Nemo The Fish

Миті за проїзд

Прикінцеві бачення

Нам усім оплачене

Забуття

Пережите їсть

Мріє непобачене

Лічені хвилини

До прибуття

Щотижневий хід

Боротьба сутулиться

Почуття - есенції,

Барвограй

Вересневий гід

В депресивні вулиці

Учепися в сенси

Та не вмирай

Не дуже і важко було б зібга́ти

Ідею з митарства і помилок,

Віршований пес на лайно багатий

І знову напу́дить на килимок

Над купою з’явиться міріада

До гною охочої комашні,

Безслав’я кудлатого – це тріада

Свавілля, ненависті й метушні

Йому би пропасти в двори байдужі,

Багнисті обійми по самі плечі,

Гріхом розчинитись в брудній калюжі

Краплинами крові

і сечі.

дивно ходять

всі по-різному

шапки шпальт

кроки залізні

під ногами

шипить

асфальт

я – трю́к,

миготли́вий мов спа́лах,

хронічний як пи́л,

оску́бую

за́лишки кри́л

в висхідно́му пото́ці,

– байстрю́к

від попси у журна́лах

і чо́рних вітри́л,

ніки́м не жада́не дитя́

і химе́ра емо́цій.

я – до́теп,

тото́жний лазівці,

сумнівне «або́»,

заму́ляв

камінням в кросівці,

піщи́нкою в о́ці,

– блокно́та

невільник,

неспіваний міст Мірабо́,

непро́ханий же́ст каяття́

в радика́льному бло́ці.

ганчірка, пляшка і бензин

- межа твого трюїзму

дитинство - срібний апельсин

крихкого механізму

вилазять зі своїх орбіт

і зносяться деталі

тремтить старий предметний світ

речей і ритуалів

гі́рко-со́лодко.

хо́лод.

о четвертій, клятій

ранку.

б’ються.

зблиск!

дозо́ряні паме́ги

гуркіт,

тиск у скронях.

раптова,

вимушена близькість.

розпочало́ся

– аншлю́с.

І я в цій історії

знекровлена австрія.

– і я

ілюзія.

вечір наповняє, та не заповнить

тріщини буття і усі прогалини

смуток надвисає як місяць в повні,

наче близьки́й, та такий віддалений

в спробах розчорнити журбу безкраю

пам’ять відтинаю, себе примушую

вірити в найкраще, коли шукаю

у порожнечі душі віддушину

підсумки, водночас, хиткі і сталі:

тліє підсвідоме, горить навколишнє,

спалення призерів на п’єдесталі,

ре́шето мрій, депресивні пролежні

снують і сунуть

скоро вилізуть

очі хмари

іржавим залізом

по горлу ширк

обезумляться

речі в валізах

тисячократний зум

здіймаються звично і просто

легені ошуканих літ.

тринадцятий лине апостол

з харчів розжирілих еліт.

в потоці підступно потонеш,

надію журба завезла,

не краще пройтися босоніж

по вісі незримого зла?

тону́,

знемо́га

– дев’ятий вал

коліньми наміряв.

воістину,

тривога

– це сірий кардинал

зневіри.

я волів розібрати цей біль

на деталі дрібнесеньких болів,

запобігши сповзанню у моду

на тріумфи свавіль,

та клубок божевіль,

що гнітуть, що свої мимоволі,

розгорланився в пристрасну оду

безіменних душевних підпіль.

Все так, неначе я цілу вічність

бездумно плентався вздовж узбіч

- і тисяч доріг всюдибічність

дражнила мене всюдибіч.

Такий порядок привив відразу

до мрій екзотичних прикрас.

Таке відбувалось щоразу,

траплялось кожнісінкий раз:

над сумом вулиць нависнув геній,

в гучних об'явах себе згадав

- наповнились киснем легені,

пришвидшилась млява хода.

Дарма, що знову в дрімучі хащі,

старим пером у новий завіт.

Інакше не буде - нізащо.

Сприймай несприятливий світ.

cкрипоче у сніг

опівнічна тиша.

літо пожаре, зеленожаре,

візьми і зітри.

