1 "Мої очі – ліса й озера"
Зачарований дрімучою синявою,
Зачарований, напевно, й тобою.
Як це сталося, що серце нагадує пущу?
Як та ніч витісняла нам душу?
І ми вже давно не боїмося дощу.
Нам добре від нього й так.
Схочеш, я тебе на руках віднесу.
Віднесу, я ж у цьому мастак.
А ти й не опираєшся, ніби чекала цього вік.
Тільки борешся з собою, як би то не наговорити дурні.
А ти й не опираєшся і тонеш в очах моїх.
Все ж серед лісу тісного є місце для озер і рік.
Я дивлюсь на тебе, як на щось безбожно гарне,
Як на щось, що не може існувати посеред стін.
2 "Пам'ятаєш?"
Ти пам'ятаєш, як я, моя мила Вороно,
Їздив до тебе, здавалось би, по Сахарі.
Через піски гребло велосипедне колесо,
А я замотаний у твої рушники.
Пам'ятаєш?
Пам'ятаєш!
О, Боже милостивий, як я тоді замерз,
А ти мене, серце, зігріла.
Перед всіма пристидила, але як же любила.
Любила!
Зі злості тремтіла, у очі сварила,
Але ж серцем любила.
І де та любов зараз?
Скажи мені Вороно.
А ти мене й зараз любиш, але вже зовсім по-іншому.
Давно вже по-іншому.
А я тебе, як книжку покладу на полицю.
Між сентиментальним Симоненком і легким Антоничем,
Щоб знала, як потрібно по-справжньому любити.
Любити! А не серцем кривити,
Вороно!
3 "Ти"
Ти лежиш у моїх руках, мов дитина.
Ти зовсім (однозначно) не боїшся мене.
Ти свою душу і тіло своє мені довіряєш.
Мої гарячі судини клубками мотаєш.
Це край.
Край не тобі і не Нам, і зовсім-зовсім не мені.
Я твій вогонь, але здається, що я вже догорів.
Хоч вугіллям стану. Буду чорним, як ти.
Я король Догори Дриґом, а ти, королево, сумна.
Але ж ти моя.
4 "Тіла"
Я став рікою поміж твоїх ніжних гір.
Вилізу руками до самих вершин.
Лечу вітром по твоїх рівнинах,
Стану мешканцем твоїх лісів.
Але то я так шукаю шлях до твоїх озер,
Люблю їх колір і запах води.
Хто ж ти. Космос з вічних дрібниць?
Твоїх планет дослідником я став.
І ніби ти недалеко, але й не тут.
До обіймів твоїх квітів впаду.
Ти особливість, що народилась зі мною.
Ти особливість, що називають світом.
Ти, моя мила, трішки сумна.
Тобі, як мені, потрібно трішки вина.
Нам обом не вистачає зовсім тепла
Ну й біда. Біда.
5 "Досить"
Прибилась до мене, ніби щеня
"Ну й куди тебе подіти?"
Пригрів, нагодував,
ну бо зовсім худа.
Чим ти нагодуєш мене цього разу?
Ти ж знаєш, я не сприймаю брехню,
від неї мені зовсім тоскно.
Придумала для мене власну казку.
Я ображений на тебе, мила.
З ким ти цього разу ходила?
Невже знову у ліс по квіти?
То де ж тоді квіти згубила,
Кажи, досить ревіти.
Ну досить. Чуєш?
Звісно, я піду з тобою у ліс.
І піду до річки купатись.
І тонути теж не буду.
Буду тільки тебе.
"Ку-ку" – раптово вигулькнеш з-під кіс.
"Я тут" – обійму тебе, авжеж.
Катинський Орест
