Нюша Паук

Я гірша ніж людства відходи.

Ні, не кажи, що це біполярка, через зміни погоди.

Я упала на низ канави.

Ні, я кажу це не для забави.

Я була голками заколена.

Ні, я не жила, я до м’яса була оголена.

Я кричала безшумно у своїх думках.

Ні, я не слала всіх нах...

Я розрізала своє тіло.

Ні, я не вливала тобі в очі мило.

Я хотіла винищити цей світ.

Ні, я тільки змогла поплакати в кутку a litl bit.

Я кидалась зі скель вниз.

Ні, це не сукупність довбаних криз.

Я боротись намагалась.

Ні, я не змогла — я здалась.

Я топилась у холодному морі.

Ні, я не вийшла суха, я промокла в горі.

Я встрягала у бійки.

Ні, я не відчувала болю, безсилля тільки.

Я по своїй волі пила отруту.

Ні, я не змогла стриматись, під сумну пісню почуту.

Я душила себе у ночі.

Ні, я не точила на тебе мечі.

Я вставляла шию в петлю.

Ні, я фотографії не палю.

Я розсипалась попілом.

Ні, я затикала вуха життєвим гоміном.

Я розчіплялась на солоні краплини.

Ні, я пропаду, як невагомі пилини.

Можливо сьогодні мій останній вечір.

У цьому світі іще залишились дивовижні речі.

Напевно я не входжу до переліку тих речей.

Тим паче не відношусь до людей.

Так от коли ви не знайдете мене у моєму ліжку,

вважайте що це знижка.

Вам не буде потрібно більше на мене витрачати гроші.

І не потрібно буде витрачати свій мовний запас, щоб сказати які мої справи хороші.

Якщо сьогодні мій останній вечір.

Хочу попросити пробачення за те що,

через мене у вас були проблеми і нерви.

Та не хвилюйтесь тепер ви зможете свої хвилювання стерти.

Ну на останній вечір скажу:

Не сумуйте, радуйтесь тепер у вас не буде зайвого вантажу.

Якщо можна я напишу свій заповіт.

Але будь ласка зачитайте його як репчик чи хіт.

Ось не треба мені лити сліз моря.

Від одної втрати не зупиниться земля.

Краще коли згадаєте мене посміхніться.

До неба поверніться,

І скажіть прощавай.

Baby, don't cry.

Мамо й тато, виповніть останню мою волю.

Змінить свою долю.

Перестаньте ви сваритися й кричати.

Але й не треба мовчати.

Як бачите живий приклад що мовчання теж вбиває.

Ну не дуже живий, але про цю помилку світ уже не згадає.

Ну, я скоро вночі станцюю свій останній танець, на даху трамвая.

І мені засвітить зірка ясно золотистим палая.

А для вас це буде знак, що треба розпочати свято.

Запросіть гостей багато.

І співайте веселі пісні.

А краще забудьте мене, я не хочу являтися вам у вісні.

Друзям усім передайте, що я їх більше раю люблю.

А саме тому кожному з них клаптик душі віддаю.

Коли моє серце перестане тихо битись.

Означає що треба спокоєм вкритись.

Знаєте у цей вечір я хочу сказати усім дякую за таке прекрасне життя.

Дивно звучить це уже ніби якесь каяття.

Хоча, сказать пробачте , мені теж не буде зайвим.

І дивіться мені, я спостерігатиму за вами ока краєм.

Сестру мою від мене обійміть.

Скажіть, що сестричка на хмаринці сидить.

Ну на цій щасливій ноті, наче б то усе.

Посмакуйте замість мене тое довбане, шкідливие, французьке безе.

Напевно я передала усе що хотіла сказать.

Ну а тепер можна піти й під місячним світлом в останнє танцювать.

Посміхайся, прошу посміхайся

Головне себе не цурайся.

Своєму ворогу ти посміхайся.

Хочеш за посмішкою сховайся.

Посміхайся ти мені

Навіть, якщо не вивозиш ці

нестерпні дні.

Посміхайся, хочеш, зі смерті глузуй.

Посміхаючись, виходь на сцену й позуй.

Посміхайся усім страхам.

Навіть якщо навколо шум і гам.

