САД
— Не можна так, дитино ! Від мене взята ти...
Ти — плоть моя... З мого ребра, прогин, площина кості...
Єва !
Хіба вона послухає ? Тендітна сіломіць.
Уперті пальці з хижостю гнучкою стискають шмат стегна.
Рука тремтить Адама — вже кут тонкого рота
У пах йому дихання віддає.
Вона жбурляє стогін. Забракло сонця. “Моя жар-птиця!”
Кисень...
Ця насолода достає до серця, здригається живіт,
По венам кров хитає. Поглажує жвавіше та притуляє груди,
До збудженого м´яса. Сила й міць.
— Язик твій...
— Пружний ?
— Да! Що робиш ти, панянка божевільна.
Вуста Господь поб´є.
— Це — праведність моя. Я потрапляю в Небо...
Чи саме, любий, так ? Невже насправді, вільна ?
Адамова статура. Перформанс.** Колір шкіри відблискує,
Як промінь. Він Єву надихає, царапає по м´язам, примушує її.
Преривчасто, краплинками спадає оголений харит,
Звучання злої ніжності, солодкая знемога.
У Єви рветься серденько...
Адам жадає ритму,
Він звичним рівним поштовхом жагає її контур.
Віддаленність та спокій, іскрить все навкруги.
Поток здіймає спеку — постав вечор в Едемі,
Дерева, бранці пустощів, свої думки скидають.
Плоди, немов застигли, ховаючись під листя.
— Адам — шепоче Єва, з питанням віковічним,
— Не вміючи роблю ? — Ні, дівчинко розпусти, не кайся,
Це приємно. Повинні підкоритися бажанню та піддатись
Спокусі... Час минає. Роби, моя гранатова, що робиш.
— Без жалю.
Жар подиху гріховний, ривок журби в долоні,
Окута Єва спрагою, клубить Адамов хрип.
Все зачіпляє погляд, червоний простір квітне,
Майорить вдалині чертополоха шип.
Минула терпка ніч. Душа не рветься в вирій.
Холодна кров не бачить перепон шляху.
На ранок розпустився аромат ванілі,
Птахи пищать прийнятно у граба на даху.
Струмок води стікає, краплини тішать пальці,
У Єви віддзеркалення, в очах зелений жмих.
Пустотно навкруги... Не хочеться спокою,
Ворожих відчайдухів та сирості гливи.
— О, верхолазе, Змій !
Цей фейхоа тобі, тримай в зубасту ненажерну пащу.
Який ти непривітний, дошкуляють мухи ?
Шмагай їх по потилиці. Глазюкі Мухаммада !
Даремно ти, як сич. Не в гуморі ? Чому ?
— Ви з Богом на свавіллі ? Та маячня стискає ?!
Або це друга річка, що обтікає землі царства Куш * ?
— Що чую, Зміє, я ? Плювання пінне з рота ?
Отрута трав´яна чи насипом погрози ?
— Ти б краще проміж пальців стискала б свій сосок.
Та подавала б мелодійно тілом. Тримай руками голову,
Збий квітку з себе долу. Долонями притисни цей аромат волосся.
Я спокушав тебе для себе ! Моя Єва !
А ти... Як казна що...
— Премудрий Змій в цупких переконаннях або в твердині розуму
Гадає, що можу я собой розпоряджатись ?..
Омана, Зміє... Жінка я — Адама.
Він крутить мною, силує, побільше навіть Бога.
Спокійна течія впаде в потік бурхливий.
— Є щастя з плазуном.
Чимало задоволень випробувати варто
Відомий кшталт ласкатися рукою,
Тим більше в допомогу суха яскрава шкіра,
Зроби її вологою, нехай брязкає луска.
Для більшого надхнення торкнусь зубами шиї,
Впорснути крапель кайфу, солодкої отрути.
— Ти кажеш дивні, незвичайні речі.
— Шокована ? Чому тоді глузуєш ?
З Адамом не стидалася...
— Сам бачив ?
— Ні, почув.
Кажи відверто, що тебе дратує ? родимка моя зоряна...
Чим Змій недосконалий ?
— Ласкаве називання до вподоби.
Як виглядаеш ти ? Природний ставролит.***
Повинен бути впевненим, вдоволеним собою.
Загадка і мені: “Звідкіль жага береться ?”
А в тебе потяг, Зміє, до імені “Життя”.
Піду вже до садиби... Будь ласка, не затримуй.
Чогось жахаюсь трошечки
— Розчавив би його.
— Порадь собі інакшеє. Втамуй колишню помсту.
Вдивись в красу майбутнього та не втрачай свого.
Химерний той Едем... Кружляй пташине пір´я,
Руйнація у співі відсутності чудес.
Завжди доб´ється успіху плодове потрясіння,
Незвична нерозсудливість торкається небес.
Звучання злих литаврів, пробудження у зливу,
Знервовано до одягу — скрутився мертвий лист.
Покинуті черешні, залиш хурму щасливу,
Таємному вдоволенню потрібен хижий хист.
* — Библия. Ветхий Завет. Бытие, глава 2, стих 13 «Имя второй реки Гихон [Геон]:она обтекает всю землю Куш.»
** — от английского — performance (исполнение, представление, выступление).
*** — ставролит, камень-самоцвет, минерал.
Кім
