Арсенія Гарцинська

Хто в пелюстках троянд заховує кохання?

Як любиш - я чекаю не лише зізнання.

Прийди і притулись, подихай тут зі мною,

Щоб тіло було разом з головою.

А то даруєш квіти і втікаєш,

Цілуєш, потім знов зникаєш.

І я то тут, то там - не можу теж відкритись...

Ти маєш вже оприділитись!!!

Дарує спокій відчуття відбою.

Яка щаслива, що сиджу з тобою. -

В підвалі холодно і темно

І зовсім все це не кумедно.

А ти смієшся як дитина

І веселиш нашу знайому...

І промайнула ще година,

А ми забули йти додому.

Я вже знаю - нічого не буде,

Ти пішов наче сніг по весні

І коли шумить вітер повсюди

Не прийдеш, щоб побути в мені.

І я знаю, що ти вже далеко,

І фізично, і подумки теж,

І з тобою не буду натхненно

Проживати я кожен момент.

І світанки вже не романтичні,

Океани й моря не такі,

І я знову навчаюся жити

У буденності і в самоті.

Чи ти теж бачив світло те саме?

Чи почув ти той подих в тиші́,

Що весь світ навкруги розвертає

І дарує безсмертя душі?

І ніколи я вже не дізнаюсь,

Чи ти був саме тим, чи не тим,

Чи у тебе могла б закохатись

І поринути в твій чорний дим.

Але це не погано й не добре,

Це є те, що зробили самі -

Залишати стабільність за мрію

Ми з тобою занадто старі.

Мені так імпонує, коли ти слабкий,

Хоча я знаю, що в тобі багато сили.

Коли ти ніжний, теплий, сонний і мягкий,

Так ніби вже несеш мене на крилах.

І так я хочу близькості з тобою,

Наповнитись разом джерельною водою,

Торкатись, цілуватись, обійматись

І до кінця лише тобі віддатись.

.

Щоб світ спинився, зачекав

Й ніхто нас вдома не тримав.

Щоб ми були з тобою двоє

В безмежності тілесного спокою.

****************************

Я не прагну тебе ламати,

Біля тебе сама слабка,

І не можу від тебе сховати

Жодного свого рядка.

Зранку я не зрозуміла

Змісту твого вірша

І не тому, що не хтіла,

Бо я була не сама.

І я чесно готова втопитись

У горілці, в вині, в тобі,

І не страшно мені відкритись

Тій твоїй темноті.

Бо я хочу сьогодні згоріти,

А не жити немов у сні

Й не вдавати, що не зрадію,

Коли подзвониш мені.

Не вибачайся, ти мені не винен

Ні зустрічей, ні поцілунків, ні тепла,

Не та я жінка, що тримає сильно

В страху залишитись сама.

Бо серце сповнене любов'ю,

Бо там живе тільки весна

І не дозволю я в безодню

Віддати наше майбуття.

Бо ти і я - ми вільні люди,

Дорослі, знаючі життя,

Й не прив'язати за мотузку,

Коли немає почуття.

Це дійсно зовсім не важливо -

Усі ті спогади і той, хто був,

Бо поки у житті можливо

Зроблю усе, щоб Ти мене почув.

Бо я шукала Тебе вічно,

Ходила десь не там і не туди,

Але сьогодні вперше ніжно

Відчула дотик твій із далини.

Розкажи мені трішки про себе,

Чим Ти дихаєш, де Ти живеш,

І які краєвиди світанків

Ти з собою в дорогу береш.

Як дізнаюсь, то зможу дивитись

Я на ту ж, що і Ти чистоту.

І я зможу з тобою ділитись

Саме тим, що приносить красу.

Я не пишу більше віршів,

Бо ніби закінчилися слова

І стало легко на душі,

І відчуття, що я жива.

Бо я сьогодні, тут і зараз,

Бо все, що відбувається – моє.

І вже не хочеться казати

Комусь, хто я, і що я є.

Бо так раніше все боліло,

Хотілося підтримки та тепла

І через вірші так кортіло

Позбутися від того зла.

А зараз зла і болю вже немає,

Воно пішло кудись далеко вдалечінь

Є тільки прийняття всього, що маю,

І вдячність та подяка поколінь.

І ось тривога є - і враз немає,

І ніби дуже зле, а потім ні,

Щось в серці сильно заважає,

щоб буть щасливою мені.

І я постійно намагаюся боротись,

Вбивати в голові дурні думки

І бачити у чорному болоті

Щось добре й позитивне у ті дні.

Але та боротьба вбиває волю,

Підточує дану від Бога теплоту.

У стані вічного болота

Напевно так я і засну.

Отак дивлюсь на Вас і Вас не бачу,

Ви знов говорите образливі слова,

Мабуть, Ви думаєте, що через Вас плачу?

Та, ні, Ви помилились, я жива!!!

Крізь Вашу злість – образи помирають,

Мені лиш шкода Вас, Ваших дітей,

Чому усі жінки так зачіпають

Таких успішних та зреалізованих людей?

Хто там в дитинстві Вас образив?

Недолюбив, не дарував тепла?

Хто за зусилля не віддячив,

Що Ви кусаєтесь як та собака зла?

Бо я для Вас – лише чужа людина,

Сьогодні тут, а завтра вже нема,

Ви куснули – а я далеко полетіла

Від Вас та негативу до добра.

Вірші - мініатюри

1.

Чи хотіла б я бути вічною,

Піднятись над морем річкою,

Потім поглядом в поле піти

І з тобою спокій знайти?

2.

Це все далеко, все це суєта

І ти не потребуєш звичного життя,

Ти задихаєшся і ти вмираєш

І ні від кого допомоги не чекаєш.

3.

Світ – тишина і вічний гамір,

Світ – це мільйони згублених доріг,

Коли не переступиш за поріг

Важких як смуток темних снів.

4. Суддя

На попелищі тріумфального вогню

Стояла жінка сповнена жалю,

Покликання у неї – бути справедливою,

Не матір’ю і не щасливою

5.

Чому я не кохаю так, як всі?

Чому не плачу уночі?

Чому не знаю, що таке любов?

Чому я розчаровуюся знов?

6.

Віриш? Чуєш? Відчуваєш?

А можливо ще й кохаєш?

І мене в ночі чекаєш?

Ні! Ти все-таки себе не знаєш!

7.

Я віддаюся вся тобі…

Уся, без крику і без болю,

Бо просто віриться мені,

Що щастя я знайду з тобою.

8.

Чому для когось зорі – все?

Для мене слово це нічого не несе,

Воно – пусте. Для мене лиш реальність:

Існує тільки відданість в коханні

9.

Ти даруєш свою ніжність не мені,

Ти цілуєш губи .. й не мої,

Ти можливо любиш .. й не мене,

Ти можливо знаєш і не те.

10.

Я відганяю все лихе,

Я забуваю всі страждання

Я стала вільною. Усе!

Немає більше вже кохання.

11.

Маленький біль великому стражданню –

Нерівносильне смерті є кохання,

Нерівносильне порухам життя

І пристрасті не відповідне майбуття.

12.

Стрілою чорною пробили душу,

Хтось там сказав, що витерпіти мушу,

Хтось там сказав і всі терплять,

Страждають, мучаться, мовчать.

13.

Я не люблю іти дорогою прямою,

Перед людьми хитати головою,

Не мати власної мети й життя

І буть як всі: без майбуття.

14.

Тобі достатньо просто захотіти...

Ти знаєш, як покличеш - я прийду.

І не важливо досконало вміти,

Щоб досягти якусь мету.