледом,

Заварю собі чаю із медом,

У вікно подивитися стану.

Ні душі, дуже тихо й спокійно,

Тьмяне світло ліхтар відкидає,

Я любуюсь коротким видінням,

Яке ранок мені посилає.

Я вдихаю морозне повітря,

Воно голками в тіло ввірветься,

І сльозу, що з’явилася витру,

Стрепенулося заспане серце.

Я любуюся зоряним небом,

Що сіяє у мороці ночі,

Я неначе дивлюся у очі,

Такі ніжні, ласкаві, далекі.

Дикий вітер ударив обличчя,

Воно вкрилося теплим рум’янцем,

Так спокійно, що навіть незвично,

Забризжало у небі багрянцем.

Перші промені небо прошили,

Розірвавши ранкову імлу,

Посміхнуся я тихо, про себе,

Зустрічаючи вічність нову.

Я люблю дощ, який раптово

розверзне сірі небеса,

І незнайомець випадковий

не бачитиме, що сльоза

скотилась по щоці блідій,

Зірвалась і розбилась дзвінко,

Бо рана у душі моїй

Примушує ридати гірко.

Намертво стиснуті вуста,

Туманна посмішка мінлива,

Вона притворна і пуста –

Гримаса відчаю жахлива.

Краплинки котяться сріблясті,

Впереміш дощ й солоні сльози,

Так хочеться долілиць впасти,

Всередині бушують грози.

Червоні очі підведу,

Подивлюсь на свинцеве небо,

І на коліна я впаду,

Востаннє подивлюсь на тебе.

Ти посміхаєшся так щиро,

Так ніжно в очі заглядаєш,

З грудей ти серце вириваєш,

При цьому виглядаєш мило.

Мій друг, моя сім’я названа,

Я всю себе тобі віддала,

Я знала, що не бездоганна,

Але спокійно довіряла.

Ти обіймав мене щоденно,

І лунко ти завжди сміявся,

Для тебе стало це буденним,

Ти жалом в серце увірвався.

Зсередини терзав і рвав,

І в очі ти завжди дивився,

А потім м’яко обійняв

І усмішку зірвав з обличчя.

Я не дізнаюся чому...

За що мене зітер ти в порох...

Глухий і гострий, сильний шорох

Затягне серце у пітьму.

Твоєї зради біль відчую

Лиш доторкнувшись до грудей,

Нічого більше не турбує,

Лиш тиша мовчазних ночей.

Впаду птахою,

Стану квіткою,

Буду плакати

і радітиму.

Стану променем

сонця ясного,

Буду сяяти

Знову гаснути.

Стану небом

Нічним, бездонним,

Стану вітром

Різким, холодним

І заграю п'янкими барвами,

Я - життя, твоїм сяйвом обрамлене.

Закралась за нічним вікном,

Загорнута в лапаті хмари,

Легким, жаданим, дивним сном

Холодна осінь тихо впала.

У відблиску туманних зір

Вона розкинула волосся

І ехо зі старих лісів

Їй сріблом у косу вплелося.

Я прихилюся до тебе, моя печаль

І втома осяде мені на плечі.

Не відпускаєш? А дуже жаль,

Як тільки зробиш це, стане легше.

Знайомі з тобою вже цілу вічність,

Нам відомі секрети і неприглядні сторони,

Сьогодні ми журавлі завтра ворони

І небом розноситься ехо кличу.

Ми не баласт і не тягнем на дно одне одного,

Ми найкращі старі, добрі друзі,

Нам не стати один для одного ворогом,

Один одному ми завжди не байдужі.

Ми і слабкість і сила, надія і туга,

Ми два боки старого і ржавого мідяка,

За потреби покличу старого друга,

Щоб підтримала плечі незрима і тепла рука.

Ти мене я тебе обійму і зігрію,

Не прожену, як би серце не краялось,

Під звуки дощу ти розкажеш мені свою мрію,

Я опорою стану, аби кожне слово в ній справдилось.

У очах твоїх безодня,

Я у неї поринаю,

Аромат твого волосся,

Як повітря, я вдихаю.

Ти у мене на колінах,

Я цілую тебе в скроню

І твою м’яку долоню

До обличчя притуляю.

Ти стривожено дивилась,

Плечі міцно обіймала,

До щоки ти притулилась

Гаряче поцілувала.

