Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 9

Зміни

Похмурий літній ранок не обіцяв нічого приємного. За вікном накрапував дрібний дощик. Я лежала в ліжку під теплою ковдрою, перебуваючи у стані солодкого півсну та слухала тихий стук крапель, й ніяк не хотіла залишати обійми Морфея.

Хтось галасливо завалився в мій дім. З низу почувся невдоволений голос Яри. Вона не любить ранніх відвідувачів. Після недовгих перемовин візитер залишив мою оселю. Підбори дівчини нервово застукотіли сходами. Згодом служниця влетіла до мене в спальню з папірцем у руці.

Неохоче підвелася й накинула халат. Забрала в підопічної аркуш й одразу ж розгорнула послання. На жовтуватому папері охайним дрібним почерком виведено:

« Король – помер. Його отруїла одна з моїх фрейлін. Деталі під час особистої зустрічі.

Ваша віддана подруга Маргаретта».

Від несподіванки, всілася на ліжко та так і завмерла. Намагалася сприйняти щойно отриману інформацію. Перечитувала записку королеви й не могла повірити в правдивість зазначеного.

В кімнату знов вбігла Яра. Вона подала мені листа з гербом Червонського. Я зламала печатку й розгорнула жовтуватий папір. На аркуші кривими, нашвидкуруч нацарапаними літерами, зазначено:

«Короля вбили. Терміново збираю Раду! Посольство Улінії відклало візит до обрання нами нового монарха!

Подробиці дізнаєшся ввечері від Темського.

Твій вічний друг Я.Ч.»

Кинула обидва листи в багаття каміну. Вирішила не чекати вечора, а вирушити до королівського палацу й спробувати витягти якнайбільше інформації з Маргаретти.

Швидко перекусивши, почала готуватися до відвідин. Одягла просту бархатову сукню обсидіанового відтінку, довгий темний плащ та невеличкого чорного капелюшка. Розшукавши рукавички, вирушила за подробицями загибелі монарха.

В палаці довго не вдавалося потрапити до її величності, бо багато хто бажав висловити співчуття вінценосній вдові. Через півтори години все ж таки вдалося пробитися до Маргаретти.

Опинилася в невеличкій королівській вітальні. Затишна кімната заставлена світлими м’якими меблями. Штори на високих стрілчастих вікнах закриті, занурюючи раніше світле приміщення в скорботну сірість.

Побачивши мене, королева зітхнула й жестом покликала до себе. Я присіла на диванчику поруч з подругою. Та мала дуже втомлений вигляд. Маргаретта нахилилася й прошепотіла:

- Вчора вночі сестра мого коханця отруїла мого чоловіка.

- Для чого їй смерть короля? – задумливо поцікавилася у приятельки.

- Милослав намагався звабити мою фрейліну. Кузина Марека не могла відмовити монархові. Проте, скористалася нагодою, й трохи підзаробила вбивством. – пояснила новоспечена вдова.

- Чому так вчинила? – кинула нове питання.

- Найнялася лишень аби спостерігати за Мирославом і розповідати своєму братові про наші з ним стосунки та його ставлення до мене. – доповнила співрозмовниця.

- Себто, шпигувала? – зробила висновок.

- Дівчина потребувала місця при дворі, я її прилаштувала, а вона натомість допомогла мені та збагатилася.

- Тобто, дівчина взяла замовлення на вбивство через брак грошей? – висловила припущення.

- Не зовсім. То – Марек замовив короля. Та ще знайшлися персони охочі його прибрати…

- Але навіщо? – здивовано спитала, перериваючи співрозмовницю.

- Щоб звільняти мене від законного чоловіка. Та й підняти авторитет мого брата.

- У який спосіб? – здивовано перепитала.

- В нас з Милославом не має дітей, то ж, Януш залишається ледь не єдиним претендентом на престол. В такій ситуації, репутація «сірого кардинала» не завадить йому залишитися при владі.

- А якщо правителем оберуть іншого?

- Януш, гарантовано, залишиться головою Ради.

- Але ж, йому не потрібен трон. Зараз він займає вигіднішу позицію.

