Василина Тарасова

Лиш раз на рік я можу доторкнутись,

І скуштувати смертного гріха.

О милий мій, не можу я забути

Твоїх очей, так бажані уста.

Моя домівка - темна глибина.

Не бійся рідний, не віддам сестрицям.

Най чешуть коси вербам при воді.

А я прийду, ти думай, що то сниться

Як ми гуляєм двоє по траві.

А місяць сріблом бавиться в воді.

Прилину я, квітчай мене руками,

Мій голубе, коханий при житті.

І після смерті разом ми у парі

Нехай на тиждень. Просто підожди,

Як прийде час, у синю глиб прийди.

А поки, поцілуй мене думками,

Цілуй невинно згублену красу.

Ми так кохали палко й до нестями,

Що згуба не затопила ту жагу.

Нещасна я, що смертного люблю.

Даруй мені зів'ялі квіти милий,

Залиш на тому березі, де ми

Сиділи разом, слухали мотиви

Що шелестіли кленові ліси.

Допоки сестри в синь не завели.

Ну де ж ви, шляхетні? Напевно в темницях?

В засиплих окопах, чи карцерах вічних

Незліченно вас там. Хто знає напевно

Де ділись шляхетні?

Де зараз свідомі? Так сильно зміліли?

Чи є ще десь серце, що б’ється сміливо,

Із честю, із совістю стукає впору.

Де зараз свідомі?

А де благородні? Де клята осанка?

Не вірю, що бидло зламало мов палку

Нескорену душу. Бо тіло то легше

Роздерти, втоптати неначе серветку

І свято сповідувать силу сьогодні

Те ж ви, благородні?

Голе тіло заховаю у магічних візерунках.

Розбіжаться по тканині кольорові мікросхеми.

Маги давніх знали слово закодоване у нервах.

Із венозною зільється шитий символ нЕскоренних.

Не у штампи волошкові переплетені із маком,

Що висять, як самогубці тисячами по базарах,

Обезцінюють минуле і не мають сенсу в знаках,

А лиш в те, чим перша мати давню силу передала.

У броню душа убралась. Лати вишиті нитками.

Геть мерзенні, остогидлі, підлабузницькі кайдани!

Хай впаду. Нехай розтопчуть. Та мій дух тепер мов скеля!

Після бою я доповню кольорову мікросхему.

Борись

Боюся ночі, своїх снів

У них я в темряві блукаю

Дерева чорні звідусіль

Кістляві руки простягають

За ними сунуть два брати

Це страх та жах за руки взявшись

До мого серця ідучи

Роззявили зубаті пащі

Рятуйте люди! Хто-небудь

Бо потону у прірві чорній.

Страхи мої мене беруть

І тягнуть по землі холодній.

Важкі у страху кайдани,

Метал холодний тихо душить

Та чую голос з-за спини

Вставай! Боротися з ними мусиш!

Десь взялись сили. Меч вогненний

В моїй руці палахкотить

Рубаю звірів навіжених

Рука моя не затремтить

До сонця золотого шлях,

До неба синього здолаю

Від злої ночі, що у снах

Я у світанок вирушаю

Ніжно закрий свої очі руками,

Поринь в свої сни недитячо-яскраві,

Присядь на хмаринку, втопися у ласці,

Відчуй себе світлом, що ллється із казки.

А я лиш вдивлятимусь в образ коханий,

Ловитиму трепетно подих жаданий,

Забрала ніч темна тебе в своє небо

Але й ти шукаєш мій образ напевно.

Дивлюсь, відчуваю, відкрились уста

Так хочу почути що ти прошептав

Аж знову відкрилися перли червоні

«Кохаю тебе» лиш два слова промовив.

Я шовком доторкнуся до обличчя,

Візьму волосся в руку, пропущу крізь пальці,

І затягнуся запахом твоїм так близько

Мов сигаретою. Давай кружляти в танці.

Твої холодні руки збігли по спині,

Я жадібно зціловував м'які, вологі губи,

Клітинку кожну залиши мені,

О люба! Доведи мене до згуби!..

Солоний піт покрив наші тіла,

Ще швидше, швидше! Я тебе благаю!

Солодкий стогін злив наші уста,

Ти моя пристрасть! Я в тобі згораю!

Тепер ти спиш... Я кінчиками пальців,

Ледь-ледь торкаючись проводжу по спині,

Сховала ніч двох люблячих коханців,

Щоб їхні душі стрітились й у сні

Тремтлива, ніжна наречена

Легенько ніжкою ступає,

Чарівна сукня білосніжна

Неначе хмарка огортає.

Позаду шлейф прозорий, довгий

Осіннє листя підіймає,

Стрункі, високії тополі

За нею сумно споглядають.

Тонка вуаль, як паутинка

Крізь неї ледве видно очі,

Чарівний, ніжним водоспадом,

Прикрила те лице дівоче.

Ступає дивна наречена,

Одна-одненька по дорозі,

Через вуаль на сукню білу,

Тихенько котяться злі сльози.

Де ж наречений? Вітром в полі

Тепер душа його літає,

А блиск очей зірки на небі

Яскравим світлом перейняли.

Слова кохання соловейко,

В саду під вікнами співає.

Обійми, теплі поцілунки

Яскраве сонце заміняє.

А тіло смертне в полі бою,

Протяте кулями лежить,

За рідну земля неповторну

Віддав життя своє у мить.

Тендітна, ніжна наречена,

Легенько ніжкою ступає.

Із горем тихо заручилась.

В жалобі все життя минає.

Білосніжний, милий ангел,

З неба руки протягає,

У очах застиглий спокій

Уста тихо промовляють

«Підіймись, прийди до мене,

Разом будемо літати,

Я розправлю твої крила,

Розірву твої кайдани.

Вже не будеш мати смутку,

Гніву, радості, кохання,

Лиш бездушна безтурботність

І молитви коливання»

Я дивлюсь в лице прекрасне,

Геть не відчуваю болю,

Страшно стало, зірка гасне

Зникли рідні та знайомі.

Ні, не зможе милий ангел

Розірвать мої окови

Буду жити я! Нездамся!

Сам обрав свою я долю!

Сам обрав життя пекуче,

Боротьбу, але не втечу,

Коли ж прийде неминуче,

Сам порину в холоднечу.

Ви знаєте? Я інколи чманію

Від тих новин і дописів щодня,

І мозок мій, ну просто шаленіє

Як бачу, як ми котимось до дна.

Не знаю, кому вірити напевно,

Та мабуть лиш тому, хто пережив,

Оті окопи, ті бої смертельні,

І чудо, що залишились живі.

І точно ще повірю волонтерам,

Але не всім. А тим, хто кожен день,

Тримає міцно тил, як навіжені,

А не кладе людського до кишень.

А знаєте, як круто ще буває?

Коли іду і бачу у містах

Крутих мажорів, тупо що бухають

А в нас сафарі. ловлять на живця.

Думки бувають, що сама я зможу?

Несправедливість бачу тут і там.

Невже те зло ну просто переможе?

Я лиш людина, смертна серед хмар.

Та бачу очі, що вогнем палають,

Та бачі руки, що у мозолях,

О, ні! нас просто так не поламають.

Пшеницею зростемо у полях.

І на кінець. Я вірю в силу Божу!

Я вірю, що розплатемось усі,

За всі гріхи, сховатися не зможем,

Не допоможуть гроші в гаманці!