Обійму тебе міцніше,

Подивлюсь у сіре небо,

Я не знав цього раніше –

те, що хочу, є у тебе.

Ти єдина, хто це має

І цим справно скористалась,

Ти забрала моє серце,

В глибину душі закралась.

Маю лиш одне бажання,

Воно є егоїстичне –

Щоб ось так, лиш ми з тобою

Залишилися навічно.

Душа горить вогнем шаленим,

Гримаса скривлює вуста,

Увесь мій світ навколо мене

Зайняла чорна пустота.

Все неживе, нема нічого,

До горизонту попелища,

Розкидана трава убого

В якій багряна кров іскриться.

Бреду зі збитими ногами,

Кістляві руки стерті в кров,

Пав світ, з надією, словами,

Холодний дощ шмагає знов.

Я божеволію від болю,

Вдаряє різко кров у ніздрі,

Розкидані життя довкола,

Насаджені тіла на вістря.

Стоїть в повітрі запах смерті,

Нудота швидко підступає,

Кістки у порох розітерті,

Тіла, яких ніхто не знає.

Бреду, біжу як божевільний,

Іду від смерті до життя,

І що б не сталось, це не змінить того,

що в серці чорнота.

Я не забуду виду крові,

Я не забуду запах тіл,

Я не забуду пир ворон,

Я не забуду, хоч хотів.

Повільно відкриваю очі,

Подушка мокра у сльозах,

І в темноті старої ночі

Застиглий відчай на вустах.

Знайди мене, коли усе скінчиться...

Я витру сльози на твоїх щоках,

Світанок у чорнилі ночі загориться,

А ти заснеш у мене на руках.

Знайди мене, коли усе скінчиться...

Я заварю для тебе чай з весняних трав,

Домашня випічка, варення із суниці –

цей ароматний затишок в самій душі розтав.

Знайди мене, коли усе скінчиться...

Я обійму тебе, наскільки стане сил!

Нехай в обіймах цих весь смуток розчиниться

І день новий зійде на небосхил.

Я закутаюсь сильніше

В ковдру теплу, кольорову,

Пригадаю теплу осінь,

Без причини, так, до слова.

Пригадаю спів ранковий

Навесні у тіні саду,

Й меду смак терпкий, квітковий,

І густу зелену м’яту.

Пригадаю збір врожаю,

Як саджали вдома квіти,

Аромат смачного чаю,

Все, що змушує радіти.

За вікном моросить рясно,

І туманом все покрито,

А на серці тепло й ясно,

Цими спогадами звито.

Не покидай мене, метелик світлокрилий,

Не дозволяй самотністю томитись,

Дозволь росою з крил твоїх умитись,

І забери мене, візьми, хоч я безсилий.

Не залишай мене, не відпускай,

І крилами із шовку огорни,

Відчути теплоту і ніжність дай,

Дозволь вдихнути аромат весни.

З тобою завжди свіжий запах м’яти,

Дух лілій, чебрецю й дрібних фіалок,

Молю тебе мене з собою взяти,

Дозволь з тобою зустрічати кожен ранок.

Дозволь тебе любити й обіймати,

Дозволь леліяти твоє маленьке серце,

Дозволь сердитися на тебе і прощати,

Молю тебе, дозволь мені усе це!

Ніколи я так сильно не любив,

Ні перед ким ніколи не схилявся,

А ти у саме серце мені вкрався,

І поглядом всю волю погубив.

Прожити себе,

Вільно, без страху,

Таким, яким є,

Не збитись зі шляху,

Розкрити себе, до дна, до скелету,

Жбурнути для вибору в небо монету.

Прожити себе,

Сплести свою долю,

В вогонь ланцюги, вітер в крила й на волю.

Прожити себе,

Відпустити до краю,

Бо втрачений час помилок не прощає.

Яке молочне небо уночі,

Невже ніхто ніколи не дивився,

Як стомлені земним буттям грачі

Зривають з місця мертві кіпи листя?

Як сильними помахами крила

Вони в ванілі неба завмирають,

Лише на мить й на фоні полотна

Назавжди в світі ночі пропадають.

Ніколи вже ті самі не вернуться,

Серця їх постаріли ще на день,

А хмари з молока ще й досі в’ються

Під пам’яттю від їх нічних пісень.