- Так. Проте, є люди, що хочуть загнати його в рамки законодавства, бажають позбавити князя багатьох важелів впливу….

- Зрозуміло. Головне – ніхто з вас не постраждав. У цьому разі, зміна влади, то – на краще. – резюмувала й кинула найважливіше з тих питань, які планувала поставити: - То, як фрейліні вдалося вбити короля?

- Коли Милослав призначив їй побачення вона прийшла до нього з пляшкою вина. Підсипала отруту в келих, напоїла та втекла.

- Монарха не змогли врятувати… - зробила висновок.

- Так. Милослава намагалися лікувати, але – марно. Під ранок він помер.

- «Невесела історія» - подумала: - «З одного боку – подруга може пізніше вийти заміж за свого Марека, з іншого – країна залишилася без офіційного правителя, а то вже велика проблема».

- А що стане з фрейліною? – поцікавилася, підтримуючи розмову.

- Нічого. Спочатку знайдуть нового короля, а потім, шукатимуть отруйницю та гадаю, не надто пильно. – повідомила королева.

Сумна виходить ситуація. І Маргаретту шкода, й ту невідому жінку, також. «Треба, хоча б, підтримати подругу». Тож запитала:

- І куди ти тепер?

- Поїду до фамільного маєтку в провінції. Батько заповідав дім братові, та Януш там не живе.

- Але ще ж не обрали нового правителя. – помітила.

- Ця справа не затягнеться. Я офіційно керуватиму країною допоки Януш не створить собі нову маріонетку. – Маргаретта криво посміхнулася.

З пів години намагалася відволікти жінку від сумних думок балачками, а в той час роздумувала над подальшими діями. Ситуація склалася складніша, ніж припускала. Друзям буде важко, та я допоможу, чим зможу. Прямо втручатися в те, що відбувається не можна, проте, підтримувати й радити не забороняли.

Коли вийшла з палацу, на центральному майдані вже чекали Тім з Єжи. Один зі шпигунів повідомив їм куди я пішла.

Наша компанія одразу ж рушила в улюблену таверну. За обідом в Синьому кинджалі обговорили сумні новини.

***

Пізнього вечора з тихим шелестом зайшла до оселі коханого. Сьогодні, чомусь не вийшов зустрічати. Я неквапливо, навпомацки минула темний коридор і сходи, які вели на другий поверх.

Тад знайшовся у своїй кімнаті. Сидів за столиком, поринувши у пітьму похмурих роздумів. Перед ним розміщувалася звичайнісінька шахова дошка. Темський замислено роздивлявся розставлені на ній дерев’яні фігурки. Поміняв три з них місцями, передумав, переставив по-іншому, потім прибрав короля, знов змінив фігури. Сховавши половину, розставив найважливіші вздовж дошки й втупився в них, про щось напружено роздумуючи.

Пройшла в кімнату. Коханий почув кроки та в’яло відреагував на мою появу. Підняв на мене засмучений погляд:

- Скажи мені, будь ласка. Тільки чесно. Що я для тебе значу? – неприродно спокійно промовив він.

Зізнаюся, такий розвиток подій шокував та треба відповідати, то ж, не зволікаючи підійшла до столика:

- Знаєш, — філософськи почала я: - світ чимось схожий на шахи. Кожен з нас – фігура на шаховій дошці буття.

- Тож, яка я фігура на твоїй шахівниці? – спитав той, намагаючись підіграти.

Узяла одну, сховала її в долонях і зробила крок ближче до коханого. Вклала йому до рук та закрила долоню.

- Найважливіша у моєму житті. Той поруч з ким, можу дозволити собі побути слабкою. Ти ж знаєш, я тебе кохаю. – з запалом промовила.

Тад розкрив кулака. На його широкій долоні лежала фігурка тури.

- Тоді, маєш знати… - спробував розповісти.

