Ольга Киця

Зруйноване місто. Зруйновані храми.

Уламки навколо церковної брами.

Земля обгоріла, і плачуть ікони.

Затихли молитви, обірвані дзвони.

На вулиці пустка, налякані тіні.

Вівтар золотий заховався в руїні.

Хрести, ніби свідки гріховного лиха,

Лежать під камінням, лежать собі тихо.

Колись тут звучали пісні і молитви,

Тепер тільки шепіт печалі і битви.

І плачуть ікони, які уціліли,

Над ними стояли, просили, молили…

На них зазіхнули, хотіли убити,

І місце святе злом пекельним спалити.

Диявол у ката зробився суддею,

Та знову підніметься хрест над землею.

Зруйноване місто, та віра не вмерла.

Надія на краще життя тут поверне.

І дзвони задзвонять, і храми воскреснуть,

А біди — ось там, під руїнами, щезнуть.

Автор:©️Ольга Киця

Художник: Іван Волошин «Надія»

День розчинявся у вечірній тиші. Захід сонця у зруйнованому селі був схожий на останній подих вмираючого світу. Сонце ніби соромилося дивитися на те, що залишилося від села, тому ховалося за обрій, огортаючи все навколо криваво-червоним сяйвом. У повітрі стояв запах попелу, який змішувався із гірким присмаком зруйнованого життя. Руїни будинків тягнулися вдалечінь. Вони нагадували про життя, яке колись тут вирувало. Вулиці недавно ще живого села перетворилися на суцільні руїни, де вітер розносив уривки людських історій – обгорілі фотографії, уламки дитячих іграшок, шматки тканини.

На вцілілому стовпі біля залишків зруйнованого будинку пані Галини виднілося гніздо. Високе і недбало змайстроване, воно здавалося маяком у цьому морі руїни. У гнізді сиділа пара лелек. Вони ніби не помічали трагедії навколо. Одна пташка сховала голову під крило, а друга стояла на краю, вдивляючись у далечінь. Їхній силует на тлі палаючого неба був єдиною живою картиною цього мертвого краєвиду.

Колись цей стовп стояв біля воріт будинку, де мешкала велика сім’я. Тепер від колишнього родинного гніздечка залишилися лише обгорілі стіни. Тут, серед уламків, блукають спогади, оплакуючи минуле. Але лелеки, наче навмисно, не залишили свого дому. Їхнє гніздо нагадувало, що життя, попри все відродиться навіть із попелу.

Тиша в селі була настільки глибокою, що здригалася навіть від тріску згасаючого багаття десь у віддаленій хатині. Там досі жила старенька жінка. Це була пані Галина. Вона бродила вулицями, які знову і знову вели її до рідної зруйнованої хати. Бідолашна жінка в руках тримала рюкзак, у якому збереглися речі дітей. Її очі були наповнені болем і безмежною втомою.

Галина зупинилася біля гнізда, піднявши голову догори.

— Ви все ще тут, — прошепотіла вона.

Лелека подивився вниз, ніби розумів її. Жінка витерла сльози. Їй здалося, що ця пара лелек повʼязує її із тим життям, яке вона втратила. Вони були свідками і хранителями її щастя, радості, втрати, горя і надії.

Сонце торкнулося обрію, заливаючи все навколо золотисто-червоними барвами. На мить це зруйноване село здалося живим. Жінка знову глянула на гніздо і, притиснувши рюкзак до грудей, рушила вперед. У кольорах заходу сонця руїни здавалися не такими страшними, а гніздо з лелеками – справжнім символом незламності. Птахи залишилися на своєму посту оберігати останню нитку життя у світі, який розколовся навпіл.

Автор: ©️Ольга Киця

Художник: Володимир Ребров

Село — душі моєї оберіг.

Де сплять поля під небом волошковим,

Де кожен день — магічно-загадковий —

Гукає нас на батьківський поріг.

