Іван Бережний

І

я (би) покинув усе

що зі дня в день осідає камінням в легенях

я (би) покинув усіх

взяв тільки те що улізе в кишеню

я (би) вхопив свою дівчину

плили усесвітом ніби озерами риби

видимі але ніким не помічені

серед промерзлих лісів та полів голих ми

(би)

ІІ

грілися

та кохалися

билися

та сміялися

із недолугих поетів та їх дієслівних рим

вона допивала каву

а я довидихував дим

ховалися у кущах поміж талого снігу

втома від наших злягань

стала спочинком від втоми забігу

гаряче повітря виходило з нашої змерзлої плоті

ми покинули всіх

залишили все на потім

ІІІ

ми забули усіх

залишили все на ніколи

сумувалось хіба що за цигарками та колою

я збирав гірські трави на чай

обривав з дерев китиці

вона гріла воду

і води її вистачало щоб вдосталь напитися

я ходив полювати на звірів

вона тельбушила їх туші

на десерт - наша шкіра

на смак - стиглі груші

сонце заходило

ми повертались в печеру

і забували про приготовану нами вечерю

IV

мисливці пустили за нами гончих

ті знайшли нас

по запаху наших утомлених п'ят на слідах

люди ж прийшли на запах тіла жіночого

ми прикинулись що в нас

просто

поїхав

дах

я гарчав

а вони завмирали із мертвими лицями

вона плювалась отруйною слиною

і глина із них потекла сукровицею

насправді вони завжди‌ були глиною

V

один

скільки стекло з її тіла краплин

солодкого поту - дива

два

кажуть згори

згортай свої табори

три

зима поховала наші орієнтири

чотири

пам'ять стоїть серед наших розп'ять

п'ять

нас привела сюди жага до кохання та злість

шість

в тумані сховався наш дім

сім

блукатимуть привиди лісом

вісім

де ми?

де вона?

де я?

дев'ять

суть насправді лише у процесі

десять

VI

реальність - пересвічений мороком негатив

життя

таїть у собі

примітив

увага

повітряна тривога

смиренно промовляє чоловічий голос

світ заздрить його спокою

у світу тремтять ноги

у світу тремтять пальці

і тіло його голе

сирени розриваються і надсадно стогнуть

звідки стільки сили у зв'язках їх жіночих

світ швидко одягається і вибігає з дому

іде кудись світ-за́очі

а очі -

кровоточать

світ збавив обороти

втомився

став статичним

забився в дальній кут і пробує заснути

і сни його - жахітття

перитравматичні

світ в паніці

шукає

кому б уткнутись в груди

а голос чоловічий і далі тихо каже:

боятися - нормально

бояться навіть боги

але́ треба вставати

із попелу

із сажі

щоб я колись сказав:

увага

наша перемога

три

два

один

нехай буде темрява

ми всі осліпнемо

щоби нарешті навчитися торкатися один одного

щоби нарешті навчитися відчувати один одного

нехай буде холод

ми всі заклякнемо

щоби нарешті навчитися зігрівати один одного

щоби нарешті навчитися грітися один одним

нехай буде тиша

суцільна та неподільна

шоби нарешті навчитися чути один одного

щоби нарешті навчитися слухати один одного

нехай буде вибух

щоби нарешті навчитися дихати один одним

щоби нарешті навчитися вдихати життя один в одного

нехай

бо тоді це того варте

три

два

один

нехай буде темрява

у якій ми станемо один одному поводирями

I.

це просто ще один день

із циклу

"швидше б вже вечір" прожитих днів

коли місто згасило вогні

разом з ним і ваш погляд погас

коли ви натомлені

і вже однією ногою ступаєте до царства снів

я прокидаюсь

і прикидаюсь

і прокрадаюсь

до вас

я заповзаю у ваші оселі

ховаюся в шафах

між суконь і светрів

вдивляюся у павутиння на стелі

що тягнеться сотнями й сотнями метрів

я слухаю ваші буденні розмови

вдихаю просмажений запах вечері

ваше ниття

про безжалісність світобудови

від цього

по швах розривається

череп

доки ви сваритесь через фінанси та секс

повітря наповнює сирість сторічних образ

ви наливаєте віскі

питаєте

в чому тут сенс?

я всідаюсь напроти

не цокаюсь

п'ю разом з вами

за вас

доки ви кажете що ніхто з нас не є ідеальним

я ховаюся з вашими дітьми під зламаним ліжком

ви нас не помітите

ви навіть не ввімкнете світло у спальні

і будете гучно миритись

а я на ніч

малечі

читатиму книжку

II.

я той

хто цілує і пестить вашу дружину

доки ви мрієте сьому годину про це на роботі

доки чекаєте цього

в метро

у комфортній машині

я той

хто не відкладає

на потім

я той

з ким вам зраджує ваш чоловік

задля кого він зранку прасує піджак і стриже густі вуса

доки ви впевнені що в сім'ї все стабільно

ви разом уже який рік

якщо ви спіймаєте нас на гарячому

я розсміюся

я той

хто читав усю сірість ваших щоденників

я той

кому хочеться вилити весь назбиравшийся біль та гріхи

ви прийдете в церкву

сьогодні я буду вашим священником

я сповідую вас

а опісля

пущу собі кулю у скроню

з нудьги

я той

чию тінь так бояться побачити перед собою

я той

кого по слідам вишукують разом зі псами

я той

через кого

купують снодійне та зброю

я той

через кого псується ваш зір

коли видивляєтесь мене довго у натовпі

ха

я тут

перед вами

III.