підвищив нишком

відсотки вище

собі вперіщив

стрімкі години,

позичив зо дві,

вернув зо три.

Quid.

Pro.

Quo.

На нічному небі не видно зорі

Очі міста сліплять вогні реклам

Очі міста мляві, короткозорі,

Тонуть в глибині газосвітніх плям

Вулиця тремтить від подій і вражень

Втомлена бруківка людьми штормить

Втомлена бруківка бере і каже:

«квапся, не спиняйся, продовжуй мить!»

Я блукаю барами,

Як художник фарбами,

Гублю́ у морі склянки

Човни надій

Я блукаю барами,

Я – знебарвлений:

Охочий забаганки,

Скупий до дій

Відверто кажучи: нічого,

млів і човгав

Ніч огортала нас обох

в тендітне чорне

Являлась свідченням епох,

як міль із шафи,

Лила́сь коханням багатьох,

дощем метафор

Але не стримався, не смів

– бездумно перся

На вістря жартівливих слів

відкритим серцем

Юність зістарилась

Трохи нервово

Помугикав під ніс, походив довкола...

Дивився в пітьму, невтямки що сталося

Свідомість крутила пекельні кола

Ніби мав примиритись вже

Мав прибрати рефлексії шори

Бо бачив зранку у дзеркалі:

Я такий же,

Такий же як був учора

На папері принизливу спробу сповіді

Викарбовує словом відлуння спогадів

На границі між тим, що легке і правильне

Височіли величні фігури з каменю

Наставляли, щоб завжди робив по совісті,

Був хорошим героєм своєї повісті

Повсякчас не хорошим, а навіть праведним

(повсякчас неодмінно себе ненавидів)

Підкоряючи гнів, формувався брилою,

Кам’яною почварою білокрилою

Під поверхнею тіла стікав розірваним

Павутинням думок над лункою прірвою

Так надіявся, щоб не лунали постріли

Заколисував мрію теплом і постіллю,

Та впізнавши цей світ ненароком вистрілив,

Вгамувавши бажання дійти до істини

Комендантський режим відтепер ухвалений

На границі між тим, що нове і спалене

Обираєш мірила пропорцій заново

На папері свідомий ти – порцеляновий

Осінь натхнення безжально косить.

Раз у раз відвертаю думки за думками.

В жовтень втікаю - та з жовтня досить!

Він уже відлітає рядками до раю.

Спробами марив цнотливий вересень,

Мовчазний листопад ще неписаний нами.

В жовтні - незвіданий присмак хересу,

В жовтні - душі незакрита рана.

Такий крихкий, неначе порцеляна

Такий байдужий, наче без турбот

Такий, що навіть безнадійна рана

Сприймається як бісів анекдот

Такий, що тоне в темряві густій

Радіючи, що знов солодко-мертвий

Тяжких зусиль і пороху настій

Його одвічний договір пожертви

Порожнів, сидячи у пустій кімнаті

По судинам біжав монотонний звук

Виривався, кричав крізь решітку ґратів

Ні на мить не спускав задубілих рук

Бракувало повітря на дні легень

Порятунку шукав у секунді кожній

Порожнів, сидячи, і за цілий день

Не збагнув від чого я такий порожній

Знаю: віск осідає в легенях жовтою плівкою

Знаю вереск тривожних думок і міжреберний щем

Знаю як воно в скронях скрипить затяжною платівкою,

Чи стікає по стріхам останнім осіннім дощем

Бачив те, що по цей бік війни ніхто б не побачив:

Сотні змучених, скривджених душ, сяйво тисяч пожеж

Знаю те, що ніколи в житті я собі не пробачу

Тих даремних, оманливих спроб, що вже не повернеш

І коли небосхил підпирають за хмарами гори,

Чи то сонце стікає промінням вздовж попільних хмар

Чую як все навколо кричить, все навколо говорить

Одночасно про тиху нудьгу і одвічний кошмар

Це зі мною

Це щось тваринне

Спрага крові

Нестача сліз

В морі гною

По вуха винний

До любові

Ще недоріс

Щось звірине

В думки сплітає

Злої карми

Колючий дріт

Тихо гину

І все що маю

Задарма

Віддаю у світ