Там тиша, що голубить нас усіх,

Весна чарує запахом бузковим…

Село — душі моєї оберіг,

Де сплять поля під небом волошковим.

Хоч скільки б не стоптали ми доріг,

І край чужий здавався пречудовим, —

Та запах рідний, солодко-медовий, —

Ось там, де роси падали до ніг.

Село — душі моєї оберіг.

Автор:©️Ольга Киця

Вириваю тебе із памʼяті,

Хочу стерти про тебе спогади.

Вже комірки у серці зайняті,

І в житті маю інші клопоти.

Не тривож моє серце віршами —

Що розбито, уже не склеїти.

Час минув, стали зовсім іншими,

Не потрібні повчальні бесіди.

Не дзвони, бо мости обірвані,

Дописала я цю історію.

І вона вже із серця вирвана,

І змінилася траєкторія.

Помирала — та відродилася.

Дуже пізно почав ти думати,

І листи твої запізнилися…

Вже не треба у двері стукати.

Всі комірки у серці зайняті,

Ледве тліють минулі спогади.

Я прибрала тебе із памʼяті —

І тепер це твої вже клопоти.

Автор: ©️Ольга Киця

В її очах сховалася безмежність,

Він закохався, дивлячись у них.

Хоч розумів — це повна протилежність,

Але думки наводили на гріх.

Вже погляд палко ковзався по тілу,

Знімав бретельку з ніжного плеча.

У венах кров від пристрасті кипіла,

І крадькома здригалася свіча.

Її вуста просили поцілунку,

Але без слів — він просто це відчув.

Думки благали в неї порятунку,

Бо він тонув, в очах її тонув.

Кохання й дим сплелися у повітрі.

Він закурив, дивившись їй у слід.

Де мрії враз змішалися в палітрі,

Яка у серці розтопила лід.

Автор: ©️Ольга Киця

Він думав, що у ній немає світла,

Згубила ніжний вогник у пітьмі.

І вірив, що вона його не гідна,

Шукав чужі обличчя у вікні.

Кудись тікав. І в темряві безодні

Йому світили інші ліхтарі.

До неї був жорстоким і холодним.

Гасив той жар, який ще тлів у ній.

Вона сльозами вогник заливала,

Душа тремтіла сиза від жалю.

Їй так боліло, та вона кохала…

А він десь іншим говорив «люблю».

Змиритися було їй не під силу,

Тож зачинила двері і пішла.

Убив у ній все те, чим так горіла.

Свій вогник з часом в іншому знайшла.

А він згасав. Вже серце не палало.

Її обличчя бачив лиш у снах.

І зрозумів, що лиш вона кохала…

Та це кохання зникло у сльозах.

Автор: ©️Ольга Киця

Там, де біль розʼїдає світ,

І кричить у душі війна, —

Я зламаю колючий дріт,

Випʼю горе усе до дна.

Я коханням тебе зцілю,

Прожену порожнечу снів.

Я люблю тебе, так люблю,

Як цього ти колись хотів.

І сховаю отой вогонь,

Який тіло усе пече.

Випʼю сльози з твоїх долонь

І тягар заберу з плечей.

Розтоплю поцілунком лід,

Що застиг поміж двох сердець.

Поверну кольоровий світ,

Який зведений нанівець.

Ти повір: я тебе зцілю,

Прилечу у спокійні сни.

Я люблю тебе, так люблю, —

Що в думки не впущу війни.

Автор:©️Ольга Киця

Художник: Володимир Ребров

Я — українка. В серці полум’янім

Горить любов до рідної землі.

Іде війна, та не вдягну кайданів,

Хоч душу рвуть тривожні журавлі.

Я — українка. Вільна й незалежна.

У погляді — відвага і життя.

Свою країну я люблю безмежно

І стану знов її серцебиттям.

Я — українка. Я — донька і мати.

У серці пісня мріями дзвенить.

Я можу світ душею обійняти

І з молитов дорогу простелить.