Посміхайся очима й вустами

Назавжди посмішкою залишишся з нами.

Посміхайся усім на зло.

Те що було давно, вже пройшло.

Посміхайся крізь біль.

Посміхайся пройшовши сотні-тисячі миль.

Посміхайся без сумніву.

Натягуй посмішку криву.

Посміхайся крізь муки.

Посміхайся, коли в шрамах руки.

Посміхайся голосно у тиші.

Так, щоб порозбігались сірі миші.

Посміхайся і плач в той же час.

Навіть, якщо вогник у душі уже згас.

Посміхайся в людину граючи.

Й негатив у собі зберігаючи.

Посміхайся, скаль зуби.

Від страху кусаючи губи.

Посміхайся під проливним дощем.

Посміхайся руйнуючи усе вщент.

Посміхайся, мозок людям наївно запудрюй.

І особисті береги плутай.

Посмішкою, з усіх сил цей світ терпи.

Голос зривай, і криком хрипи.

Але обіцяй, що завжди будеш посміхатись.

А іще посміхнути цей світ намагатись.

Я стала собі чужа.

Не помітила, де закінчилась та тонка межа.

Я не впізнаю більше свого лиця.

І не бачу цьому кінця.

Я загубила блиск тих дитячих очей.

Навколо мене багато незрозумілих речей.

Помінялася моя посмішка.

Мокрою від сліз стала подушка.

Я загубила ті безглузді думки.

І кожного дня шукаю долі знаки.

Я перестала відчувати м'якість іще не здертих долонь.

Зачекай, охолонь.

Я потроху забуваю дорогих колись для мене людей.

Я виснажена, змінами ідеальних ролей.

Мені зраджує моє серце.

Коли я вийду на крильце,

я не наповню груди повітрям свіжим.

Не побавить мене сонце дотиком ніжним.

Мій голос чомусь затих.

Приглушило його життя на поворотах крутих.

Я стала собі чужа.

Замість себе бачу невідомого мені персонажа.

Знаєш, зазвичай я плачу від того що мене доля ламає.

А зараз, від того що сонце сяє.

Знаєш, зазвичай я посміхаюсь, щоб інших не хвилювати.

А зараз, бо мені хочеться літати.

Знаєш, зазвичай тіло моє в такт танцює,

бо того життя потребує.

А зараз, я від легкості танцюю.

І такту я уже не потребую.

Знаєш, зазвичай я радію фальшиво.

А зараз, тому що все можливо.

Знаєш, зазвичай брешу, щоб репутацію не вбити.

А зараз, щоб інших захистити.

Знаєш, зазвичай я бачу тільки сіре небо пасмурне.

А зараз бо, я бачу захід сонця, щось земне.

Знаєш, іноді завмирає серце.

І ти думаєш для чого все це.

Для чого сварки і скандали.

Для чого нам діаманти, золото, корали.

Знаєш, іноді завмирає душа.

Чому нам шкода гроша,

для нужденних.

Чому зараз скаржемось на кількість справ буденних.

Знаєш іноді завмирає на щоці кришталева сльоза,

коли у душі шторм і гроза.

Коли починаєш бачити цей світ.

Відкриваються сотні нових воріт.

Знаєш іноді завмирають тримтячі руки.

В той час коли відчуваєш совісті муки.

В той час коли віщюєш страх.

В той час коли дивишся на світ в чорно-білих тонах.

Знаєш іноді завмирає дихання.

Від того що треба прийняти рішення.

Від того що спостерігаєш як повільно стікає кров.

З надій взятих з тих пустих розмов.

Знаєш іноді завмирає думка.

Коли розумієш, скільки непотребу вбирає цей світ як гнила губка.

Коли чуєш запах брехні.

Коли розумієш що ми у себе одні.

Коли я вдихаю, моя діафрагма не стає плоскішою.

Моя душа згодом стає темнішою.

Мій мозок усюди шукає винних.

Моя совість бродить у погребах винних.

Мій язик пам'ятає смак чорних фарб.

А мої очі пам'ятають колір сонця, що блищало, мов деформований скарб.

Моє тіло відчуває вібрації бридкого інфразвуку.

Моя свідомість будує нову науку.

