Зміст

6

Колись затишним приміщенням справді немов прокотився ураган. Деякі шафи були перекинуті, книги та журнали встеляли підлогу.

Проте Ян відразу побачив те, що вони шукали — телефонний апарат висів на стіні в глибині кімнати, поряд із стендом “Література рідного краю”, на якому дивним чином залишилася одна книга. Вона й привернула увагу Віти. Дівчина завжди цікавилася рідкісною літературою, а ця книга виглядала дуже старою. Вона відкрила титульну сторінку і поглянула на рік випуску: 1924.

“История селения Непитайловка” було надруковано на обкладинці.

Ян підняв слухавку і мить уважно прислухався, потім натиснув на важіль — раз, вдруге. Ніякої відповіді. Тільки тиша.

— Телефон не працює, — резюмував він. — Щось мені ця вся історія не подобається. Давайте повертатися назад.

— А може, зайти в якусь хату і попросити дозволу зателефонувати від них, — запропонувала Елі.

Але скільки вони не ходили попід парканами та дворами, двері скрізь були міцно зачинені, і жодної реакції на їхні вигуки та прохання відчинити не було. Здавалося, село усе вимерло, в ньому не лишилося жодної живої істоти.

— Повертаємося до автівки, — скомандував Ян. — Будемо дорогою розбиратися, що і як.

Коли Віта сідала до машини, то тільки тут збагнула, що щось тримає в руках. Виявляється, вона автоматично прихопила з бібліотеки ту стару книгу...Ну вже не буде заносити її назад. Якщо що, то бібліотекарі будуть думати, що грабіжники її забрали.

Вони розвернулися і поїхали назад. А коли праворуч вималювалися ті самі дивні катакомби, Ян зупинив машину.

— Нехай усіх мешканців десь чорти носять, — сказав він, — але Рада вийшла тут, значить, десь має бути будинок з людьми. До того ж мені кортить розказати їй усе, що я про неї думаю. Ми вирішили їй допомогти, а вона отак тупо взяла й покинула нас…

— Ми залишимося в машині, — промовила Елі. — Правда, Віто? Це село мені не подобається, не хочу більше спотикатися під чужими парканами. Та й взагалі, поїхали назад на шосе! Там, може, вже нагодилися рятувальники і прибрали дерево з дороги…

— Поїдемо, але спочатку я хочу знайти дівчину і вияснити, що за чортівщина коїться з цією Непитайлівкою! — Ян рішуче підняв підборіддя. — Святе, ти зі мною?

— Так, звичайно, — насправді хлопцеві зовсім не хотілося блукати в темряві, краще було б дійсно вибиратися на шосе, проте він не хотів здатися боягузом. Особливо на фоні відчайдушного Яна.

— Ну тоді ходімо. Прочешемо найближчі будинки, десь же вона має ховатися…

— А може вона… того… у якійсь банді? Завела нас у пастку.

— Ага, і бандити вирізали все село, — засміявся Ян. — Ти надивився різних нетфлісівських фільмів, от і все. Насправді розгадка лежить десь на поверхні, і я хочу її знати!

Вони йшли темною вулицею, світили ліхтариком навсібіч і голосно гукали Раду. Але результату ці пошуки не мали. В жодному будинку не засвітився вогник, ніде не чулося жодного звуку, окрім рівномірного шелесту прибою.

— Почекай, здається, я щось побачив, — насторожився Ян. — Он там, за тим високим парканом, ніби хтось пробіг. Давай ти стій тут, щоб він не проскочив повз, а я обійду з того боку!

— А якщо я побачу ту людину, що мені робити? Не маю ніякої зброї, — розвів руками Свят, — і в різних єдиноборствах не сильний…

— Тоді гукай мене, я вже знатиму що робити, — чоловік загрозливо поворушив могутніми біцепсами. — Зрозумів? Стоїш, дивишся, коли бачиш щось підозріле — кличеш мене.

— Та зрозумів, — Святові не дуже сподобалась така перспектива, але сперечатися він не став.

Стояв, уважно вдивляючись у темні силуети будинків і дерев, і йому постійно здавалося, що десь за краєм його поля зору хтось ворушиться, але варто було обернутися — і виявлялося, що там нікого немає.

Вогник Янового ліхтаря обігнув паркан і миготів уже десь з протилежного боку вулиці. Судячи з усього, його пошуки теж не увінчалися успіхом.

Свят уже втомився напружувати зір, він просто стояв і дивився на небо. Зірки тут були надзвичайно великі, яскраві, а прямо з-за даху найближчого до нього будинку випливав величезний помаранчевого кольору повний місяць.

Це було таке заворожуюче видовище, що Свят на якусь хвилину забув, де знаходиться і що має робити.

І саме тоді хтось узяв його за руку.

— Ходи за мною, — тихо прошепотів на вухо дівочий голос.

— Рада?

Її долоня лягла йому на уста:

— Тихо, маю до тебе розмову. Давай зайдемо ось сюди.

І вона з дивною для такої тендітної істоти силою смикнула його за руку — в бік темного провалля катакомб...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.