Помітивши, що коханому важко, не квапила, а чекала поки збереться з силами. Тадеуш підвівся, підійшов до каміна, й опершись на камінну полицю, хвилин зо п’ять дивився на полум’я, а потім все ж таки промовив: - Через два дні я поїду. На довго… Мені зі своїми людьми доведеться вирушити по нового короля… - знову замовк. Та я не дала продовжити монолог:

- Значить – їду з тобою. – безапеляційно кинула. Він з надією поглянув мені в очі. – І це не обговорюється!!! – суворо додала, позбавляючи Тада можливості мене відмовити.

- Не варто. – зітхнувши відповів Темський: - То надто небезпечно.

- Я ж казала, не обговорюється. Немає нічого гіршого, ніж просто сидіти й чекати. Треба діяти. До того ж, неспроможна лишити тебе самого у такий момент. Зрештою, маю я право підтримати коханого чоловіка?

- Януш бажає, щоб ти залишилася. – помітив той.

- Мені начхати на бажання Червонського. – відрізала.

- Але ж, загін уже сформовано. – слабко пручався Темський.

- Вмовлю князя переформатувати. До речі, а куди ми їдемо?

- До Галенії. Червонський збирається зробити тамтешнього принца своєю маріонеткою.

- З чого це?

- Рада вирішила, шукати родичів вбитого. Покопирсавшись в паперах, знайшли тільки одного. І той – іноземець. – пояснив Тад.

- «Цікаво….» - подумала й почала випитувати в коханого принципи місцевого законодавства. Хотіла зрозуміти, як князь посадить на трон іноземця. Виявилося, в Полянії, то – нормальна практика. Так роблять з того часу, коли вимерла місцева королівська династія. Якщо у панівної родини нема спадкоємців, радники спочатку відшукують його далеких родичів.

- Чому Галенія? Чому ця країна, а не інша? Та й взагалі, чому з-за кордону? Що не має вдома рідні? – закидала Тадеуша питаннями.

- Єдині кревні померлого короля – сини його двоюрідної тітки. – пояснив коханий.

- Чому так далеко? – продовжувала перейматися проблемою престолонаступництва.

- Так склалося історично. – зітхнувши кинув Тад.

- А точніше? – попросила.

- Кузина матері загиблого монарха вийшла заміж за попереднього правителя Галенії. Багато років тому, вона поїхала з Полянії. Проте, формально залишається частиною фамільного дерева королівського роду.

- Як все заплутано… - пробурмотіла і замовкла.

Попрощалася з коханим. Завтра нам обом потрібно готуватися до майбутньої експедиції. Розставатися не хотілося, та нічого не поробиш, справи потребували серйозного підходу, бо ситуація склалася непроста, й залишитися в стороні незмога…

***

Я погано зналася на географії нового світу проживання, тому наступного ранку зайнялася вивченням цього аспекту. Вирушила на пошуки мап, довідників та інших матеріалів, в яких зможу відшукати потрібну інформацію. А придбати їх можна лишень у місцевому торговельному кварталі. Туди й попрямувала.

Пробираючись крізь галасливий натовп, що захопив територію ринку, виглядала книгарню. Невеличка лавка знайшлася у найвіддаленішому куті базару. Продерлася до входу й різко потягла на себе важкі дубові двері. Увійшла до маленького темного приміщення, яке заповнював запах нових видань. Біля стіни за прилавком розміщувалися полиці заставлені різноманітними фоліантами.

Побачивши мене, товстенький крамар привітно усміхнувся та почав розхвалювати новомодні «бульварні» видання, з надлишком наявні в лавці. Ніколи не полюбляла дешеві любовні романи, та й детективним непотребом мало цікавилася. Вважала таку літературу потрібною лиш для того, щоб згаяти час у довгій поїздці. Та й то у випадку, якщо трапляться не цікаві попутники.

Рішуче перебила крамаря, котрий не припиняв розповідати про таланти простуватих, зате плодовитих авторів:

- Послухайте, пане, я шукаю зовсім інше. Не розважальну літературу.

- Що ж бажає почитати, вельмишановна пані? – улесливо спитав купець.

- Мені потрібна карта.

- Карти? Гральні? Для якого типу ігор? – здивувався купець. Він, видно, вважав азартні ігри не жіночим видом дозвілля й подумав про мене найгірше (з його точки зору, звісно).