Мої нігті шкрябають скло.

На моїх плечах стоїть чортівське клеймо.

Моя голова намагається завершити історію.

Мої вуха забувають слова, що невпинно щось шипочуть про траєкторію.

Кожна клітина мого тіла мутує.

Я стаю монстром, у мені злість пульсує.

Я випиваю прострочений "Спрайт".

Ось глюкнув мій улюблений сайт.

Мої коліна не крутять на погоду.

Їх викручує з м'ясом ганьблення роду.

На моїх нервах перестають грати.

Нерви самі починають на все цвях забивати.

Луги нейтралізують кислоту.

А я ще намагаюся вдавати із себе святу.

Сокира відрубає мені моє "я".

А потім чомусь... сама не своя.

Куди діваються люди?

Вони живі, але не поруч.

Вони дихають, але їх дихання не від тебе ліворуч.

Куди діваються люди?

Їх фото в альбомі, ніби це вчора.

Ніби перед очима їхня усмішка добра.

Куди діваються люди?

Розлетілися як птахи.

Та розбилася їхня зграя і розбилися їхні шляхи.

Куди діваються люди?

Зникають без сонця їхні тіні.

І сумними стають вечори зимні.

Куди діваються люди?

Іноді здається що досі чутно іх голос.

Цей голос ніби ховає далекий космос.

Куди діваються люди?

Вони зникають в один лиш момент.

А слідом розбиваються всі мрії в щент.

Куди діваються люди?

Може вони живуть у наших снах.

І день у день нас охоплює страх,

що ми їх більше не побачим.

Куди діваються люди?

Що розвіюються як туман.

Без них на душі пусто, без них депресивний стан.

Куди діваються люди?

З якими разом ми сміялись.

І втратити так боялись.

Куди діваються люди?

Вони у пам'яті з нами живуть.

І куточок душі назавжди займуть.

Серце - це не місце для когось.

Не для безглуздого почуття якогось.

Це просто м'яз, це тканина.

Але у ньому задихається дитина.

Кров пульсує по колу.

А вона все чекає на душевну розмову.

У серце голкою вживляють смертельну отруту.

І гниє воно ледь перекачуючи кров закуту.

Чорною цвіллю покрилось воно.

У багнюці серце пливло.

Серце підірвалось на міні.

Захлинаючись у своїй піні.

Його випотрошили і на паштет.

Серцю не дає битися тугий корсет.

Його старий механізм заржавів.

Просто відпочити присів.

Бо, його уже затягали.

З серця шов зідрали.

По живому серце ріжуть канцелярським ножем.

Смерть - це серця тотем.

Уже залишилися від серця лиш пошарпані шматки.

Та навіть їх розіграють у картки.

Я знову кручу серпантин.

На стінах висять сотні кричащих картин.

Мені знову підкладають палки в колеса.

Та під ногами у мене розкидані леза.

Я пофарбована троянда, в синій колір.

Та життя стало таким лиш з недавніх пір.

Люди мені лапшу сміливо вішають на вуха.

Та сказати щось не в силі, ось така моя житуха.

Я вже звикла наступати на ті ж самі граблі.

Але збиваюсь з шляху, як ті ж кораблі.

Мене розбивають, як дзеркало на тисячі частин.

Але стоять і дивляться, втрачаючи безліч хвилин.

У мене на язику чомусь гіркий присмак.

Напевно, не з свіжої риби готували той форшмак.

Можливо у мене чорна душа.

Але люди крик розбирають, мотори не глуша.

Так, може я припадала до чиїсь ніг.

Але від світових змін, уже пішов у червні сніг.

З часом затупились ножі.

Та не допомогло це людській душі.

Неоновим світлом горить зараз сонце.

І розіб'є світло з голкою яйце.

Хтось пошле гінця на вірну смерть.

А хтось себе пошле від правди геть.

Кінець часто буває без великої моралі та без сенсу.

Та весь світ почує чутки через банкротську пресу.

Ми всі як маріонетки,

пляшешемо постійно під чужі дудки.

Нами вічно хтось керує,

і навіть якщо доля подарунки дарує,

і словом ласкавим душу пестить.

А рана, яку натерти нитки все одно болить.

