Зміст

3

Сонце вони зустріли вже під Білою Церквою. Воно вигулькнуло з-за придорожніх дерев, як велика червона повітряна куля, і світ, досі сповитий легким серпанком туману, за мить переродився, все навколо стало більш чітким і виразним, дерева, зелені, як улітку, відкинули на дорогу свої тіні, а сонце кидало промені у проміжки між цими тінями, немов граючись із їхньою автівкою у піжмурки.

— Кави б випити, — з легкою млістю в голосі протягнула Елі, і Ян слухняно скинув швидкість, бо якраз на обрії замаячила заправка, а поруч із нею — придорожна кав’ярня.

Машина спинилася поруч із ошатною спорудою під червоною черепицею, і Ян запитально поглянув на Елі. Дівчина залишалася сидіти, навіть бровою не повела, і лише після того, як водій вибрався назовні та відчинив перед нею дверцята, повільно й елегантно вийшла з автомобіля.

— Ви теж з нами? — спитав Ян, крутячи в руці ключі з брелком сигналізації.

Свят і Віта мовчки відчинили дверцята, кожен зі свого боку, та заходилися розминати затерплі ноги й поправляти одяг.

Коротко пискнула сигналізація, і Ян з Елі попрямували в бік кав’ярні, про щось перемовляючись між собою.

— Здається, скоро ми будемо тут зайвими, — невдоволено пробурмотіла Віта.

— Подумаєш, хай собі вуркочуть, як голуб’ята, — Свят стенув плечима. — Зрештою, ми їдемо відпочивати, а не шури-мури крутити.

— Ну, для декого тут одне іншому не заважає, — пирхнула дівчина і швидко попрямувала вслід за “солодкою парочкою”.

Свят не став її наздоганяти, спокійно пішов позаду. Хай не думає, що він за нею бігає, мов першокласник за вчителькою. Він самостійний чоловік, з власною головою на плечах.

Але Віта раптом озирнулась і поманила його пальцем.

— Ти щось хотіла? — з легким невдоволенням спитав Свят, наздоганяючи свою попутницю.

Вона смикнула його за рукав і змусила зупинитися. Свят нерозуміюче витріщився на неї.

“Якась дивна, — промайнуло в голові. — Як і історії, котрі вона викладає в інтернеті…”

Віта писала химерні оповідання у стилі магічного реалізму. У них завжди все починалося зі сцени звичайного повсякденного життя, з простими, цілковито реалістичними подіями… Аж раптом якоїсь миті з героями починали відбуватися усілякі чудасії, і в результаті неодмінно або хтось гинув, або усталений світ рушився, перетворюючись у повну свою протилежність.

Святу не надто подобалась така манера письма. Він дотримувався думки, що фантастика має бути фантастикою, а реалізм — реалізмом. І немає чого мудрувати, поєднуючи докупи те, що, немов олія з водою, все одно не здатне було створити єдину неподільну субстанцію.

— Я згадала, де бачила цю Єлизавету, — вона підкреслено назвала їхню супутницю повним іменем, яке та не любила.

— Ну і де? — Святові припекло відвідати вбиральню. Він нетерпляче тупцяв на місці і не розумів, чому Віта присікалася до нього.

— На світлині в чоловічому журналі. Вона фотомодель! А нам заливала, що в офісі працює...

— Ну, може, людина вважає, що це недостатньо серйозна професія для письменниці, от і не хотіла нам казати… Може, підемо вже досередини?

— Еге ж, ще й яка несерйозна! — Віта наблизила до нього обличчя і змовницьки прошепотіла. — Бо знімається в стилі “ню”! Знаєш, що це таке?

І чого б йому не знати. Що він, маленький?

— А ти, значить, цікавишся такими журналами? — вирішив підпустити шпильку у відповідь, бо ж вона вже трохи дістала його своїми балачками.

Віта відхилилася, і на її обличчі проступив зневажливий вираз.

— То хлопці на таке слинку пускають, а мені воно аж десь, — відказала вона. — Просто захотіла з тобою поділитися інформацією.

— Гаразд, а тепер ходімо, бо Ян з Елі вже думають, що ми зникли безвісти…

***

За їхніми розрахунками, до місця призначення мандрівники мали дістатися десь по обіді. Ну, нехай ще якийсь час піде на пошуки тієї бази відпочинку, яку організатори обрали на роль письменницької резиденції. Але все одно до настання темряви всі вже планували розміститися у комфортному помешканні з кондиціонерами та гарячою водою. А може, ще й з басейном на подвір’ї. Хоча, море й так досить тепле, оксамитовий сезон як-не-як. То можна й без басейна.

Розмова після того, як вони залишили гостинну кав’ярню, крутилася навколо морської тематики. Як виявилося, цьогоріч жодному з них не вдалося поїхати у відпустку, тож навіть тиждень відпочинку і можливість змінити “картинку” навколо себе створювали піднесений настрій.

Проте це піднесення швидко зникло, коли не доїжджаючи кілька кілометрів до Умані, автівка кілька разів пирхнула, і двигун заглух.

— Може, бензин закінчився? — відразу ж запитала Елі.

Але Ян похитав головою:

— Тільки сьогодні зранку заправлявся. Але зараз ми швидко все полагодимо. Правда, Святе?

Хлопець кивнув, і вони вдвох схилилися над відкритим капотом, шукаючи джерело несправності. Але самостійно відремонтувати машину так і не вдалося. Довелось зупиняти попутну автівку і домовлятися з водієм, аби той зачепив їхню Kia тросом та добуксирував до найближчої станції технічного обслуговування.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.