я завжди тут був

ви дивилися та не помічали

я завжди звучав у вашому тихому голосі

я підкидав вам тривоги й печалі

і вам це подобалось

коли ви розбито лежали посеред поля

битви в якій ви здавалися навіть без бою

я радів

я сміявся із вашого болю

ви сміялися разом зі мною

я завжди тут був

я - причина усіх персональних жахіть

я між ваших звивин

я навіть проник до вас в гаджети

власне

я можу піти

ви тільки скажіть

але ви не скажете

пуста квартира пляшка на двох — всі інші вимерли

ковток

ще ковток

відчиняються двері до інших вимірів

відчиняються двері в наш власний паноптикон

де діють наші порядки

наш суд

наш закон

світло погасло

сотові сіли

музика стихла

ти моя вічно відкрита пристрастю стигма

моя найболючіша анімо-рана

ковток

ще ковток

ось ми уже п’яні

ось перед нами з’являються пам’яті привиди

наллємо їм віскі - хай п’ють разом з нами без приводу

хай дивляться з нами на місто занурене в летаргію

хай співають нам колискові

хай співають нам літургії

завтра ми підемо далі

звісно прихопимо із собою пляшку

будемо бігти по мінному полю майбутнього наступаючи на розтяжки

на судному дні проходити в пекло по всім статтям

збирати себе до купи

і називати все це

життям

а сьогодні давай дивитися глибше у мертве обличчя осені

танцювати п’яними

танцювати голими

танцювати босими

танцювати навіть якщо сил танцювати немає

доки час грається в море хвилюється раз

і для нас завмирає

холод іде на країну

але це не найгірше

кладовища увійшли в пубертат

стали вище та ширше

у вікнах свічки мерехтять - в людей відібрали світло

у церквах свічки мерехтять - в людей відібрали світ їх

в людей відбирають частини їхніх сімей

і ненависть в мозку виходить на рівень надцінних ідей

вона розтікається венами

вона виростає в пухлини

вона і зігріє всіх нас у студені зимові години

інші нам скажуть що стали ми надто жорстокими

а ми просто заснули

і прокинулись в сітях руїн

новоокими

здатними два кольори розрізняти: чорний і темно-червоний

ми б з радістю стерли всю пам'ять

та вона тільки глибше впивається в скроні

і кожного ранку

ступаючи крок за поріг

будь готовим утратити все що любив та беріг

будь готовим лишитись когось із рідні чи знайомих

або

просто

не йди

із дому

завтра зранку

з-під завалів вийдуть привиди

будуть пити разом з нами еспресо в кав'ярнях

от тільки кава буде

з присмаком заліза

будуть їхати з нами на роботу

і навіть в забитому під зав'язку автобусі

буде чутися рідний запах

їх запах

запах тепла

привиди будуть гуляти вулицями

привиди будуть ночувати у барах

привиди будуть сидіти навпроти нас у метро

і вдивлятися у нас поглядом

живішим

за погляд існуючих

привиди будуть чекати нас удома

на звичних місцях за столом

ділити з нами вечерю

і вислуховувати проблеми

лягатимуть з нами спати

і нам буде затишно

казатимуть

привидів

як бачиш

боятися не варто

взагалі нікого

боятися не варто

варто лиш любити тих хто на це заслуговує

і ненавидіти тих хто на це заслуговує

і головне

не переплутати

і вони ділитимуть з нами ненависть

і любитимуть нас

у снах

вітер рветься в наші груди

йдемо з нізвідки у нікуди

кросівки збиті та промоклі

і вікна в темряві замовкли

нам не сховатись в цьому місті

вона рахує рване листя

вона кусає свої нігті

нам не сховатись в цьому світі

дощ вимиває бруд та попіл

ми пара власного потому

пливемо разом до ковчегу

ми з нею — альфа та омега

вона наспівує романси

і скрізь суцільні дисонанси

краплини гасять сигарету

в кишені лиш дрібні монети

цугцванг в нерівному двобої

іди

іди

іди за мною

іди крізь темряву та вітер

крізь бур’яни та мертві квіти

крізь сонні бари та вокзали

крізь цвинтарі й концертні зали

іди крізь бурі й урагани

пробуджуй коматозні рани

зливайся з димом та імлою

іди за мною

йди зі мною

тримай мою знімілу руку

як хочеш — слухай серця стукіт

а злива б’є по нам сильніше

ми губимось в країні тиші

вона шепоче щось до себе

і підіймає очі в небо

над нами скупчилися хмари

в тумані граються примари

ми майже там. я бачу двері

і чую звук її артерій

іди зі мною. йди до раю

прийшли

заходь

не хочеш чаю?