Я — українка. Не впаду, не згину,

А проросту незламністю з руїн.

Я — з тих жінок, що славлять Україну,

Бо в серці маю силу поколінь.

Автор:©️Ольга Киця

🇺🇦💔ВЕРЕСЕНЬ 2024💔🇺🇦

У двері постукала квола й засмучена осінь.

Живе кілька днів, а її рвуть кати на шмаття.

Країна в огні. Нависає задимлена просинь.

Щодень аритмічно відходять у вічність життя.

Летять понад містом ворожі птахи металеві.

Тримають свій курс. Прокладають криваві шляхи.

Завила сирена. Здригається ніч вереснева.

В похмурих будинках під хижим прицілом дахи.

Хтось молиться Богу, а хтось вже у нього не вірить.

Хтось швидко гортає з тремтінням в руці телеграм.

А хижі сусіди прицільно країною сіють

Смертельні заряди. По селах і сплячих містах.

Хтось дуже боїться за тата, бо той рік на фронті

І стримує наступ. Вже декілька днів не дзвонив.

Лиш страшно за нього, хоч гатять щоночі істоти,

Та віра у тих, хто багато ракет зупинив.

А хтось в коридорі від кожного шурхоту плаче

І горне до себе своїх безневинних малят.

Тут небо гуркоче й палає жарінням гарячим,

Зенітки метають списи рятівних канонад.

За вибухом вибух. Збивають, це наші збивають!

Цей вересень юний розірваний злом на шмаття.

Країна в огні. Її далі кати оскверняють.

Щодень безневинні відходять у вічність життя.

Автор: Ольга Киця💙💛

Кохання здатне зцілювати душу.

Загоїть те, чого ніхто не бачить.

В часи тяжкі - це якір непорушний.

Воно рятує й так багато значить.

Воно в обіймах ніжно розіллється,

Коли від болю розриває тіло.

В обох у грудях в такті ніжно бʼється

І зігріває віддано і вміло.

Воно здіймає на землі цунамі.

Дає повітря, сповнює легені.

Кохання буде крокувати з нами

Там, де руїни і бої смертельні.

Воно, мов промінь, в темряві зневіри,

Розтопить серце, відігріє руки.

І залатає всі болючі діри

В душі, що на війні пізнала муки.

Кохання може з ями підійняти

І за спиною знову будуть крила.

Бажаю вам так віддано кохати,

Щоб почуття в біді обох зцілили.

Автор: Ольга Киця

Напевно, так у кожного в житті:

Настає час для роздумів і мрії.

Де пошук давно згаслих почуттів,

Які зарубцювалися в надії.

Щоб відродить, що сховано давно,

Все те, що лід скував посеред літа.

Якщо потрібно, смакувать вином,

Але в собі ті почуття звільнити.

І навіть в спеку вкутатися в плед

Чи танцювати під дощем надворі.

Розбити посуд непотрібний вщент,

Чи здерти всі шпалери в коридорі.

Але звільнити мрії й почуття.

Поплакати, якщо болить нестримно.

Й на повні груди знов вдихнуть життя,

Бо лід той нас руйнує непомітно.

І далі йти, відкривши у собі

Щось потаємне чи давно забуте.

І виграти у власній боротьбі,

Себе пізнавши знов щасливим бути.

Автор: Ольга Киця

Весна квітує полем пурпуровим,

В саду буяє цвітом на гіллі.

У росах умивається ранкових,

Кульбабами жовтіє на стеблі.

Весна співає трелями пташини,

Несеться щебетанням соловʼїв.

Коханням зігріває лебединим

І тишею травневих вечорів.

Вона голубить подихом світанків

І ніжністю останньої зорі.

Вдягає у яскраві вишиванки,

Гаптовані з десятків кольорів.

Весна чарує запахом бузковим

І барвами тюльпанів неземних.

Солодить душу присмаком медовим,

Кружляє з вітром в танцях мандрівних.

