Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 11

    Віта і собі поглянула на круту стіну, що піднімалася перед ними. Зрештою, вона не була такою вже стрімкою. І хтось колись навіть витоптав стежку, що вела догори. Якщо люди ходили цим маршрутом, отже там, згори, була якась дорога, чи ще щось, в будь-якому випадку, кудись вони та й потраплять.

    — Що ж, це непогана ідея, — сказала вона. — Але знаєш, я боюся висоти…

    — Нічого, ти підеш першою, а я за тобою, якщо що, то встигну тебе упіймати!

    Віта знічено усміхнулась.

    ***

    Вони підіймались повільно, довго роздивляючись, куди поставити ногу, адже стежкою давно ніхто не користувався, місцями земля осипалася, або заросла колючками, що боляче дряпали руки й ноги.

    І все ж більша частина шляху була пройдена. Віта навіть наважилася озирнутись і поглянути на море з висоти. Раптом її душу переповнила радість. Не так від того, що вона подолала свій страх ( хоча й через це також).

    А радше через те, що поруч була людина, яка готова була підтримати і підстрахувати її.

    — Мій чоловік, якби тут був, сказав би, що я незграбна курка, — раптом вирвалося у неї.

    — Чому? Мені здається, ти цілком зграбна.

    Вона відчула, що червоніє. Ну так, зараз, коли вона йшла попереду і трохи вище від нього, у Яна перед очима маячила її "п'ята точка", та ще картина…

    Мабуть, він більше полюбляє струнких і фігуристих дівчат, які займаються спортом. Як-от покійна Елі…

    При згадці про Елі їй стало не по собі. Це ж треба буде якось повідомити її рідних, поліцію. А що, як їх із Яном звинуватять у вбивстві? Ну добре, не у вбивстві, а в ненаданні допомоги… Цікаво, який термін за таке дають?

    Раптом її нога зісковзнула, рудуватий грунт посипався донизу.

    — Обережніше, — крикнув Ян, підтримуючи її.

    Віта випрямилася, глибоко зітхнула, долаючи приступ паніки. Мета вже майже досягнута, вона схопилася рукою за дерево акації, що самотньо росло згори над кручею, трохи приклала зусиль — і ступила на тверду землю.

    Перед нею була ґрунтова дорога, далі — кукурудзяне поле. Мирний і звичний краєвид. Десь гудів трактор.

    Віта озирнулася до Яна, аби поділитися побаченим, і у неї волосся заворушилося на голові.

    Вона побачила, як Ян підковзується на тому ж самому місці, де до того спіткнулася вона, і повисає на руках, вчепившись за якісь корені, що стирчали з землі.

    — Яне, тримайся, — вона простягнула руку, лігши животом на землю. Подумала і зачепилася ногою за дерево — десь бачила це, у якомусь фільмі.

    Ян однією рукою продовжував триматися за корені, другою — вчепився в її долоню, а ногами намагався намацати твердий ґрунт, проте це не вдавалося. Земля обсипалася й обсипалася з-під ніг.

    Віта чула, що в екстремальних умовах у людей може з'явитися сила, якої в звичайному житті вони й близько не мали. Чесно кажучи, вона думала, що це якісь побрехеньки, але тепер переконалася — дива трапляються.

    Інакше чим пояснити те, що вона таки піднатужилася й смикнула Яна за руку так сильно, що той зміг підтягнутися й ухопитись рукою за акацію. Тепер уже він і без її допомоги вибрався нагору і сів на землю, важко дихаючи. Віта впала поруч із ним, руки пекло вогнем, вона побачила кров на долонях.

    Але вони змогли це зробити!

    — А ти казав, що не збираєшся літати, — прошепотіла вона.

    — Тепер я готовий повірити у твою чортівню! — не було зрозуміло, чи Ян жартує, чи говорить серйозно. — Але два божества не отримали жертв, як же вони, бідні, будуть далі справлятися зі своєю роботою?

    — Ти знаєш, мені якось байдуже до їхніх проблем, — Віта дивилася в небо в блаженно усміхалася.

    Як добре бути живою і бачити блакитне небо та сонячні промені…

    ***

    — Ви альпіністи?

    На них упала чиясь тінь.

    Згори на стежці стояв хлопчик років десяти з велосипедом і здивовано дивився на двох брудних і закривавлених людей, що розпростерлися на землі і тяжко дихали.

    — Можна й так сказати, — відповів Ян. — А ти звідки?

    — З Нової Непитайлівки, — охоче відповів хлопчик.

    — А тут є й Нова, і Стара?

    — Ну так, — дитина махнула рукою вниз. — Отам Стара, але в ній ніхто не живе, людей виселили звідти. Бо почав підійматися рівень моря, приїздили вчені і сказали, що незабаром море затопить усе село. Тому всі переїхали до Нової Непитайлівки.

    — І нікого там не залишилося? Зовсім?

    Малий заперечно похитав головою.

    — А ви там були? — спитав він з цікавістю. — Правда, що там печера обвалилася?

    — Так, — Віта стрепенулася. — Треба зателефонувати "надзвичайникам"!

    — Їх уже викликали, там, кажуть, купа народу, знайшли якогось туриста мертвого. Його в печері завалило!

    Очі хлопчика блищали — не кожен день трапляється така надзвичайна подія…

    Віта з Яном перезирнулись. На віях у дівчини затремтіли сльози.

    — А ви чому на гору дерлися? — поцікавився хлопчик. — Любите гострі відчуття?

    — Так там же, над морем, неможливо пройти, — сказала Віта. — Там вода дістає до протилежного берега урвища!

    — Ет, стільки там тієї води! Ми одягаємо гумові чоботи та й переходимо. Наступного разу йдіть по воді, не бійтеся. Бо з гори впасти можна!

    — Дякуємо, ми це вже зрозуміли, — запевнив Ян.

    Треба було якось визволяти машину, добиратися до рятувальників і поліції, розповідати про все, що відбулося, а вони все сиділи і дивилися на море.

    А море дивилося на них, сяяло мільйонами іскр і ніби тихенько зітхало...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Tashagores
    15.11.2021 07:47
    До частини "11"
    Коментар видалено автором