Kamilia Mortaletto

В пітьмі розлуки сяду за листа,

Коли навколо прагнуть до спасіння.

Не вабить більше затишок буття —

Я прагну лиш розрухи та падіння.

​Коханий мій, отрути чорний хміль

Не я тобі до келиха підлила.

Мій нарцисизм помножив спільний біль,

Бо до нестями я тебе любила.

​Обожнюю я темний драматизм!

Невже гріховно — сліпо так любити

Усе те зло, що живить еґоїзм,

І те, заради чого варто жити?

​Коли навкруг лунає сміх і спів,

В моїй душі — лиш ненависть і злість.

Смішні ці люди! Серед їх страхів

Печаль — це найстрашніший, певно, гість.

​Вони не в силах плин часів спинити.

Життя крихке, мов келих на столі.

Його так просто можна вщент розбити,

Лишивши тільки скалки у імлі.

​Це Насолода. І заради неї

Готова всі терпіти муки я,

Щоб на Землі, в безсмертній епопеї

Продовжилось повік моє життя.

​І в тій кімнаті, де сидять вони,

Ніхто порухом не змінить тиші.

Ніхто не вимовить ані слівця,

І справ своїх завмерлих не залишить.

​Вони в минуле будуть лиш глядіти,

Шукати те, чого вже не знайти.

Те, чого немає, що самі сховали

В холодному підвалі безнадії.

​Вона на кухні мовчки буде стояти

І так не доторкнеться молока.

А він за столом буде чай забувати.

Ця тиша з'їдає. Стіна надто тяжка.

Заплющені очі на правду й надію.

​І день, і ніч вони тепер мовчать,

Ховають погляди одне від одного.

Чому ж не хочуть, як колись,

Зійтися знов? Поглянути на вчинки?

​Чи не тому, що він пішов

У місце, де з ним вчинили те,

Про що їй соромно й почути?

Чи не тому, що він пішов

Туди, де й церква б не змогла простити?

​О, бідні діти ви мої,

Терпіння вам і сили.

Якоїсь миті я раптово зрозумів,

Що без тебе жити більше я не можу.

Ти — моя муза із прекрасних снів,

Кохаю твій голос, на спів дзвіночків схожий.

​Моє ти серце повністю полонила

Своєю дивною, неземною красою.

Ніким у житті — яка б не була сила —

Я не пишався так, як лиш тобою.

​Кохай мене в усіх відтінках слова,

Вербуй у свій полон, за собою клич,

Щоб забував я знову і казково,

Що таке стужа і холодна ніч.

​Ми — день і ніч. Контрастні та величні.

Ти — сонце лагідне, яскраве і гаряче.

А я — лиш місяць, холодний та таємничий,

Що у твоїх променях тихо плаче.

Сонце зникло, місяць стих,

Ніч — безодня темна.

Жах полює на слабких,

Спроба втеч — даремна.

Очі ти не закривай,

В темний сон не поринай.

*​Він* на тебе вже чекає,

Пазурами стіни крає.

*Він* смакує дикий страх,

Хоче розірвати в прах.

​Хрест зіжми в руці міцніше,

Не давай йому ти сил.

*Він* підходить все тихіше,

З-поміж тіней та могил.

Не ридай і не кричи,

Краще в темряві мовчи.

Твій найменший переляк —

Для його підживи знак...

Марно серденько моє

Б'ється так нещасно,

Ніби в кут загнало

Сонечка нещастя.

А все так любо, любо починалось,

Ні біди, ні лиха.

Все зненацька пало в прірву,

Що згубилися літа.

Всі нещастія мої

Обійшлись в зневіру.

Перестав я вірить в щастя

І надію тиху.

Все це стало лиш

Пустим, сонячним тим лихом.

Ні спокою, ні покою

Не дає воно мені.

Мучитись примушує мене

В пеклі от оцім то.

Весь світ наповнений дивним маривом.

Вродливих муз та ідеалів.

Та трапляється таке —

Що життя підводить нас до прірв.

Хотів би їй сказати знову:

«Кохаю тебе одну, мій промінь світла!»

Але згубив я все в тумані

У вирі чужих пристрастей й минущих втіх.

Вона пробачити не змогла.

І серцю моєму так жаль, що втратив

Таку ось діву!

О Господи, вона як ідеал,

Та й співати вміла так прекрасно,

Що серце моє завмирало та стискалось в край.

Навіщо ж я пішов в спокусу?

Навіщо сказав чужій сердешній що "Кохаю"?

​Ти знаєш, в світі є вогні,

Прекрасні, ясні, як і ти.

Палають в кожному вікні,

Гарячі, владні, як і ти.

Та чим я марно переймаюсь?

Ти вища за усі світи!

​Пекельні, жаркі ті вогні,

Та тільки очі я закрию —

Не їх я бачу в глибині,

А ту, що в кожному півсні

Дарує серцю ритм і надію.

​Моя кохана, ти прекрасна,

Симфонічна, неземна, архаїчна!

Над нами доля світла й власна,

Любов велична і трагічна.

З тобою — хоч за край небес,

Твоїм рукам я серце ввірю.

​Ти просто посміхнись мені,

Не за дурні мої слова.

А за розмови в тишині,

І за характер мій живий,

З яким нудьга не вижива.