вона з’явилась тихо ніжно розбудила

відтягнула ковдру огорнула тіло

принесла поїсти та легку еротику

принесла нерівні гарячі подихи

пульс стає все швидше

щось гримить у скронях

і ці її холодні

обвітрені долоні…

в її кишенях вінстон

нічні дівочі страхи

а від цього міста

їде дах

і

каже що згубила серце поміж cумками

і сама згубилася десь там поміж сук

а ми

танцюємо під місяцем легко посміхаємось

зникаєм між полицями

інколи кохаємось

ходимо кімнатою

зі сторони в сторону

чекаєм доки дикі чорні в̀орони

проклюють нам вікна впустять трохи світла

а вона знову…

знову

кудись

зникла

надягла сорочку зачинила двері

зал̀ишила записку

«не пр̀ийду до вечері»

залишила какао і зім’яті наволочки

залишила і досі

теплі

тапочки

пусті бетонні стіни

ввібрали її запах

і декілька пір’їн

у мене

на лапах

і декілька подряпин

у мене

на грудях

а її немає

а вона – усюди

і якщо повернеться увімкне тьмяні лампочки

її будуть чекати

її

теплі

тапочки

будильник увірвався в сон рівно о шостій

і він прокинувся

і поснідав кавою

і одягнувся

і вийшов за двері

вночі була злива

і він вступив у багнюку

і залишив у тягучому чорноземі слід

і пройшов декілька метрів

і повернув за ріг

і пролунав постріл

і з його простреленої голови

витікали темно-червоні плани на майбутнє

зі згустками мрій та надій

з твердими уламками усього що вже було нажито

з м'якушем теплих спогадів

вночі ударив мороз

і слід його застиг у землі

лиш до наступної відлиги

хіба що ми закарбуємо його у цементі

дим виповзає із губ холодних

осідає в застуджених бронхах кімнати

жодних слів і думок навіть жодних

телефони на вібро

абсурду театр

зриває завісу сцена порожня

актори не вийшли п’ють у гримерці

годинник немов комендант безбожний

гучно крокує в армійських берцях

дим розтікається перед очима

повіки ховають реальність браковану

давай пригадаємо як нас учили

давай пригадаємо як нас виховували

пригадаємо все що в нас довго саджали

наші тіла — у саду дикі вишні

пригадаємо встромлені в спину ножі наче жала

пригадаємо як взагалі все так вийшло

чому вечорами лякаємось тіней

чому боїмося без світла спати

як стали з тобою ми саме тими

ким нас благали ніколи не стати

дим закрадається в наші ніздрі

сльози дражнять пекучою сіллю

я б десять хрестів взяв на плечі й поніс би

знати б що в мене ще є трохи сили

на сцені з’являється конферансьє

на пальцях показує йдемо на антракт

його німота — все що в нас є

чому в нас все сталося саме так?

дим пролітає свідомості призму

стелиться в звивинах снігом блідим

загублені серед сюрреалізму

все що в нас залишається — дим

комендант йде по п’ятому колу

сонце сходить над містом богів

ми вкотре мішаємо віскі та колу

напиваємось

градусом

втрачених днів

це була стара радянська квартира

шпалери з візерунками місцями обідрані

червоний у білу горошину чайник

стіл в якому не вистачало ніжки

адам і єва сиділи за ним

там було шампанське та радіоприймач «Олімпік»

новини про створення світу

прямий репортаж

її оголене тіло підходить до підвіконня

за вікном темрява й порожнеча

мабуть будівельники просто ще не дійшли

до нашого району каже вона

в нашому світі завжди все робиться

через одне місце каже вона

хоч світу всього сім діб

він наливає шампанське

як твоє ребро питає вона

не відросло

він підносить шампанське до її губ

вона п’є маленькими ковтками

він залпом

в цьому світі каже він

не можна покладатися на когось

в цьому світі каже він

треба робити все самим

то може створимо власний світ

чи нам і далі просто сидіти та пити шампанське?

вітер ось-ось виб'є скло хитких та іржавих балконних рам

завітає зігрітися в цей ізольований однокімнатний храм

сонце заходить і тягне жахіття прикуті до ніг його сотнями ременів

цій космогонії - тисячоліття

і сни обертаються міфами древніми

темрява зійде і сяде на груди здавить бетонними плитами

ребра проткнуть нам легені та серце - пульс стає частим дихання збитим

ти сховаєш під ковдру оголене тіло та холодні вимерзлі ноги

сховаєш мене

сховаєш усе що хотіла

навіть нашого бога

і всі його страхи й тривоги

архетипи що мирно гуляли з морфеєм десь між книжками й полицями

сідають навпроти і дивляться в очі нам та у зморені часом лиця

що мені їм сказати?

чого вони хочуть від мене сьогодні?

