di woow

Красуня тендітна, маленька –

Це ж ти, моя Оленка!

Скільки було змоги твоєї

Перенести такі жорстокі ідеї,

Що забуття втрачене навмисно –

Тепер вже...так і не тисне.

Оленко...Оленко, звісно, твої волошкові

Сперечалися очі чужій мові,

Де викреслили від тебе в житті

Сенс, думки, ти і твоє «Я» в злитті...

Оманливість посмішки, рідна твоя..

Повертає мене до тебе

Сумом трофея.

Кучері, Оленко, пропахлі кавою

Львівською та міцною, наче славою

Славою тих Січових Стрільців,

Покаренною долею молодих митців.

Квіти побудовані в душі,

Малюючи в жартівливому

Аркуші...метушні.

Я милувався сам з собою,

З неперевершеною, легкою

Кривдою моїх бажань,

Де відчайдушно бігла лань.

Бігла лань то в душу мертву,

Відчувала й силу вперту,

Але, взиваючи свободу,

Вона втрачала свою вроду.

Втрачав впевненість і я

Поміж роду старого буття.

Того всього, що зберегла сім'я

Моя, не люблячи каяття.

І мені не хочеться

І ніколи не хотілось

Бути чимось, бути кимось,

Щоб так власно боготворили

І несправжнього любили.

Може...сумніви то злі,

Всі мрії тільки уві сні?

Може маю право, гасло,

Щоб скаржитися так рясно...

Самому. Без втіхи і родини.

Ніхто не прийде на помини!

Тужить...Рухається в мені,

Точно! Буду жити в килимі

Чужих роздум і думок,

Враховуючи кожний крок.

І ніхто вже не дістане

І ніколи не впізнає,

Що хижаком повинно бути

Перетворилось ланню в люті..

Я народився казна-ким –

Не гордістю всіх створінь.

Було лячно, було важко

Підбирати отруту пляшку

Від сімейних піруетів

Та родичів рід третіх.

Мені не зручно, а мушу

Не розкривати свою душу,

Бути вдячним та щасливим,

Посміхатися цим милим..

Покидькам, що стереотипи

Не дають мені вмити

В калюжі чудної весни.

Давай же, Боже, охрести!

І байдуже, що не дитя твоє,

Тільки...здійсни бажання моє..

Кожну ніч починає снитися

Лань, що любить любитися

З собою, з власною

Природою, баластною нагодою.

Заріж...Ні, краще відпусти!

Дай дозвіл донести,

Що не хижак, зубів не маю

І крові ніколи не бажаю.

Відпусти, дай вдихнути,

Я не прийму тої отрути,

Що дала мені сім'я,

Бо це ж...твоє ім'я!

Я не знаю...

І страждаю.

Надію безперервно ховаю,

Але мрію саджаю

В саду своїх сновидінь,

Де ланню бути не лінь.

такі нещадно тонкі, зворушливі, бетонні,

розповідай хоч поза ними казки монотонні.

ліжко – старе, з білизною, гаряче, пропаще,

сусідам від наших співів тільки краще!

від крику, заповненого сонячним сплетінням,

я прокладу шлях до вікна гострим палінням.

голе, безжалісне, безхребетне підійде

черга сваритись за кожну дію, Матільде,

сваритись за те, що очима викрадав можливість

уявляти, роздягати, забирати жіночу цнотливість.

розіб'єш на підлогу статус вази готелю,

отримаєш по обличчю, я – в борделі.

ми виконали на ніч величний вже план,

сон забув про дорогу, на людський храм.

Крізь пусті ночі, переплетені у великі обійми зірок,

Я мрію.

Мрію про пусті сходинки, про мовчання вітру, про спеку зимою

В моменти дитинства з неймовірним.

Блукаю у своїй голові та шукаю якусь ціль про неможливе,

Про те, що я творець своїх подорожей та спогадів,

Не маючи наміру передати цвітіння дотику весною.

Крізь думки й сварки з проекцію самого себе,

Дивлюсь я.

Дивлюсь на себе у відображенні вогню та піску, торкаючись

Свого худого обличчя. Проводжу пальцем від волосся до шиї.

Бачу : очі – дитячі наївні, залякані, стримані,

А вираз лиця не мій – дорослий та лише сліпий,

Пройдений в калюжі розпачу та сумніву.

Крізь обіймів людей і теплих поглядів розумінь,

Чужий я.

Чужий проти філософського потоку кораблів, крижаних мостів,

Чужий серед численних тіл.

Я дивуюсь ними через враження окремих лиць, через дикі руки,

В яких пахне долею та медовим деревом життя,

Снігом м’яким, простодушним.

не вмію рахувати пухнастих ягнят

перед сном, що видіння кружляють

для довговічного життя вовченят,

які в подушці спільній розмовляють.

