Зміст

10

— З тобою точно все гаразд? — Ян торкнувся її чола рукою.

— Ти не думай, у мене немає температури. І нервового шоку також! Просто я мала зразу вам розповісти про цю книгу. Тоді, можливо, Елі б не загинула! Це я винна в її смерті…

— Перестань, — Ян простягнув руку і допоміг їй підвестися. — Пішли до вогню, я просушу одяг, а ти мені все розкажеш.

— До вогню я краще не буду підходити. Але розкажу, без проблем.

Вона взяла свою сумку і перевірила, чи книга на місці.

— Тут написано, що колись давно у цьому селищі був звичай — коли траплялося якесь нещастя — ну там, пошесть, чи стихійне лихо, жителі приносили жертви богам, і ті їм допомагали.

— Ну й що такого, — знизав плечима Ян, викручуючи мокрий светр і розвішуючи його на кущі. — У часи язичництва це було звичайне явище.

— Але тут були не такі боги, принаймні, про ці обряди я прочитала вперше. А я цікавлюся історією й етнографією!

— Он як, що ж то були за божества?

Віта стурбовано дивилася на нього:

— Вони поклонялися чотирьом стихіям: землі, воді, вогню та повітрю. І от, коли траплялася якась біда, з села відправляли привабливих молодих дівчат, аби вони привели сюди випадкових подорожніх.

— А чому саме дівчат?

— Не знаю, можливо, від них жертви не очікували чогось лихого… Одним словом, дівчата приводили сюди чотирьох людей, і кожного приносили в жертву певній стихії. Одного перехожого живцем хоронили в землі, другого — топили в морі, третього — спалювали на багатті…

— Дідько, які жорстокі в них були звичаї! — Ян стріпнув волоссям, що вже підсохло. — Але ти думаєш…

— Так, це не може бути випадковим збігом. Дивись сюди — Свята завалило землею в катакомбах, Елі потонула. Я мало не згоріла…

— Але ж ти залишилася жива!

— Дякуючи твоїй швидкій реакції, — Віта подмухала на обпечені долоні. — Але тепер тобі загрожує небезпека від четвертої стихії.

— Повітря? — він скептично посміхнувся. — Я ж не збираюся летіти на літаку, що мені може загрожувати?

— Я думаю, — повільно сказала Віта, — можливо, якщо зі мною у них нічого не вийшло, то вони нас відпустять…

— Хто вони?

— Не знаю… Духи колишніх жителів?

— Віто, у тебе просто багата уява. Немає тут ніяких духів. І все, що з нами трапилося — просто випадковість і нічого більше.

Він говорив підкреслено бадьоро, проте дівчина бачила, що, скоріше за все, її супутник перш за все бажає переконати самого себе, а вже потім — її.

***

— Добре, а як ми будемо звідси вибиратися?

Вогонь догорів, Ян знову одягнувся, і вони готові були рушати далі.

Смужка піску вздовж узбережжя ще більше звузилася, і хвилі вже досягали протилежної стіни урвища. Треба було йти по воді.

— Мабуть, немає сенсу добиратися туди, там пляж закінчується, і починається море, — сказав Ян. — Тільки ноги намочимо, і все одно будемо повертатися.

— Але щодо робити? Ми тут, у цій Непитайлівці, як миші в мишоловці…

— У мене є одна ідея, — і він підняв голову догори.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.