я все міг би їм віддати

усе крім нашого сну і важливіше - безсоння

а за вікном старе місто що вкуталось теплим смогом

нічним пілігримам немає де сісти

нічні пілігрими не бачать дороги

в ці темні часи ми вчимося радіти моменту та жити моментом

варити міцний чорний чай для гостей

збирати життя по фрагментам

тому я посміхнусь і скажу їм те що сказати мушу

щоб брали усе що захочуть - навіть мій мозок та душу

лиш хай не чіпають наш сон

і наші солодко-довгі безсоння

хоча б

сьогодні

світло згасає виповзають із закутків рими

у підсумку жодна з доріг не приве́ла до риму

тіні зникають холод пронизує груди

у підсумку

кожна з доріг

приводить

в нікуди

застуджені вулиці вкриті зів'ялими мертвими квітами

сніг сховає усе що ми встигли звести́ і що встигли спалити ми

за вікнами темрява тиша... засмикни фіранки

пачка цигарок на двох

може і вистачить

до світанку

місто знову в холодних обіймах зимового смогу

в якому вже вкотре згубили ми нашого власного бога

пляшка джеку нуль сім під повіками ранком синці

шрам на руці сльоза на щоці

і смак твій

на

язиці

десь там в наше спільне інферно кочегари кидають вугілля

ми проросле у землю коріння ми оголене вітром гíлля

десь там на нас точать ножі із тонкої холодної сталі

а ми всього-на-всього просто

хотіли йти

далі

а ми всього-на-всього просто хотіли жити

ночами не спати ночами - на місяць вити

годувати з руки неприручених хижих звірів

зникати у безвість

розчинятися

в чорних

дірах

мабуть наших гріхів стане ти́сячам земля усе стерпить

наші втомлені спини ниють горбляться терпнуть

марева купчаться збиваються в фантазмагорії

і манять загра́вою

десь там

за обрієм

а ми всього-на-всього просто хотіли йти далі

зустрічати схід сонця на якомусь старому вокзалі

ділити цигарку на двох інколи домертва пити

ми всього-на-всього

просто

хотіли

жити

що нас чекає сьогодні?

життя нам кричить із безодні

висмикує нас із нори

веде у концтабори

на тілі викусує рани

прив'язує перед екраном

з якого фонтаном б'ють сльози

суцільні метаморфози

у наших свідомостях лютих

у наших тілах похилих

чи знав ти що рідні люди

ховали в собі таку силу

ховали в собі терпіння

ховали любов та злість

сьогоднішнє покоління

підводиться в повен зріст

бере в міцні руки зброю

іде по зруйнованим вулицям

любов не дамо без бою

злість наша не забудеться

уся філософія того

що правильно і що неправильно

і віра в півмертвого бога

розбились об ненависть праведну

розбились об спалене місто

змішалися в попіл під берцями

кохання залишилось змістом

процесу роботи серця

кохання залишилось приводом

вбивати

і помирати

смиренно гуляти привидом

смиренно лічити втрати

ховатись у стінах оселі

приходити в сни дівочі

собою укутати землю

земля наша мироточить

і сонце заходить у сховище

сирена - вечірня мантра

у дзеркалі всесвіт - кладовище

що нас чекає завтра?