Весна любовʼю оживає в серці,

Вона квітує в кожному із нас.

І дивиться очима із люстерця…

Нехай нам більше болю не завдасть.

Автор: Ольга Киця💙💛

......................частина 3....................

Сіла з дідом баба Пронька про старе згадати.

- Пам'ятаєш, - каже ,- діду, як вміли кохати?

Як мене ти обіймав, і возив у люльці,

Ой любились ми з тобою, ніби два голубці!

Встав, почухав дід у штанях - нічого сказати.

Про рибалку почав їй щось розповідати.

Що коли був молодий і риба клювала,

Але зараз, певно, вудка не такою стала!

Та навіщо тільки Проні рибалка здалася:

Про сінник вона згадала й аж завелася.

Гладить діду стала руки, обіймать за плечі,

Та вже діда не цікавлять всі подібні речі.

Знову їй про карасів ,- а вона регоче,

І не може він збагнути, що ж та баба хоче.

І питає він у неї: «Тобі не погано?

А то так тебе судомить, що ще й серце стане».

Проня вирячила очі:

- Що старий ти мелеш?

Може хоч останній раз вудку розшевелиш?

Може клюне хоч мальок на стареньку вудку?

Ти ж порадуєш свою Проню-незабудку!

Ледь підвівся той дідусь, ухвативсь за спину,

І погладив свою Проню ніжно за коліна.

- Ну, пішли, - каже,- стара, вудку діставати.

Якщо кльову в нас не буде, то хоч ляжем спати!

В хаті світло не горить, півні галасують,

Дід із бабою лежать, карасів рахують!

Каже Пронька:

- Ну й дала твоя стара вудка!

Ніби в 20 розцвіла Проня - незабудка!

Навіть вік не перешкода, коли є кохання,

І стара вудка заклює, дай Бог, не в останнє ❤️

Автор: Ольга Киця 💙💛

Любити можна борщ і пампушки,

Сальце солоне, лісові грибочки,

Полтавські із шкварками галушки,

Чи яблука заквашені із бочки.

Любити можна квіти запашні,

Чарівну весну чи зелене літо,

І соловейка радісні пісні,

Або пахуче колосисте жито.

Але кохати можна лиш її,

Прекрасну жінку, берегиню роду,

Вона є оберегом для сім'ї,

І гордістю для нашого народу.

Душею щира, вільна - ніби птах,

Смілива, гонорова, непокірна,

Але в той час із ніжністю в очах,

Талановита, віддана і вірна.

Вона завжди душею молода,

Чарівну жінку, мабуть, кожен знає.

Чорнява, чи блондинка, чи руда,

Найкраща - яку серденько кохає.

Автор: Ольга Киця 💙💛

Країна вогнем палає і дихає чадним димом.

Поранена шкутильгає та кров зафарбує гримом.

Тендітна, мов та билина, і сильна, немов титани.

Ім'я її Україна. Не вдягне вона кайданів.

Незламність в собі плекала десятками довгих років.

Із волі тризуб скувала молитвами всіх пророків.

Вдягла камуфляж на тіло із прапором на шевроні.

Хоч серце вогнем горіло, не стало від болю чорним.

Тут воїни - Прометеї. Борці за свободу й волю.

На сході кругом траншеї, війна так малює долю.

Пописане синє небо, ракети шляхи проклали.

Ні лісу нема, ні степу. Усе кати зруйнували.

В боях з нами отамани змінили шаблІ на танки.

По той бік бридкі тирани збирають свої останки.

А ми одягнули берці, такими і є Герої.

Щоб знищити віру в серці не знайдуть такої зброї.

Країна стоїть, мов скеля. Вона в маскувальних сітках.

Та шлях свій вінками стеле на сході лиха сусідка.

А наша, мов та билина, і сильна, немов титани.

Її ім'я - Україна, що з попелу знов постане.

Автор: Ольга Киця 💙💛

15.11.2023