Ми постійно граємо дешевий спектакль.

І хоч пройшли уже сотні неділь,

кожен день граємо ми роль, як бездушні ляльки.

І так без змін проходять роки.

Ми не помічаємо очевидних речей.

Та люди перестають вірити у людей.

Ми губимо стимул, до нового.

І часто переходимо на сторону зла лихого.

Кожен день ми граємо уже заздалегідь написаний сценарій.

Тому відмовляїмося від власних мрій.

Ми постійно йдемо у когось на повідку.

Навіть якщо, треба робити роботу гидку.

Чомусь ми не протистуємо.

Й робимо просто вигляд що ми не існуємо.

Любов це пустий звук,

І те тримання рук.

Нічого не значили,

але раніше цей світ ми так райдужно бачили.

А зараз часто біль, сльози,

І суцільні образи.

Таке життя, там де пусті мрії,

та наївні надії.

Раніше ми жили у фантазіях,

Але виявився зовсім не легким цей шлях.

Стали мудріші та дякуємо долі за новий урок.

Бо це до правди великий крок.

Ми навчились, з людей маски знімати,

навчилися брехати та правду казати.

Тай в загалі ми просто стали сильніші.

І з кожним ударом ми стаємо тільки вільніші.

Істина, у чому?

Пару років тому,

я посміхалася

і з ляльками гралася.

Та зараз мені не до ігор.

Від людей, мені тільки ігнор.

Я загубила істину,

Я ніби іду в океан обману.

Я забула ким була.

Не пом'ятаю я уже як під рідним небом спала.

Де мені істину ту знайти?

Як мені до правди прийти.

Я загубила свою сутність.

І звичайно, може це повна дурість,

Але я ніби є, але не жива.

Ніби в мені вічна злива.

Без істини, ніби не має сенсу.

Сенсу- жити, любити,

шукати мети.

Але може та й немає сенсу, шукати сенсу.

Єдине, що сказати я можу, що я гірку правду несу.

Люди гублять стимул прагнути правди.

Та замітають обману сліди.

Дощ, туман, сум.

Крик душі, стільки непотрібних дум.

Так сіро і холодно,

на серці так темно.

Сірі дні, ночі без зірок,

і хоч у цьому світі і так багато морок.

У мене виникає одне питання:

Навіщо мати страждання?

Навіщо оскладнювати собі життя?

Чому не можна тихо цінувати щястя?

Чому ми не цінуємо те що маємо?

Чому ми на вітер стільки часу гаємо?

Чому ми Бога за кожен день не дякуємо?

Чому ми стереотипи не ламаємо?

Чуму ми про світ цей не дбаємо?

Чому ми не робимо висновки?

Чому іще не отямалось людство пройшовши крізь віки?

Чому люди такі черстві стали?

Чому люди забули як колись цінували кожен свій вдих?

Чому забули скільки радості було в моментах тих?

Чому брешимо?

Чому обманюємо?

Хоча може ми просто свій шлях шукаємо.

Я стою на краю мосту,

одна нога звисає у вічність, шукаючи захисту.

Ще один крок вирішальний,

і буде присмак фатальний.

І стою я на краю мосту,

і дивлюсь в безодню пусту.

А в тій безодні, тиша, простір,

і покличе спокій до себе в гості.

Я ступаю з моста, і лечу,

Лечу у світло, і просто мовчу.

Мені не страшно, не боляче, не холодно, і може саме це є свобода.

Просто все відпустити, усі переживання і незгоди.

Ризик дорого коштує,

але лише тоді людина зрозуміє, як важливо їй було те метушливе життя,

ну а тепер вона просто летить у забуття.

І знову,

По колу.

Мене з ніг збиває втома,

І знову сцена знайома.

У мене в голові тільки бардак.

І не врублюся я ніяк.

Наше життя-одноманітна рутина,

І пішла наступна година.

Година без змін,

І знову тиняємося поміж двох стін.

Ми ніби в клітці,

І хоча за її межами, там метелик сидить на квітці.

Але ми залишаємось в клітці сидіти,

Хоча можна вийти і світу радіти.

Але боїмося, легше звичайна буденність,

І прийняття чемність.