чекають кохані долоні

які нас ще вчора гріли

заради яких сьогодні

вбивали

вмирали

раділи

жінки

зі шкірою неначе топлений шоколад

гріються десь біля лона сахари

пісок під ногами

пісок під очима

пісок під нігтями

який вони риють вже століття

сподіваючись натрапити на джерело

холодної та свіжої мов дихання землі

води

натомість

під руки їм трапляються лиш скорпіони

які і досі дивляться перед собою на

ребро першого чоловіка

бо ж не вміють

читати

тим паче перекладати священні писання

а значить і бачити

бо ж дивитися не значить бачити

складний процес проходження думки

крізь призму досвіду насправді

не складніше за процес перетворення піщинок на шкірі цих жінок

в частину їх самих

треба лиш час

терпіння

наполегливість

та що ти скажеш скорпіону

отрута якого являє його в цілому

і душа його - жало

тому ці жінки терплять цей біль

і риють пісок

з надією та терпінням

і пісок їх за це не пече

а ніжно зігріває

загоює укуси

і сам розходиться перед їх руками

ще трохи жахіть

ще трохи безсонних годин

ще трохи тривоги

ще трохи невтішних новин

свідомість ламається навпіл трухлявою гілкою

час зупиняється і

біжить проти власної стрілки

на світанку

сонце буде повзти в укриття

з-під землі вийдуть люди

і назвуть це початком життя

сигарета між пальців

утвориться з попелу й диму

вірші розіб'ються

на синтаксис

слово

та рими

злива осіння

з калюж поливатиме небо

після пігулки заниє

зворотній ефект плаце́бо

хвороба означить здоров'я

здоров'я означить хворобу

смертю назвуть заповзання

у материнську утробу

реальність сховається

в чистих дзеркалах

вогонь розгориться з води

і погасне як спалах

ранок означить вечір

вечір означить ранок

куля летітиме в зброю

куля летітиме з рани

рани затягне

залишиться тільки синець

кулі розтануть

і буде гарячий свинець

всесвіт розчиниться

залишить по со́бі море

море розійдеться

залишить по со́бі морок

морок залишить по со́бі

страх та депресію

ми зараз тут

на останній сторінці регресії

осінь прине́сла

вологу бруківку

холод заходить

в діряві кросівки

вода розтікається

падає з неба

щось забувається

щось б'є між ребер

спокою більше

і більше тривоги

тривога як символ

цієї епохи

люди п'ють каву

люди п'ють пиво

люди знов бачать

якусь перспективу

люди в розмовах

планують майбутнє

хоч їм би насправді

дожити до грудня

діти сміються

дорогою в школу

і ділять на всіх

два літра коли

сонце зайшло

комендатська година

діти вже сплять

дорослі п'ють ви́на

з вікон лунають

сумні колискові

от тільки вода

під кросівками

з крові

ми навчилися заново жити

ми навчилися заново дихати

розрізняти чужі силуети на вулицях

нам нема куди їхати

і по правді не хочеться їхати

якщо дім мій руйнується -

хай зі мною руйнується

ми навчилися заново чути

ми навчилися заново бачити

із підвалів виходити ніби з утроби

доки світ намагається щось розтлумачити

доки світ заперечує власну хворобу

ми навчилися заново їсти

ми навчилися заново пити

відчувати смачну прохолоду води

розбирати завали

підіймати бетонні плити

сподіваючись все ще когось там знайти

ми навчилися заново нашій буденності -

сигарету тягнути

смакувати ранковий еспресо

ми навчилися заново навіть ревності

усвідомивши всю беззмістовність

її як процесу

головне - ми нарешті навчились чекати

своїх рідних

коханих

та затишне літо

під ракетним ударом

під вибух гармати

ми навчилися вірити в краще

ми навчилися заново жити

жінки

зі шкірою неначе топлений шоколад

гріються десь біля лона сахари

пісок під ногами

пісок під очима

пісок під нігтями

який вони риють вже століття

сподіваючись натрапити на джерело

холодної та свіжої мов дихання землі

води

натомість

під руки їм трапляються лиш скорпіони

які і досі дивляться перед собою на

ребро першого чоловіка

бо ж не вміють

читати

тим паче перекладати священні писання

а значить і бачити

бо ж дивитися не значить бачити

складний процес проходження думки

крізь призму досвіду насправді

не складніше за процес перетворення піщинок на шкірі цих жінок

в частину їх самих

треба лиш час

терпіння

наполегливість

та що ти скажеш скорпіону

отрута якого являє його в цілому

і душа його - жало

тому ці жінки терплять цей біль

і риють пісок

з надією та терпінням

і пісок їх за це не пече

а ніжно зігріває

загоює укуси

і сам розходиться перед їх руками

як тільки пішла від нас сива жорстока зима

трухляві ворота зламалися

до нас увірвалась чума

збудила мерців з-під землі розрила забуті могили

і каже

подивимось скільки у вас залишилося сили

і вийшли на вулиці люди із гострими ржавими вилами

і небеса нам послали злих янголів з чорними рваними крилами

і почався терор

на вулицях спалюють мертві тіла

і водять вертеп навкруг вогнища

і просто шукають тепла

дівчи́на у чорному ходить до мене щоночі

сидить біля ліжка

дивиться глибоко в очі

тримає за руку співає сумну колискову

ласкаво всміхається

і знову

і знову

священники гучно читають промови тихо шепочуть молитви

ремісники чистять гвинтівки точать ножі та скривавлені бритви

жінки накривають на стіл готують розкішний бенкет в час чуми

повії сміються

оголюють тіло

дарують любов в час війни

а чума нависає та розлітається згубленим спаленим містом

в нас немає надії

нам би просто курити кохатися різати втомлені кисті

а чума забирає останнє

навіть слабкого безсилого бога

в нас немає нічого що хотілося б рятувати

в нас немає нічого

дівчи́на у чорному ніжно цілує у скроню

стискає мою занімілу долоню

і навіть здається що натякає мені на інтим

і навіть здається

хоча

менше з тим

ті хто вижив збиваються в натовп на бетонних руїнах вокзалу

і говорять про те що прийшов час тікати

прийшов час йти далі

і їх будуть дерти обсесії й спогади у чужих та покинутих церквах

і їм доведеться не спати

ночами вчитися жити

у мертвих

і знову прийдуть морози

зруйноване місто охопить зима

і замерзне чума

і відступить чума

і колись замість згарищ на вулицях з'являться меморіали

щоб ми пам'ятали

щоб всі пам'ятали

дівчи́на у чорному лягає до мене у ліжко

скидає із себе накидку

скидає маніжку

і вкотре співає сумну колискову

і ми засинаємо разом

знову

сховай у рюкзак теплі речі

та все необхідне для вдалої втечі

каву та кардамон

довгий обідній сон

страх із яким переступиш кордон

сховай все що може не втримати пам'ять

усе що при обшуках знайдуть і спалять

пам'ятні дати

вірші й цитати

спогади з фото на стінах кімнати

сховай подих яким будеш гріти долоні на митниці

сховай психотравми що йдуть за тобою на милицях

діряве зимове взуття

зруйноване майбуття

минуле з яким тобі спати у ліжку нового життя

сховай

кинь на плечі цей груз

та іди

виходь уночі

не лишай за собою сліди

будуть нові імена

буде нестерпна вина

і зранку колотиме в грудях фантомна війна

вона

прокидається під пропаленим сонцем туманом

я

роздивляюсь у снах її темних зіниць океани

вона

кожен ранок питає коли це закíнчиться

я

на стіні перекреслюю сімдесятий день місяця

вона

загубилася в фізиці кожного з трьох переплетених вимірів

я

як молитву повторюю - нам не залишили вибору

вона

часто плаче сумує за рідним піском неверленду

я

занотовую це у римованих болем легендах

вона

між крихкими долонями гріє холодну кров змій

я

обернувся змією вже сам в цій країні німій

вона

в думах про майбуття перебрала мільярд різних версій

я

їй і досі присвячую кожну із власних перверсій

вона

зі своїми страха́ми віч-на-віч спілкується пошепки

я

пам'ятаю усі неповторні деталі коханої посмішки

вона

розриває словами ланцюг з кілометрів та часу

я

бережу її фото сильніше за всі найдорожчі прикраси

вона

щохвилини дописує слово в підручники нашої з нею історії

я

виліковую нею голодні пухлини свідомості хворої

вона

кожну ніч стає богом що ніс святе слово юдеям

я

хочу жити

тільки щоб жити з нею

як ти там? яка там сьогодні погода?