- Ні, ви не так зрозуміли. Географічна карта. Себто, та де схематично зображено країни, містечка, гори й ріки, моря, океани...

- Збираєтесь у подорож? – поцікавився він.

- Так. І мені необхідна мапа для розробки маршруту. – відповіла третиною правди.

- Зараз, зараз …. – чоловік, попри комплекцію, хутко зник за дверима розміщеними збоку прилавка.

Скоро торговець притяг з десяток згорнутих у трубочку географічних карт. Продивилася запропонований крам, вибрала з усіх найчіткішу мапу цього світу, а також мапу Полянії, де детально зображені основні шляхи, міста, й, маленькі поселення. Похваливши товар, полізла в мішечок за грошима. Тут мої очі наштовхнулися на довідник, який стояв на прибитій до стіни поличці. Трохи повагалася, й додала до списку придбань ще й книгу. Розплатилася парою монет і залишила приміщення.

Скінчивши закупи, одразу ж попрямувала додому. Треба встигнути вивчити географію цього світу, адже вже післязавтра маю вирушити у першу подорож шляхами малознайомої місцевості.

Повернулася до оселі й передусім написала листа Червонському з проханням включити мене в загін. Відправила послання, а потім влаштувалася у вітальні розклавши карти й довідник на низенькому столику.

Спочатку позначила на мапах об’єкти, які мене цікавили, та обвела жирним олівцем межі своїх володінь на мапі Полянії, а також відмітила приблизне місце розташування. Стрілочками вказала напрямок, у якому нам завтра доведеться рухатися. Далі перейшла до мапи світу, на якій обмалювала кінцеву точку поїздки та прослідкувала можливі шляхи. Виявила єдину дорогу, котра вела вглиб країни. (Інші йшли в прикордонні поселення і там закінчувалися.)

Узялася за посібник. Вивчивши фоліант, помітила, що в цьому світі країни набагато більші, ніж в моєму рідному, але їх удвічі менше. Деякі держави займали площу приблизно двох-трьох, у порівнянні з моїм рідним світом. Хоча пара маленьких наявна.

Та цікавилася іншим, а саме сусідами. На сході Полянія межує з Улінією. Там під самим кордоном на карті намальовано фортецю, котра стала яблуком розбрату між цими країнами.

А за східним кордоном Улінії простяглися непрохідні ліси. Ці хащі заселено народами, які покланяються, як зазначено в талмуді, силам природи. Вони вирощують трави; розводять рідкісні види тварин. Живуть замкнено й не підтримують стосунки з сусідами. Не зважаючи на це, торгують з тими, хто наважиться завітати до них. За довідником, їх села розкидані лісними прогалинами й луками маловідомого краю. На відміну від них, інші народи підтримували, хоч якийсь зв’язок один з одним, в тому числі й відлюдькуваті мешканці острівної держави.

Та ось я підійшла до найцікавішого — того, заради чого затіяла урок географії. На заході Полянія має спільні кордони з Галенією. (Куди й маємо поїхати.) Відповідно до інформації з довідника, Галенія займає доволі велику територію. Ця держава підтримує торговельний зв’язок майже з усим континентом і кількома незалежними островами.

Придбані в крамаря матеріали суттєво полегшили підготовку до мандрівки.Закінчивши з навчанням, роздала слугам накази про приготування до поїздки та спокійнісінько рушила вечеряти.

Знову зустрілася з друзями у Синьому кинджалі. Того вечора скористалася можливістю й поставила Тіму кілька питань. Замовивши їжу, всілися за столик біля вікна, і завела розмову про майбутню подорож. І розпочала з найголовнішого:

- Бачився сьогодні з Червонським? Як Януш відреагував на моє бажання взяти участь в цій справі?

- Радості від твого прагнення покататися вкритими пилом дорогами не показав, скоріш навпаки, проте не заперечував.

- Тож я можу їхати? Чи мені особисто поспілкуватися з князем з цього приводу? – схвильовано перепитала.

- Ні. Уже включив тебе в загін. – заспокоїв мене друг.

- У якості, кого? – підозріло поцікавилася.

- Перекладача й нашого помічника.