ягнята – безсонні, місяцем примруженим

шкандибають, бемекають колискову.

може ми не будемо завжди контужені,

бо в теплій бесіді сідаємо за столом.

мої брати – це повіки зіркових небес,

я знаю значення протилежне їх митця,

там, де зубами вкрав білосніжний пес,

який не знав милим веселощам кінця.

білі паростки кружляють над головою.

я закриваю очі в спорідненості тиші.

мої сподівання танцюють над польовою

хмарою, роздробленим мечем, криші.

я сьогодні безрадісне хамло.

можливо, годинка – й мине.

не буду я розгрібати майно,

нехай за них чорт пом'яне.

я сьогодні нещасне лихо,

що обрубує свої ж кістки.

буду ненавидіти всіх стиха,

бо це важливо для містків.

я сьогодні веселий купідон,

можливо, годинка – й замре.

люблю до нестями, пардон.

обов'язково, бо щастя помре.

я сьогодні приємний спогад,

пам'ятайте, прошу, досхочу,

вдарив в мозок лютий молот,

любові додам, залюбки помчу.

я сьогодні спустошена малина,

пальці не торкнуться до гілля,

"нічого" – це змальовує картина,

мені не цікаво, не цікава всім і я.

куди летиш, любо пташко?

я не в змозі піднятись,

бо без тебе так важко,

дай мені зізнатись.

я сумую за тобою,

твої краєвиди, дома

сняться мольбою —

безкінечні сонні літа.

я не забуду, дійсно?

прокинься зі мною

хоч раз, хоч неміцно,

не будь такою —

злою, холодною,

чужою, хрипкою.

струси це широкою

міццю, тишею липкою.

я справжню хочу

побачити за очі,

поплескати за плечі

в твоїх обіймах теплих.

це те, що потрібно

відчувати постійно

вітер рідний —

крилатий, незмінний.

матінко рідна! простягнута рука додолу рухлива

запевняє в магію звуку, квартетних пори року -

це видовище, створене гігантським рівнем току!

а ним керує постать, спиною пригороджена, журлива.

матінко рідна...ви ж чуєте ці проблиски мінливих?

розкриваються звуки голосні, пестливі-любовні.

ці янголи пророчать у розкритих серцях господніх!

оголяють чисту гармонію, напругу зводять сміливу.

матінко, правда, що злиття кмітливе?

шукати вухами на кожному кроці,

як малює голосом щось чутливе.

залишусь, потуго, до ночі сміятись,

щоб відчути лагідний табун емоцій

та завмерлим ніжно довіку статись.

пробачте, пробачте, музико рідне-рідне,

моє підліткове его розбивалось в митті,

коли навколишнє трохи вмикало злиднів,

а усвідомлення тільки прийшло у квітні.

ти - не мука, не кров мого лихого стану,

ти - світле безбожне мистецтво голів,

я під тобою готова, відчуттями розтану

під зграю нереальних сріблястих полів.

зацікавленість моя вкінці не збагнула,

що ненавмисно зникатимуть уподобання,

вона ж, ненависть, насильно забула,

що без тебе не легше, це - банально.

дай мені вкритися пилом провини,

я стану цілувати твої милозвучні вуста.

ти ж моя не підтягнута лінива частина,

що окутує різні меланхолічні міста.

музико, пробачте, за недолуге дитинство,

я повинна була стояти наперекір до кінця.

тепер це виглядає, як непомерле свинство -

не пропускати повністю справжнього митця.

обіцяти не буду : повернуся з душою чи ні,

але ридати буду від кожного струну краси,

незадоволення собою не порушить синці,

аби тільки приголубились на тонкій росі.

пахучі незвіданим, тими гілками тяжкими

зарубали на ніс мені надіями крихкими :

заслуга тримати на подвір'ї в дитинстві,

але не порука в атмосфері насильства.

спонукають казковість жовтим ці абрикоси,

але біля не закурю вже дорослі папіроси,

бо з душею немає клінічного звикання,

щоб освітлити картинно своє покарання.

щоденно згадувати цей присмак, бажання

розбуджує запекле старовинне палання.

хоч б раз групкою піти так само вкрасти

та зустріти свою карму — швидко впасти.

впасти та сміхом підкинути безкрайність,

чудове кепкування ловити уявну статність :

хто більше чи менше у мокру торбу набрав

та силою гнучкого оратора дорого продав.

так буває з грушами, яблуками, сливами —

їх доля в малих руках вирішена зривами.

хоч б шану або гривню, віддай та не жалій

хоч б знахідкою малечі один раз порадів.

вони — кисло-медові, епіграфом нові,

там, де край реформує відчуття лілові.

від цього ніколи не втекти — це порада,

вигляд не спотворить окупаційна вада.