кажуть у царстві мертвих тихо та прохолодно

кажуть що Цербер там завжди голодний

і гостям він привітливо скалить зуби

які вони ті береги тиховодного Стіксу?

чи приймає Харон мастеркард або візу?

і до речі ти так спішила що забула валізи

як ти добралася люба?

я спитав би чи спала в дорозі чи й досі сонна

чи щасливий Аїд разом з Персифоною?

та твій телефон як завжди поза зоною

то пиши хоч короткі листи

як тебе влаштували: хостел чи ол інклюзив?

чи ти не зустріла там рідних і друзів?

прошу не згубися в тумані ілюзій

залишай за собою мости

якщо вирішиш повернутися — будь ласка приходь із миром

відкоркуємо біле напівсолодке приготуємо макарони під сиром

будемо довго балакати як захочеш — мовчати щиро

немов засуджені разом до страти

будемо знову дивитись ночами арт-хаус по телику

ми вже знаємо: смерть іде не з косою — смерть йде з ножем-метеликом

вона навіть не проти пропустити по келиху

перед тим як когось забрати

якщо вирішиш повернутись — попрощайся з місцевими

нагодуй зголоднілих циклопів та левів

бо навряд чи ти знову увійдеш в ті грати сталеві

якщо так — лиш зі мною пліч-о-пліч

якщо вирішиш — я сховаю тебе під теплу маніжку

вчиню найзухвалішу в світі крадіжку

й нас чекатимуть вічні тяжкі перебіжки

якщо ти готова —

просто

розплющ

знову

очі

кажуть

на дворі війна?

а що таке війна?

кажуть

те що в'їдається в шкіру

і звикаєш до неї

як до великої родимки на тілі

полюби хворобу свою

невідступне відчуття провійни

коли

чиїсь рештки ховають в закритій домовійні

і досі

в лікарнях перерізаються пуповійни

і досі

біжать марафон новійни

вип'ємо з тобою

війна

червоного напівсолодкого

зі смаком заліза

заїмо шматком почеревійни

половійну тобі

половійну мені

вийдемо на балкон

за заклеєними війнами

не помітили як

пройшла холодна війна

як проходить гаряче літо

перші дні літа

занадто гарячі бо

у свідомості все ще зима

спітнілі чоловіки довбають лопатами землю

натикаються на трубу якою біжить час

прорив

час б'є фонтаном

час закипає у повітрі

комунальники вже клеять на стіни оголошення

через аварію часу не буде два тижні

приносимо вибачення за незручності

але рано чи пізно аварію ліквідують

час знову побіжить іржавими трубами

головне - не забути дати йому трохи стекти

коли знову ніби вперше відкрутиш кран

і через віки

ці ж самі чоловіки

спітнілі та виснажені

знову циклічно довбатимуть лопатами землю

наткнуться на кістки тих

хто не дожив до цього літа

занадто гарячого бо

у свідомості все ще зима

лягай біля мене моя безлика та безформна

будемо разом милуватися анахронізмами нашого життя

що пливуть перед нами

люди пливуть перед нами

подивися на цю вагітну жінку

в її обличчі можуть сховатися всі ті кому необхідний притулок

тепло

та затишок

її живіт настільки гладкий та великий

здається що вона носить тих самих трьох китів

на яких все тримається

на яких все і буде триматися

я навіть можу бачити як вони плавають там всередині

губляться в таких малих водах

просто тому що вони ще діти

поки що вони ще діти

та кого б вона не народила моя безлика та безформна

хто б не випав з її лона на цю гріховну землю

вони всі будуть поклонятися тобі

обвиті пуповиною

все ще залежні

назавжди залежні

і я буду

припадати до підніжжя небес твоєї люті та милості

ти не встигнеш вдихнути видихнути

як я вже згублюся в рідкому волоссі твоїх рук

як я вже згублюся в лабіринтах твоїх зубів

як я вже згублюся в безмежності твого тіла

дивися

вона наближається

її лінія стає широкою та довгою

така цнотлива стежка перетворюється на автобан

першу дитину назвемо біль

другу дитину назвемо пристрасть

третю дитину назвемо любов

усиновимо їх пригріємо твоїм теплим диханням

будемо бавитися з ними

радіти їм

ростити їх

ти спитаєш мене

як її хоч хвали? матір що так люб’язно віддала нам своїх дітей

як. її. звали?

а я протягну тобі візитку що вона залишила

де по-простому дванадцятим таймс нью романом написано

«доля»

коли ми лягаємо спати

боги виринають з-під ліжка

вдивляються в наші плакати

граються з нашими кішками

перешептом між собою спілкуються

підходять до вікон потрісканих —

що там у них на вулиці?

що там у них між мізками?

між мізками кажуть тиша

на вулиці — холод собачий

хто з нас колись їх залишив?

хто міг це передбачити?

