Зміст

2

Свят швидко збіг сходами, кивнув сонній вахтерці, що визирнула зі своєї комірчини і знову сховалася, побачивши знайоме обличчя студента. Відчинив двері й зупинився на порозі гуртожитку, озираючись навсібіч. Темряви навколо вже не було, скоріше, сірий світанок, холодний, немов ще тиждень тому в місті не панувала літня спека. Пахло грушками-гниличками — це біля контейнерів зі сміттям росло старе самотнє дерево. Від цього аромату легенько стислося серце і пригадалось дитинство, яке він незмінно проводив у селі в бабусі з дідусем.

Крізь серпанок легкого туману прозирали мляві ліхтарі. У смітнику вже порпався ранній бомж — поспішав першим вигребти все цінне, поки не нагодилися його товариші, що мирно відсипались у якомусь підвалі.

Кілька автівок, припаркованих на стоянці, були порожніми. Де ж його попутники? Наче домовлялися зустрітися тут, на під’їзній алеї. Раптом за деревами, що оточували стоянку, мигнули фари і почувся короткий автомобільний гудок. Свят поспішив у тому напрямку. Так і є — сталевого кольору Kia Rio притулилася біля тротуару.

Перед самим носом хлопця відчинилися дверцята пасажирського сидіння.

Він зручніше поправив наплічник і пірнув до салону. Тут пахло якимись солодкими парфумами і грала тиха музика. Вмостившись на сидінні, глипнув праворуч-ліворуч.

“Якісь вони всі занадто дорослі”, — промайнула перша думка.

Ні, він не очікував побачити перед собою ровесників. Знав, що його товариші по чату були старшими, десь усі працювали. Але все одно було дивно відмічати різницю між тим, якими він малював цю трійцю у власній уяві, і якими вони виявилися насправді.

— Привіт, я Свят! — це пролунало безґлуздо, бо й так ясно, що не папа римський.

— Привіт, Святе.,я Ян! — відгукнувся водій, простягаючи руку, яку Свят обережно потиснув.

Ян був високим, кремезним русявим чоловіком років тридцяти п’яти з модною зараз борідкою. Він був одягнений у чорні джинси і такого ж кольору футболку, з-під якої виднілися татуйовані м’язисті передпліччя. Зовсім не таким, як його аватар — там був зображений рафінований джентльмен у діловому костюмі з краваткою. Хоча в профілі самого Свята була картинка з героєм аніме, який ще менше нагадував свого власника…

— Приємно познайомитися в реалі, — з сидіння біля водія озирнулася дівчина неймовірної зовнішності. Вона ніби зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Довге біляве волосся, великі блакитні очі, майстерно збільшені за допомогою макіяжу, так що, здавалося, вони займали пів-обличчя. Шкіра бліда, як фарфорова, рожевий брючний костюм обтягував струнку фігуру.

— Е-е-е, і мені, теє… приємно, — хлопець від несподіванки став затинатися. Це що за краля така?

— Я Елі, — відрекомендувалася красуня. — Батьки назвали мене Єлизаветою, на честь бабці, але мені повне ім’я не подобається.

От воно що! Хто б міг подумати!

У чаті, та й групі, де вони обговорювали літературні конкурси ( всі були авторами-початківцями і завзято строчили оповідання та повісті, намагаючись хоч десь перемогти і отримати можливість опублікувати власну книгу) Елі була тихою і непомітною, на аватарці в неї стояло фото маленької дівчинки — певно, то була вона сама в дитинстві. Про себе розповідала вкрай неохоче, Свят пам’ятав лише, що вона приїхала до Києва із якогось невеличкого містечка і працювала в офісі.

— Ну так, після Елі на мене вже можна не дивитися, — пирхнула дівчина, котра сиділа поруч із Святом на задньому сидінні.

— О, вибач. — стрепенувся той. — Ти Віта, правильно?

— Ні, я англійська королева, — дівчина вдала, що робить реверанс. — Звісно, що Віта, тут більше нікого немає...

У їхній компанії вона була найгострішою на язик. Дотепи і кпини просто лилися рікою з її уст, вірніше, з-під пальців, бо ж спілкувалися вони переважно у письмовому вигляді. Зідзвонилися от лише зараз, коли всі четверо таки стали переможцями конкурсу і отримали запрошення провести тиждень у літературній резиденції на березі Чорного моря.

У віртуальному спілкуванні Віта була душею компанії, а от в реалі — Свят одразу зауважив — почувалася незручно. Вона значно програвала Елі у вроді. Не сказати, що була зовсім некрасива — скоріше, звичайна, дівчина з натовпу. На ній око не зупинялось, ковзало далі.

Темно-русяве пряме волосся, зібране у “хвостик” на потилиці, блакитні джинси і такий же піджак, обличчя без косметики — з кругленькими щічками, невеликими очима і розсипом веснянок на носі. Ще й сиділа вона у самому куточку , ледь згорбившись, склавши руки на грудях, ніби старанно вибудовувала бар’єр між собою і рештою пасажирів.

— Я думав, ти старша, — не дуже ввічливо ляпнув Свят.

— А що таке? Мені двадцять шість, — якось навіть з викликом промовила дівчина. Він побачив, що на її правій руці блиснула обручка — значить, заміжня.

Отже, він тут був наймолодшим. Правда, невідомо, скільки років Елі, проте, перш ніж вона одягнула стильні окуляри-авіатори, Свят устиг роздивитися невеликі зморшки в кутиках її очей. Мабуть, тридцятник уже розміняла, — подумав.

Елі простягнула руку до програвача і зробила музику гучніше.

— Ну, що ми гаємо час? Поїхали, Яне! — скомандувала вона, легенько хитаючи головою в такт ритмічній музиці, яка заполонила салон.

Ян засміявся:

— Домчу з вітерцем! — і рушив з місця так стрімко, що не пристібнуті Свят із Вітою зіштовхнулися плечима.

— Обережно, я хочу дістатися моря живою, а не у вигляді вантажу 200! — вигукнула Віта.

За вікнами автівки швидко пропливав ранковий Київ — ще напівсонний, але вже бадьорий і діловитий. Ось мигнули останні будинки, залишилися позаду і приміські села. З обох боків дороги розкинулися широкі поля з переораною вже стернею.

Свят опустив віконне скло і підставив обличчя свіжому вітру.

Ех, як добре! Пригоди розпочалися.

“Таки ми всі — неабиякі улюбленці долі”, — подумав він…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.