- Так я ж не знаю Галенської. То нікого не турбує? - нервово зазначила.

- Вивчиш. Я допоможу. – кинув приятель.

Принесли наїдки й розмова тимчасово припинилася, а коли подавальниця пішла, обізвався Єжи:

- Слухай, яка тобі різниця у якості, кого їдеш? Я от взагалі залишаюся. – трохи ображено помітив він.

- А обов’язки?! Чи ти гадав, візьмуть з собою непотрібного члена команди. То ж не розвага! – твердо пояснила й повернулася до розпитування старшого: - Тіме, навіщо формально їду з вами?

- Як перекладач. Нас супроводжуватимуть люди Темського. Хоч вони й шпигуни, та ніхто з них не знає давньоромайської, а в тебе непогано виходить.

- Непогано — не означає професійно. – обурилася такому підступу.

- То я прихоплю книжку, і на привалі підтягнемо твої знання. Не нервуй. Ніхто не здогадається про справжню причину твоєї участи в поїздці.

-Ага. Усі такі наївні. – буркнула й зосередилася на страві.

Надовго моїх сил не вистачило. Скоро почала закидати друга новими питаннями. Особливо, цікавилася державою, котру доведеться відвідати:

- А які взаємини склалися між нашими країнами? Якої реакції очікувати від місцевих?

- Нормальні стосунки. Країни підтримують тісні торговельні зв’язки. – пояснив Тім.

- А культура й політика? – не відступала.

- В цьому ми дуже різні, проте один одному не заважаємо. Вони не пхають носа у наші справи, ми — в їхні.

- А з ким «товаришують»? Мають ж у них бути союзники.

- Тісно пов’язані тільки з одним зі своїх найближчих сусідів – Трусією.

- Звідки така відданість? – поцікавилася.

- Панівні династії цих країн об’єднують родинні зв’язки. – розтлумачив старший.

- Тобто їх королі родичі, чи що? – втрутився Єжи.

- Троюрідні брати, якщо бути точним. – відповів йому Тім, розливаючи залишки легкого вина. Я взяла кубок, зробила ковток й продовжила просвітницьку розмову:

- Припустимо, контакти з родичами важливі для альянсу, але ж чому відносини між Полянією та Галенією не розвиваються? Адже торгівля з ними доволі успішна, а більш тісної співпраці немає.

- Чесно кажучи, не знаю. Мабуть, тому що, вельможество Галенії до нас погано ставиться й не бажає мати культурні чи політичні домовленості.

- «Приїдемо, подивимося, перевіримо». – подумки прийняла рішення й морально готова до майбутньої подорожі, попрощалася з друзями та рушила додому. Ще в дорогу збиратися.

***

Наступний ранок розпочався з підготовки до поїздки. Ледь розплющила очі, вірна служниця вже поспішала до мене з тацею, де лежала смачна випічка й стояла чашка з теплою трав’яною настоянкою.

Поснідавши, почала збиратися на зустріч із Тімом. Друг обіцяв допомогти з приготуваннями, тому треба сьогодні навідатися до нього. Поки збиралася, обговорила з Ярою речі, які необхідно взяти із собою. Передусім, цікавило питання дорожнього одягу. Починаюча швачка пообіцяла потурбуватися про те, тож видала їй необхідну суму грошей, наказала до вечора спакувати усе необхідне, та залишила оселю.

Столиця зустріла нервовим натовпом. Містяни метушилися вулицями, перегукувалися, перебігали від будівлі до будівлі. Їх нервувала ситуація, в якій була країна. Всі очікували, що буде далі, чекали, що станеться, та гадали, як зміниться життя. Алерин захопила напруга перехідного періоду.

Подолавши затоплені юрбою вулиці, врешті-решт опинилася поблизу будинку приятеля. Не встигла постукати, звідти вибіг слуга. Запустив мене, й кудись гайнув вулицею.

Я пройшла довгим темним коридором до вітальні, де й знайшла друга. Тім сидів у кріслі біля каміна, а в руках тримав аркуші та олівець. Підійшовши ближче, зрозуміла, малює якусь схему. Привітавшись, спитала:

- Що воно таке?