осінь прийшла до міста

крізь скло залітає протяг

богам навіть ніде сісти

так і стоять навпроти

облізлих будинків і траси

слухають тишу долини

хто з нас залишив їх часу?

хто з нас колись їх покинув?

слухають звуки машин

котяче сумне муркотіння

тоді було стільки причин

вирвати все це з корінням

дощ розгубив краплини

хмари закутали небо

хто з нас у цьому винен?

чи ми їм і досі треба?

годинник показує п’яту

боги опинились в цейтноті

що нам від них чекати?

залишимо все це на потім

покинемо їх до завтра

як речі на стіл замість вішалки

а може нам краще назавжди

назавжди нам їх залишити

сонце стає над нами

ми відкриваємо очі

котам тому і не спиться ночами —

вони слухають наших богів

і сумно

муркочуть

вкладай у ліжко дітей

не підходь до вікна

за простріленим склом

все ще ходить війна

за простріленим склом -

трупи бродячих псів

трупи бродячих людей

трупи їх голосів

за ним

цегла будівель

руїни прогресу

в'ївшийся в одяг

сморід репресій

стогін жінок

плач немовлят

кінцівки відірвані

складені в ряд

за ним

глухий диригент

повішений на струні

стомлений від роботи трунар

закритий у власній труні

розрубаний надвоє лікар

в підвалі під час операції

зґвалтована насмерть школярка

зґвалтована наживо нація

за ним

кров на віршах

убитих письменників

що не встигли знайти

підходящих іменників

кров на картинах

убитих художників

кров тепер грає

в навушниках кожного

кров на роботах

кров на уроках

в крамницях не більше

трьох літрів у руки

кров іде з неба

кров тече з кранів

крові вже не

вистачає на рани

тож діти хай сплять

хай дивляться сни

хоча б про уявний

спокій весни

хай рано не будить

їх сонце з вікна

бо завтра за ним

все ще буде війна

небо ранкове

нависло

і тягнеться з нього смола

подих за подихом світ осідає в коріннях трахеї

стомлений голос насилу викашлює хворі слова

стомлений простір насилу втискає себе у траншею

чорне та біле

миш'як з молоком

відсутність новин

десь поміж ребер видряпує стіни ув'язнений щем

кров підіймається вгору крізь цинкову сталь домовин

хмари вбирають її

і ридають червоним дощем

дихати складно

повітря пропахло гарячим залізом

куля земна під вагою померлих змінила свій нахил

наша свідомість - деструкція

крає глибокі порізи

і рве наше тіло

і рве нашу душу

і рве нас самих

навпіл

страх що конвульсії з часом обернуться тілом компульсій

психотравматика - точна наука

завжди має рацію

доки можливість не згасла - прискоримо пульс свій

душам калік та згвалтованих

байдуже на репарації

сни суть жахіття суцільне що стало брехливим пророком

сни - криве дзеркало всіх колективних та всіх несвідомих

стіл обернувся

реальність виходить з-під ковдри розкидистим кроком

і за собою

виводить усесвіт із коми

/how it was/

це сталося так

батько помер від отруєння

сурогатним алкоголем

матір мала психічні розлади

цілеспрямовано пішла вперед

з вікна дванадцятого поверху

і він залишився сам

на перший день

він навчився бачити

і тому відсепарував світло

себто день

від темряви

себто ночі

небо від землі

на другий день

в нього відпала пуповина

і йому довелося відсепарувати

воду під твердинею

себто кров

від води над твердинею

себто піт

на третій день

його змучила спрага за материнським молоком

і тому створив моря

виявилися солоними

такий смак його дитинства

на четвертий день

час тягнувся суцільним чорним

і створив він сонце

і створив він місяць

щоб жити вдень і спати вночі

і не бачити хоча б половину свого творіння

на п'ятий день

його охопив сум - сенс у творінні

якщо його ніхто не оцінить?

типова думка поета

тому і створив риб щоб жили під твердинею

тому і створив птахів щоб жили над твердинею

на шостий день

його охопив юнацький максималізм

створив тварин

скотів

гадів

врешті-решт людину

але як і кожен раз

юнацький максималізм з часом

обернувся розчарування

на сьомий день

його охопила депресія

криза середнього віку

ні встати

ні щось зробити

врешті-решт зрікся свого творіння

типовий вчинок поета

pro:

повітря у місті таке прохолодне і рідне свідомості

що попри всю фізику нашого метафізичного світу

тіло ламає пороги земного тяжіння у стан невагомості

думки сходять з розуму

розум же сходить з орбіти

саме між цими будинками з їхнім життям та історією

саме між цими деревами з їхнім корінням могутнім

тіні похованих спогадів сходяться фантасмагорією

згадується минуле

загадується майбутнє

I

у кожного з тих хто деталями створює простір

у кожного з тих хто виходить з тобою в перервах на каву

навіть у неї

в частині тебе яка ділить з тобою постіль

траплялося щось жахливе

траплялося щось цікаве

іронія в тому що все і у всіх відбувалось однаково

іронія в тому що лик архетипу різниться лиш фоном

дивись

не дивись

дешифруй мову символів

знаків

ганяйся за власним хвостом

переходь рубікони

до тебе вже сто поколінь пролетіло цей спринт

мільйонами писана наших років хрестоматія

мільярдами зроблені висновки

кинута нить в лабіринт

поріз на долоні від неї -

уся хіромантія

життя - геометрія часу що коло вивчає в деталях

історія - завжди голодний та злий уроборос

у підсумку все що нам треба - просто йти далі

у підсумку все що нам треба -

слово та голос

які нам даються із подихом першим

зникають - з останнім

які і є нами

є тим що ми звемо собою

ножі що розв'язують війни

ґвинти що тримають кохання

людей найболючіша точка

людей найсмертельніша зброя

ІІ

невпевнені спроби

невпинно йти далі без сумніву й страху

шукати свій шлях

навпомацки борсатись в кублі зі зміями

пізніше дізнатись - це те що вони кличуть шляхом

і найжахливіше -

це те що вони кличуть мріями

дощі прохолодні омиють тіла покалічені богом

зіллється замучена кров у єдиний широкий потік

і доки тебе ще несуть завжди втомлені ноги

іди

переходь нескінченний

перехідний вік

зрікайся всіх ідолів поглядів віри

вмикай лаконічність

навчися втискати життя в кілька фраз на листку біографії

народження через страждання

рух і статичність

щасливі усміхнені лиця в затертих німих фотографіях

двори будмайданчики простір шкільних коридорів

ілюзія легкості та зрозумілості всього що буде

засни

і прокинься у невиліковний світ хворих

візьми сигарету

уперше пусти її в груди

і ніби усе набуло ясносірості

стало багатосерійним

у сни лізуть кращі моменти твого існування

дитинство та друзі

двір

ігри у війни

хто ж знав що це все було лиш

тренуванням

ІІІ

мій страх

перед чистим листом

як на ньому з'явилась вона -

весь сенс непридуманих та недописаних книг

в країні стає прохолодно

в країну приходить війна

вона залишається ним

я - її власний бліцкриг

на вулицях хаос зі зляканих лиць та безликих військових

із танків

вагонів

землею ідуть ешелони

у паспорті - фото її кишенькове

в думках - її очі

обличчя

тендітні долоні

у снах відчуваються всі її гострі хребці

дивлюся у дзеркало - я є іржавим залізом

вона за спиною стоїть із ножем у руці

і мені під лопатками робить надрізи

суть в тому що кожен із нас має схожих людей

суть в тому що люди ці - вікна

вливають у темряву колір

ми всі - безкінечний ланцюг із народжень

кохань

та смертей

ми всі у таблиці віків лиш порядковий номер

це все вже було

це все вже траплялось раніше

історія з часом - два спільники багатовічної змови

про це вже писали підручники

про це вже складалися вірші

напишуть іще

бо це трапиться знову

epi:

прощається ніч і відходить за обрій з останньої колії

повітря і досі як рідне хоч пахне смолою та потом

західний вітер приніс пересолений смак меланхолії

землею і досі ходиться

і буде ходитися потім

саме між цими кварталами з їхніми битими стінами

саме між цими дворами з їхнім світанком безлюдним

саме у цій безкінечній країні з містами-руїнами

згадується минуле

загадується майбутнє

/home/

вона каже що хоче додому

щоб сховати під ковдру переношену втому

а я випускаю із губ важкий дим

і питаю

що таке дім?

з чого складається дім?

вона каже

дім - це не тільки стеля та стіни

хоча навіть між ними тривоги й провини

менше лоскочуть вночі мої ребра

мені туди треба

каже

мені туди треба

каже

складається дім із зеленого чаю й кориці

з фотографій на стінах та книг на полицях

із вулиць знайомих за стріляним склом

врешті-решт із того

що зветься теплом

зі спокою - більше не згубимось десь у світах

з людей які не шукають тебе по слідах

з людей до яких і ведуть ці сліди

з їх мови

та з їх німоти

з повітря яким голос мій розмовляє чіткіше

із вітру й дощу

із сонної тиші

із наших голодних тіл що являють собою рух

із переплетених рук

звісно

із наших рук

із широких зіниць

із рівного стуку сердець

з надії що нас все ж чекає щасливий кінець

дім - це там де земля пам'ятає моє ім'я

я хочу додому

каже вона

бо дім - і є я

/wild fields/

усміхнені лиця людей

незнайомих

знайомих

ви де?

крокуєте землями дикого поля - то хто вас веде?

і

що вас веде?

загублені в темряві між агональними тишами

ви вже стали нотами

ви вже стали віршами

а значить

по венам у вас розтікається плавлена сталь

а значить

серця ваші - стомлена рухом машин магістраль

а значить

душа - всього-на-всього вибір між злом та добром

і янголи сиві втікають

під ваше широке крило

а значить

життя і свобода - хрещені кров'ю синоніми

а значить

наш сон нам дається вашими жахобезсоннями

а значить

людина ніколи не може померти у пам'яті світу

хоч бий її з автомату

хоч ріж її із граніту

а значить

земля наша варта того щоб тримати на ній блокпости

а значить

прийшов час палити усі трьохсотрічні мости

а значить

цей шлях буде довгим

болючим

просоченим болем

але треба йти

треба далі іти диким полем

усміхнені лиця людей

чорна стрічка на битому склі

усміхнені лиця людей

розмовляють про нас в потойбічній імлі

заради можливості нам стати іншими

ви вже стали нотами

ви вже стали віршами