Але я не хочу більше терпіти,

Я хочу встати і жити!

Я повільно вмираю.

Хто я є забуваю.

Я потроху тону.

Здається я на кону.

В мене летять металеві кулі.

Холодок пробіг по моєму чолі.

Мене пронизують стріли.

Духи смерті мене зустріли.

Краплі крові застигли в жилах.

Я лечу в низ, на обірваних крилах.

Я бачу як світ розривається.

Моє серце уже не стискається.

Піді мною, слизька підлога.

Мене долає тривога.

Я стрибаю зі скелі.

Мене не цікавлять моделі,

мого можливого життя.

Я не встигаю до укриття.

Я бачу грядущу смерть.

Мене переслідує черть.

Мене глушить крик.

Вчорашній день давно зник.

Я стою під проливним дощем.

Блискавка розсікає мене сріблястим мечем.

Я втрачаю свідомість.

Мене гострими зубами загризає совість.

Я уже не бачу метеликів.

За мою смерть підіймуть багато келихів.

Я блукаю в темноті.

Мене збивають повороти круті.

Я наступаю тигру на хвіст.

Я втрачаю будь який хист.

Я дивлюсь в темноту червоними очима.

Але розквітають квіти у мене за плечима.

Забери мене назад.

Хочеш, роби усе на свій лад.

Відведи мене туди де річка.

І цілуй мене навіть, якщо це погана звичка.

Але молю, забери мене назад.

Забери мене на інший кінець світу.

Відведи мене в зону закриту.

І дивись мені вічно в очі.

Хочеш проводь зі мною темні ночі.

Але молю, забери мене на інший кінець світу.

Забери мене до себе.

І дозволь ставлення грубе.

Відведи мене до свого серця.

Хочеш, додай трохи перця.

Але молю, забери мене до себе.

Забери мене крізь час.

Хочеш, вичерпай мій любові запас.

Відвези мене на міст.

І грайся з моїм волоссям, зібраним у хвіст.

Але молю, забери мене крізь час.

Чи коштую я хоча би щось?

Ну, якщо на це вже повелось.

Чи коштую я хоча б крихти поваги?

Здається, зламалися честі ваги.

Чи коштую я хоча б краплі совісті?

Може про це існують повісті.

Чи побачу я в чужих очах проблиск сміливості?

Тут уже немає містичності.

Чи побачу я в іншому краї щастя?

Відрікаюсь я від нечистого причастя.

Чи чутно мої молитви?

Або ж будуть тривати жахливі битви.

Чи чутно мій нестримний крик?

Напевно до нього уже кожен звик.

Чи скажу я останні слова?

Хоча ні, від них вже болить голова.

Пробач мене, пробач,

Я чула тоді твій плач.

Пробач мене, пробач,

Тоді для мене було просто too much.

Пробач мене,

Сподіваюсь твоя злість мине.

Прошу, пробач мене,

І моє ставлення дурне.

Пробач мене, молю,

Я мовчала про те, що люблю.

Пробач мене, прошу,

Я тебе досі під серцем ношу.

Пробач мене, будь ласка,

Мені уже не треба романтична казка.

Пробач мене, якщо зможеш,

Серед почуттів зараз просто tresch.

Пробач мене, якщо захочеш,

Хоч за руку уже не візьмеш.

Якщо вийде, мене пробачай,

І може мене пам'ятай.

Чи пробачиш ти мене, я не знаю,

Але знай, я тебе досі кохаю.

Мовчати просто мовчати.

Тихо мовчанням кричати.

Мовчати спокійно мовчати.

Мовчанням блідно сіяти.

Скромно мовчати правдою.

Платити мовчанням, а не картою.

Мовчати без фальші.

Мовчанням писати вірші.

Мовчати у глибині душі.

Мовчанням точити ножі.

Мовчання розіб’є скло.

Мовчання зламає крило.

Мовчання совість шкребе.

І крик уже не бере.

Мовчати переживанням.

Мовчати щирим зізнанням.

Мовчати повільно мовчати.

Мовчанням помилки пробачати.

Мовчання має могутню силу.

Мовчанням можна визвати зливу.

Мовчання це мій храм.

Я свій спокій знайду тільки там.

