Зміст

1

Вона сиділа перед великим люстром і зосереджено “малювала” себе. Тонік, санскрін, праймер, тоналка. Тіні, туш, підводка. Яскраво-червона стійка помада. І, як заключний акорд — пройшлася по всьому обличчю великим пензлем з легкою розсипчастою пудрою.

Поправила золотаве, недбало вкладене волосся ( хто б знав, скільки часу та зусиль забирала уся та показна недбалість), бризнула на зап’ястя улюбленим Miss Dior, торкнувшись потім ковпачком шиї, перекинула через плече ремінець дорогої сумочки, а другою рукою вхопила айфон і нетерпляче провела пальцем по сенсорному екрану, шукаючи потрібний чат.

Як назло, на перші місця в Телеграм повискакували повідомлення від модельних агентств, якісь нікому не потрібні новинні канали, котрі все лякали новим локдауном, запрошення на вечірку відомого журналу… До біса журнали, агентства та вечірки! Вона хоче зникнути, розчинитися у натовпі, хоча б тиждень побути не собою, а кимось іншим.

І тільки відображення у дзеркалі, на яке Елі кинула побіжний погляд, здавалось, на якусь мить зажило власним життям і похитало головою зовсім не в унісон її рухам.

“Що це ти собі надумала? — ніби допитувався її дзеркальний двійник. — Отямся, дівчинко! Ти вже застара для таких авантюр!”

— Ото ще, — Елі стріпнула довгим волоссям і підхопила валізку на коліщатах — розфарбовану в червоно-чорну “шотландську” клітинку і таку ж стильну, як і її господиня.

Повернулася через плече і показала дзеркалу язик, а потім голосно хряпнула дверима.

В кімнаті все стихло, тільки підвіски на люстрі ще якийсь час коливалися та терпко пахло французькими парфумами…

***

Гуртожиток авіаційного університету, здавалося, не спав ніколи. Навіть у цю ранню годину, коли за вікном було ще зовсім темно ( авжеж, осінь надворі , і сонце вранці все довше гається, перш ніж піднятися з-за обрію), отож, навіть о шостій ранку десь уже гриміла голосна музика, за стіною ( його тісна кімнатка якраз межувала з загальною кухнею) ранні пташки вже завзято брязкали посудом, а через прочинене вікно, звідки тягнуло прохолодою, долинали гудіння автівок, шурхіт по асфальту мітли двірника — старого, який і влітку, і взимку носив одну й ту ж саму в’язану шапочку з написом “Boss” над чолом.

Свят лежав якийсь час, скулившись під ковдрою і не розплющуючи очей, та дослухався до звуків навколо себе. Так добре було думати про те, що вже за кількадесят хвилин він вирушить назустріч чомусь новому і незнайомому.

Оте передчуття гріло душу і викликало легке хвилювання — в акурат, як у дитинстві перед Новим роком, коли вулиці та вітрини вже були прикрашені миготливими гірляндами, у крамницях розсипом лежали духмяні мандарини, а вся реклама по телевізору нагадувала : “Свято наближається!”

Потім, коли канікули добігали кінця, він незмінно озирався зі здивуванням — як, куди все так швидко збігло? Але то було згодом. А щасливе очікування хотілося розтягувати до безкінечності, смакувати крихітними порціями і мружитися від насолоди…

“Ось ще трішки полежу — і буду вставати…”

Але поряд із подушкою бринькнув телефон. Він сам його тут покинув учора ввечері, коли перед сном грав у якісь “стрілялки”.

І все одно першою реакцією було здивування. Хлопець випростав руку з-під ковдри і поглянув на повідомлення, котре з’явилося на екрані.

“Святе, чорти б тебе забрали, досі дрихнеш? — прочитав він поруч із фото імпозантного чоловіка в діловому костюмі, підписаним “Ян”. — Ми вже всі в зборі, тільки тебе й чекаємо.”

“Чи ти передумав їхати? — тут же вклинилася в діалог ще одна учасниця чату, Віта.

“Зараз буду!” — хутенько набрав він і додав наліпку з кумедним котиком та словом “Sorry”.

А потім рвучко відкинув ковдру та скочив з ліжка. Босі ноги приємно холодив потертий ламінат, свіжий вітер ворушив занавіски, куплені в секонд-хенді.

Свят швидко одягався, аж навіть трохи підстрибуючи від нетерпіння.

Життя прекрасна штука, особливо, коли попереду чекає мандрівка до моря!

Ухопив туго набитий рюкзак, одягнув бейсболку і темні окуляри. Помахав рукою сусідам по кімнаті, що досі мирно дрихли, навіть не поворухнувшись, поки він збирався в дорогу.

“Арівідерчі, студіозуси! — прошепотів, посміхаючись. — Давайте, гарненько гризіть свій граніт науки. Головне — не вдавіться!”

Ще мить — і двері за ним зачинилися…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.