Анна Коваленко

Випадкове повернення до тебе —

Дорівнює життєвому нулю.

Ти завжди ходив за мною,

Залишаючи кривавий слід імлою.

Чорним пламенем горіли всі листи, слова і вірші,

Що у п'ятницю спалив їх ти.

В них цвіли, гнили чуття мої —

Та опісля... знову лише попіл тлів.

Хто ходить навпростець, той вдома не ночує.

Тим людям не потрібен дім і місце для життя.

Блукаючи по світу, вони знаходять сенс свого буття.

На них, немов на експонат, витріщається суспільство

І осудом своїм розхитує серця.

Але ті люди йдуть, ідуть...

І врешті решт, як всі -

Впадають в простір забуття.

Вона рухалась музиці в такт,

Під оглушливі крики сумлінь.

Чужа рука із талії лине униз -

І вона - покірно за ним.

Доверху задирається сукня,

А правда, мов оголене тіло

Дихає тихо поряд із ним.

І на ранок під запах із диму,

Застиглого бренді в стакані -

Сумління нарешті затихнуть,

А разом з ними і він.

Серед глушин лісових і похмурих доріг

Стояла примхлива, нічим невиразна домівка.

Всередині Він, назовні Вона.

Як довго триватиме збіг?

Холодним вітром оповите тепло,

Що тікає від неї.

Він - його ловить, мов пташине перо,

Але ховає, щоб забути миті печалі цієї.

За ним - рожевий світанок, що вабить вийти на ґанок,

Де світився вночі паперовий ліхтарик.

Він - підтримував його вогонь,

Вона ж - безжально гасила.

І однієї квітневої ночі, без скарг і провин

Паперовий ліхтарик у мить тИху - зник.

Моє волосся пахне цигарковим димом

І мерехтить у неоні відблиск очей.

Атлас із шовком обійнявши руками -

Зривають твою душу з петель.

Мов у тумані пливе колом старість

І юність за нею бігом,

Із присмаком крові і серцем твоїм -

Воно отруїть нас світлом фальшивим.

Чай із цукром, чи, може цукор без чаю?

Чого наразі твоя душа забажає?

Зимове повітря балкону приймає до себе,

Огортає смаком сигарет...

Женьшень, чи малина?

Та немає різниці чим воно пахне,

Якщо ранок не вб'є відсутність грошей.

І наступного разу ніч нас зустріне

Розпеченим жалем та холодним, покинутим чаєм.

Як перестати дурити себе?

Калічити душу щоразу,

Коли раптом нудно стає.

Наприкінці зими обіцяти одне,

А потім весною зі сміхом

Хапатись за нерідне й чуже.

Я клятви давала не раз -

Що наступного року буде інакше.

Та рік наступний, за ним іще -

А я продовжую дурити і тебе.

Вдруге не кохають -

Не цвітуть на спаленій траві рослини,

Не будують між борделей храми,

І не благають повернутися у дім.

Вдруге не кохають -

Не знаходять схожі риси в інших,

Не заглушають біль в містах шумнИх,

І не просять водіїв змінить маршрут...

Вдруге не кохають -

Лиш назавжди в серці залишають.

Тепер холод відігріває теплом,

І вже не болить загострена рана,

Яка ледь не щодня мене справжню вбивала.

І у світлі ліхтарів північних,

У моїй душі цвіла відраза.

До несправжнього кохання,

І дбайливої брехні,

Яка південним сяйвом омивала

Всі невидимі світи.

День за днем чекаєш звістку з фронту.

«Як ти там? Чи не голодний?

Тебе тут діти знають як героя,

А ще...

Ти завжди був і є моїм назавжди.

Тож, як змога буде - відпиши»

Вона не знала, що убите тіло холоду не відчува

І вже не візьме олівець у руку він,

Щоб відписати:

«Та ні, не холодно мені. І годують нас нормально.

Я завжди знав, що твій, а ти завжди була моя.

Та ти не плач, кохана,

Я не перший й не останній,

Кого любитиме твоя душа»

Вона не бачила цього листа.

Він попросту не дописав.

Не встиг.

А тепер тримаючи чорняву хустку у руках,

ДівчИна всі листи у голові чита,

Де вкотре видима його любов

І видимі слова:

«Я не перший й не останній,

Кого убила ця війна»

Думки зплітаються клубком -

Майже зводять з глузду.

Ти для них немов гачок -

В'яжеш почуття із болю.

Душу слова зігрівають теплом -

Гидко майже до нестями.

Ти для них немов курок,

Що був натиснутий ривками.

Пестять руки ніжно серце,

Розбиваючи його на шмат.

Для тебе місця не лишилось -

То лиш був невдалий жарт.

Мені хочеться вернутися у дні,

Де ми належали самим собі,

Де кожен з нас був поодинці,

Де руками обіймала нас любов.

Мені хочеться вернутися у дні,

Коли ми завжди мали місце в світі,

Коли він бурмотів собі під ніс у зливу

Я всміхалась й танцювала мов у сні.

І через глибинну прірву днів...

Мені хочеться вернутися у дні,

Коли любив мене ти палко,

А я бажала щастя лиш собі.

Коли ти підеш - я плакати не буду,

Але й сміятися від радості теж.

Коли пролунає останнє «Прощай» -

Я не дивитимусь вслід,

Але обернуся ще раз.

Коли двері ти до мене навіки зачиниш,

Я не проситимусь назад.

І рука застигне у повільнім русі,

Але не прозвучить той бажаний стук.

Німий та сліпий, як кохання

І тихий, як возз'єднання наших рук.