Сьогодні я вирвала чергову сторінку

Із надписом „життя“.

Скомкала, і тепер це нікому непотрібне

сміття.

Сьогодні обірвалась остання нитка

з назвою „надія“.

Та це ні для кого не була визначна

подія.

Сьогодні розбився літак з рейсом

„майбутнє“.

Але нікого не хвилює, що тепер воно

відсутнє.

Сьогодні стався збій в системі

„людство“.

На жаль нікому не цікаво, що це самогубство.

Сьогодні на рану „чесності“ насипали солі.

Хоча ніхто не знає, скільки завдало це

болі.

Сьогодні розколовся глечик з „любов’ю“.

Із нього витекли пусті слова, розписані

кров’ю.

Сьогодні безслідно зник шматочок

душі.

Щоб його знайти, будуть безнадійно

писатись вірші.

Дивно

Так дивно.

Ніби німе кіно.

Яке грає ніби уже давно.

Але у ньому ніби щось змінилося.

І захотілося,

світу сказати.

Щось, що не можна словами передати.

Можна просто мовчати.

Мовчати і думати про цей жалюгідний світ.

Який щоб захиститися носить маски.

У цьому світі так багато сиріт.

Сиріт, які загубили свою власну казку.

Сиріт, які живуть чужим життям.

Та вони навіть не здогадуються що те життя,

веде лише у забуття.

І ті сирітки це ми з вами, це ті,

хто збився зі свого путі.

Це ті хто йдуть кудись сліпо.

Та наївно сподіваються на диво.

І це дивно так.

Наче розуміємо самі свою наївність, але все одно хочемо відчути життя смак.

Дивні створіння оці люди.

Але все одно нагло ідуть в нікуди.

Я ненавиджу коли мені говорять:

«Мені б твої проблеми».

Тобі мої б проблеми,

ти б вже мазав мотузку милом.

І планував втечі схеми.

Я ненавиджу коли кажуть:

«Я б на твоєму місці».

Ти б на моєму місці,

уже б сидів у тваринній клітці,

на ланцюгу,

бивши тривогу.

Я ненавиджу коли мені говорять:

«Я б легко це вирішив».

Може ти й легко б вирішив,

але й нагрішив.

Я ненавиджу коли кажуть:

«А я б зміг».

Скоріш за все ти б уже біг без

останніх ніг.

Я ненавиджу коли мені говорять:

«Та що ти розумієш».

Повір мені, якщо дізнаєшся —

зімлієш.

Я ненавиджу коли кажуть:

«Ти ще достатньо не жила».

Може й так, але повір мені, ти б уже

став поживою для орла.

Я ненавиджу коли мені говорять:

"А у мій час"

Твій час це не про зараз й не

про нас.

Я ненавиджу коли кажуть:

«Ти іще не бачила біди.»

Тоді цікаво чому зосталися минулого

темні сліди.

Я ненавиджу коли мені говорять:

«Ти ганьба»

Означає з вуст ганьби ллється за вас невпинна мольба.

Пусто, наче фарфорофа чаша, щось крихке та ніжне.

Але всередені лиш пустота, і лиш фальш ілюзії ласкає душу.

Але це ж все брехня і не правда, визнати я мушу.

Може десь у іншому світі, у світі без фальшу та брехні.

Іще живуть наміри мирні.

Та люди честні та щирі.

Але це лише мрії, пусті мрії, мрії байдужі.

Та може якщо захотіти дуже.

Могло б це реальністю стати.

Але люди уже розучились правду казати.

Розучились кохати щиро.

Без лицемірства в очі глядіти.

Розучились вірити в диво.

І уже наплювати що скажуть ріднії діти.

Люди сліпі, вони не бачать мети.

Їм простіше просто все взяти і стерти.

Але стерти совість і карму не вдасться.

І пошле їм Бог напасті.

Щоб нарешті оговтались люди.

І під тиском совісті били себе в груди.

Люди поверніться в реальність.

Покиньте свою байдужість!

Мене закували в кайдани,

в кайдани важкі —

в кайдани брехні.

Мене в них тримає доля,

хоча я там проти своєї волі.

Я Богу молюсь, вириваюсь,

але знову на людей сподіваюсь.

