Зміст

5

— Ось тут мені спиніть, будь ласка, — попросила Рада.

— А що це таке? Якісь печери?

— Це катакомби, — сказала дівчина, швидко відчиняючи дверцята і вже ззовні додала: — Люди кажуть, що ними можна дістатися до самої Одеси.

— О, то у вас цікаве село, — зауважив Свят.

— Радо, постривай! — Ян, здавалося, один був заклопотаний деталями їхньої поїздки. — То звідки тут можна зателефонувати? Мережі досі немає…

— А ви їдьте все прямо і прямо, і виїдете до бібліотеки. Її легко помітити — такий котедж із червоним дахом. Там можна подзвонити зі стаціонарного телефона.

Ще мить — і її чорний одяг злився з темрявою, кроки змовкли, неначе й не було тут жодної дівчини.

— Дивне якесь село! — пробурмотіла Віта. — Чому тут не горять ліхтарі? І хати не світяться?

Справді, будинки, які стояли пообіч вулиці, всі були темні.

— Може, електрику вимкнули? — припустив Свят. — Якась аварія на лінії, наприклад, те дерево, що впало на повороті, пошкодило дроти.

— А чому тоді у вікнах не горять свічки чи там ще щось, лампи керосинові? Сидять усі навпотемки?

— Може, спати полягали, — невпевнено протягнула Елі. — У селах всі рано вкладаються…

Ніхто не став сперечатися. Машина їхала сонною, якоюсь немов зачарованою вулицею, і ніде навіть пес не гавкнув. Лише через відчинене вікно з боку водія пролунав крик чи то сови, чи ще якоїсь нічної птахи.

— Де вона, ця бібліотека? Мабуть, ось, по опису схоже — дах червоний…

Невеликий ошатний будинок стояв на сільській площі трохи осторонь від інших адміністративних споруд — мабуть, то була сільська рада, клуб та медамбулаторія, а може, й школа чи дитсадок. Але увага мандрівників була прикута до бібліотеки.

— Тут темно, який дурень буде сидіти в бібліотеці до ночі, мабуть, все зачинено, — Ян узяв з бардачка ліхтарик і увімкнув його. Решта пасажирів дружно висипали з машини і з’юрмилися на площі, розглядаючись навкруги.

Туман, немов на замовлення, розсіявся, і Свят побачив море. Воно виявилося зовсім близько — прямо за рядом найближчих будинків починалося узбережжя. Було дивно, що люди збудували оселі практично на пляжі. Одна хатина стояла найближче до води, і хвилі у прямому значенні слова лизали паркан, який ледве тримався купи. Здавалося, ще трохи часу — і вода змиє цю оселю й забере з собою.

Але в них не було особливого бажання вболівати за долю місцевих жителів. Усім хотілося швидше дістатися “Райдужного” і нарешті відпочити в комфорті, перекусити і лягти спати.

— Ну окей, має ж тут бути якийсь сторож, хоч в одній адмінспоруді, — Ян зручніше перехопив ліхтарик і попрямував до бібліотеки. Збирався постукати в двері, але його рука завмерла на півдорозі.

— Здається, не зачинено, — і за хвильку вони вже голосно гукали : “Гей, хтось тут є? Відчиніть, будь ласка!”

Та відповідала їм лише луна.

— Ходімо, — Ян рішуче штовхнув двері. — Знайдемо самі той телефон!

— Але ж це підсудна справа, — Віта, яка сама працювала в бібліотеці, занепокоєно смикнула Яна за рукав. — У тебе можуть бути неприємності!

— Більших, чим є, уже не матимемо, — Ян уже увійшов і світив всередині приміщення ліхтариком, орієнтуючись, куди йти. Віті нічого не залишалося, як теж ступити крок уперед, а в потилицю їй дихали Свят і Елі.

— Ой, нічого собі, — Віта здригнулася, здавалося, її очі стали вдвічі більшими. — Та тут побували якісь злодії! Зараз нас зловлять на гарячому, і скажуть, що це ми!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.