- Складаю список для князя. Розписую хто в нашій команді за що відповідає. – відказав приятель, дописуючи.

- А де у тому переліку я? – поцікавилася про всяк випадок.

- Формально – ти перекладач. Проте, тобі доведеться зіграти роль представника наших підопічних.

- В сенсі?

- Будеш змушена разом з нами взяти участь у світських заходах. – пояснив Тім.

-А!!! – невдоволено протягнула.

Після цього, Тім відклав папери й перейшли до першого уроку давньоромайської. Вчилася я доволі швидко й мені вдалося багато чого засвоїти. Хоч не зганьблюся перед іноземцями.

Через три години навчань і тренувань, перервалися на обід. Поновити заняття не вдалося, бо до Тіма завітав Темський. Він не здивувався побачити мене тут. Взагалі-то, розшукував нас обох. Хотів розповісти про підсумки наради зі своїми людьми.

- Мої шпигуни неоднозначно сприйняли участь Аннети в операції.

- І чим мені то загрожує? – нервово поцікавилася.

- Підозрілим ставленням до тебе. – попередив коханий.

- Переживу. – кинула невдоволено.

- Повинен тебе попередити, — розпочав той: - Аннето, я сказав їм, ти кузина Тіма. Та зазначив, припливла з далекого острова. Така інформація – пояснить твою трохи дивну поведінку та заспокоїть шпигунів.

- Отже, доведеться вдавати, що малознайомі. – зітхнувши підбила підсумок.

-Так. – сумно засвідчив мій висновок Тадеуш: - Не хочу, щоб хтось дізнався про наші стосунки, бо то, може, нашкодити, насамперед тобі.

- Чим?

- Нас можуть шантажувати цією інформацією. А тебе взагалі, імовірно, позбавлять положення у суспільстві.

- У який спосіб?

- Почнуть ігнорувати. Не прийматимуть.

На те лиш хмикнула: - І що мені з того?

В нашу розмову втрутився Тім:- Втратиш посаду у князя. Твоя кар’єра зруйнується. Ти ж не хочеш сидіти в провінції…

Тад тільки підтвердив пересторогу.

- Добре, буду обережною. Увімкну всі свої акторські здібності, аби приховати почуття. – зітхнула: - «Підставлятися, все 'дно не хотілося. Не потрібен невиправданий ризик. Головне – те що маю в реальності, а не те про що всим відомо».

Перейшли до обговорення деталей операції. Головний шпигун розклав на невеличкому столику мапу й повідомив:

- Рухатимемося старим трактом.

Я прослідкувала за його пальцем. Виявилося, дорога яку показував коханий — та сама, котру вчора видивлялася на карті. Себто, єдиний шлях в Галенію.

- Але ж ним рідко користуються. То, може, бути небезпечно. – заперечив старший.

- Навпаки. Зараз там мало кого зустрінеш. А розбійників, тим паче.

- Сподіваюся – ти маєш рацію. – кинув Тім.

Темський показав на мапі намічені місця зупинок і можливі варіанти об’їзду. З цим одразу ж погодилися. Потім оголосив час і місце збору. І наша пара залишила оселю Тіма.

Тад вирішив провести мене до дому. Трохи погуляли вечірнім містом, теревенячи про те-се. Отже, до мого будинку підійшли далеко за північ. Зупинилися біля входу. Коханий поцілував на прощання. Мені раптом стало так гірко від того, що нескоро знову зможу побути з ним. Він теж виглядав похмурим. Тадеуш попрощався, змусив себе розвернутися, та не озираючись пішов. Зник, наче розчинившись у темряві ночі.

Я зайшла у будинок, й попленталася нагору. В спальні вже чекав підготовлений на завтра одяг. Все інше – охайно складено в полотняну сумку. Перевірила багаж та полізла до баула, аби покласти кинджала.

Розібравшись з підготовкою, завалилася спати. Треба, хоч пару годинок, подрімати. Виходити ж на світанку. Зранку вирушаю у довгу і важку подорож, де, імовірно, зустріну багато дрібних неприємностей, тож треба, хоч виспатися.