Та люди підводять знову,

і я уже втрачаю мову.

Невдовзі я назад в кайдани повертаюсь.

Але час в цих кайданах, крізь

пальці мина.

Та напевно це вся моя вина,

Я людям починаю довіряти,

але думки брудні заважають

спати.

В очі мені заливають солодку

брехню,

та темні плітки розпускають

за спиною.

Коли маски щасливі з людей я знімаю,

одразу кайдани сталеві я зриваю.

Та напевно сильно наївна моя натура.

Вірю сліпо людям, поки росте зла температура.

Кайдани ці складаються з ласкавих слів.

Вони тримають міцно, не дають випустити свій гнів.

Я стрімко вириваюсь, але одразу людського осуду лякаюсь.

Мене тримають в кайданах люди, події, чужі думки.

Та люди не надійні створіння й не тримають за зубами свої довгі язики.

Тим самим залишаючи в моїй душі бездонні дірки.

Навколо я чую лиш вічні лайки.

Тож кайдани мене не пускають, голу душу мою роздирають.

І ось я кров'ю стікаю.

Та хрест свій міцно стискаю.

Я уже від реальності не тікаю.

Та в життя останні секунди, я все одно безнадійно правду шукаю.

Така наївна,

така дурна,

така безтурботна,

часом сумна.

Іноді без надії,

на дитячі мрії.

Іноді пропускаю час крізь пальці.

І як казали великі митці:

Люди не цінують, те що мають,

та згодом навіть найдорожче втрачають.

До крові, до сліз, до біса.

До лісу, я слала всіх, так і може це криза.

Я собі душу роздираю,

Але напевно я марно сумні спогади плекаю.

Я знаю, на папері це не написано,

з жодних вуст це не сказано,

але це зірками показано.

Одного разу полетіли зорі до Бога.

І запитали: за ким лежить перемога?

Бог відповів: за тією країною, де лани квітучі

та поля родючі.

Де люди міцніші за будь-яку сталь,

їх не чим не зламать,

а якщо подивитися в даль,

у куточок душі чужої,

можна буде побачити клаптик любові,

віри, щастя та надії.

Іще, десь там бродять дитячі мрії.

Десь там поруч розмістилися досягнення

та ніхто не розкаже нам тієї таємниці.

А іще спогади, як смакували в літку полуниці.

Бог сказав:"Мораль така - за цей народ, який міцніший за сталь, виграв на небесах уже не одну медаль.

І якщо буде потреба, зійдуть прадіди й діди з неба.

І будуть за Україну горою стоять,

щоб їх правнуки й внуки могли в тиші, міцно спать".

Не можна — бути слабкою,

Не можна — страждати від болю.

Треба — подалі закопати свою волю.

Треба — обманути долю.

Не можна — не плач.

Не можна — мати невдач.

Не мати свободи і точки зору.

Не мати — нагороду.

Бути сильною, не помилятись.

Бути тихою та схилятись.

Жорстокої правди навчило мене це життя, борись, терпи, не плач.

І ще як мале дитя.

Ось як бач,

Цей жорстокий світ не сприйме тебе без маски.

Бо люди люблять солодкі казки.

Там десь за обрієм,

У моїй пам'яті,

Там де зорі палали вогнем.

Істину шукаємо ми,

Задля чого тоді ми живем?

Так минуле змилося, тінями, та кров'ю забулось,

Але щось раптово блимнуло і до пам'яті

знов повернулось.

Повернулись: ті люди, місця і емоції, яких напевно я уже не побачу,

Не відчую й не переживу,

Та їм я точно пробачу,

і згадаю незграбність свою.

Є у мене бажання завітне —

Побачити іще хоч раз,

Саме те небо блакитне,

А під ним усіх нас, у той час.

Відчути той вітерець,

який колись дитячим сміхом гуляв навпростець.

Згадати той запах — старого альбому,

А з ним і дідуся, що ховав втому.

Як чекала, коли тато повернеться додому.

Те гавкання собаки, боячись грому.

Таких моментів існує тисяча,

та саме такі пахнуть щастям і щирістю.

Ці золоті спогади назавжди

залишаться для мене найбільшою цінністю.