Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 1

З чого усе почалося

Або

Як я дійшла до такого життя

Освітлену променями теплого травневого сонця вулицю заповнював яскравий натовп. Люди поспішали у своїх невідомих динодному справах; снували вулицею не помічаючи один одного, юрбилися на вузьких тротуарах. Я, рухаючись разом з юрбою на великій швидкості перетнула проїзну частину, й цокаючи підборами босоніжок збігла, стилізованими під мармурові, сходами. Посмиком розчинила двері та не знижуючи темп, забігла в один з корпусів універу, який за рік навчання став мені, як рідний.

Вже спізнювалася на заняття, та у вузькому коридорі зіштовхнулася зі своїм колишнім хлопцем. В житті у мене завжди не все гаразд. І перше кохання не було винятком. Я на хвилину застигла, зціпившись з ним очима. Намагалася вкласти в той погляд всю свою ненависть до людини, котра жорстоко зрадила, завдала нестерпного болю. Тоді, здавалось, що моя душа померла, що я розучилася відчувати щось, окрім ненависті. Та то був не кінець. Невдовзі з’явилося роздратування від постійної присутності тої цинічної персони в одній будівлі зі мною.

Спопеливши колишнього поглядом, я прискорила темп і влетіла в залиту весняним сонцем аудиторію. Впала за парту, привіталася з кращою подругою та полізла в сумку. Шпурнула на стільницю зошит, витягла з нетрів баула ручку і приготувалася вдавати старанне конспектування. І ось, не минуло й кількох хвилин, в аудиторії з’явився викладач. Він коротко привітався і розпочав лекцію.

Першою парою була історія. Молодий педагог захоплено розповідав стоячи біля дошки, закритої мапою. Його ніхто не слухав. Усі посилено вдаючи конспектування, займалися власними справами. Викладача то, здається, не хвилювало.

Ми з моєю кращою подругою – Олею, русявою дівчиною, підстриженою під каре, тихо перешіптувалися — ділилися враженнями. Нудна, повільна лекція з вже всебічно вивченого розділу історії, нарешті, скінчилася. Неквапливо поклали речі до сумок і слідом за одногрупниками потяглися до виходу з аудиторії. Попереду нас чекав семінар, куди ще маю встигнути роздрукувати матеріал.

- Черниська, затримайтесь на хвильку. – покликав викладач.

- Валерій Сергійович, вам щось треба? – поставила я цілком слушне в цій ситуації питання. Відчувала підступ в бажанні викладача поспілкуватися зі мною саме зараз.

- Ганно, вам добре відомо, що ви – одна з найкращих студенток першокурсниць нашого ВИШу… - здалеку розпочав він.

- Валерій Сергійович, до чого ведете? - поцікавилася, намагаючись підштовхнути чоловіка до коротшого викладу інформації.

- Волію запропонувати вам участь в одному науковому проєкті. В майбутньому то принесе вам неабияку користь. Цей проєкт організовано моїм науковим керівником, професором Савіним.

- «Він, здається, аспірант. Працює над дисертацією». – згадала я і зробила уточнення: - Чого потребую для участі? І що за задум?

- Для участі в цьому проєкті якраз і потрібна така людина, як ви. Бо маєте найглибші знання з Ренесансу і Середньовіччя. А ваш тренер з фехтування запевнив, стали однією з кращих спортсменок міста. І верхи їздите, наче, непогано. Тому я вирішив зробити вам таку пропозицію.

- А що за проєкт? – нагадала я раніше озвучене питання.

- Подробиці повідомлять вам і вашому напарнику, Євгену Єжову, пізніше. Натепер можу лише сказати, то щось на кшталт квесту на історичну тематику, спрямованого на вивчення життя в епоху Ренесансу. - історик перервав свій спіч і простягнув мені аркушик з нерозбірливим написом: - Ось адреса. Якщо забажаєте взяти участь, приходьте завтра на десяту ранку.

- Але ж щосуботи в мене урок з верхової їзди та ще фехтування. – заперечила я.

- Не хвилюйтеся. Нічого не втратите. Натомість отримаєте можливість покращити свої навички в тому і в іншому.

- А Євген, ну Єжов, котрого ви згадували, погодився на участь? – поцікавилася я справами друга дитинства.

- Начебто так. Проте, дав зрозуміти, що може змінити думку. – із зітханням відповів історик.

Вже розпочалася наступна пара, тому я вирішила більше не докучати викладачу розпитуваннями. Розуміла, в тому немає сенсу. Валерій Сергійович відпустив мене і я проштовхалася крізь натовп коло дверей в аудиторію. Пом’ята і втомлена випала у тихий коридор де зустріли зацікавлені погляди мого приятеля Євгена і кращої подруги Олі.

- Він і тебе запрошував на квест? – з непідробною цікавістю запитав невисокий худенький хлопець із повсякчас скуйовдженим волоссям.

- Так і ти мені зараз же розповіси все тобі про те відоме. – беззаперечним тоном промовила я.

- Тоді, слід знайти відповідне місце для бесіди. – зауважила Оля.

- Так. Не варто тут стовбичити. – погодилася я.

Оскільки на наступну пару однаково сильно запізнилися, наша маленька компанія перемістилася в розташовану неподалік студмістечка кав’ярню. Отримавши по чашці кави, розпочали активно обговорювати запропонований нам з Євгеном проєкт.

- Жека, що ти знаєш про авантюру, запропоновану нам Валерієм Сергійовичем?

- Небагато. – розпочав той: - подейкують, один з керівників, нещодавно збудованого і таємно організованого дослідницького центру, такий собі професор Савін, готує людей для роботи над якимось дивним проєктом. Чи то йому вдалося відтворити, а, можливо, змоделювати щось важливе для науки. А дехто стверджує, для того, щоб створити цю так звану модель, чогось там, потрібні люди зі спеціальними навичками. – друг затнувся і закінчив: - Є, й, абсолютно безглузді чутки. Я не буду їх переказувати.

- М-да. Малувато. – прокоментувала я.

- І якось все розпливчасто. – додала Оля.

- Але, треба ж вирішувати. – зазначила я.

- А що тут вирішувати. Слід погодитись і про все довідатись. Якщо все це раптом виявиться підставою, встигнемо відкараскатися. – висловися Євген.

- Мабуть, ти маєш рацію. – поміркувавши відповіла я: - Треба рознюхати що там і як.

- Тоді підемо завтра у розвідку. – погодився з моїми висновками друг.

- Ви ж мені потім розповісте. Жах, як цікаво. – попросила Оля.

Ми з Євгеном кивнули. Вся наша дружня компанія мовчки допила каву і пішла на останню на сьогодні пару. Тихо намагаючись бути непомітною, я відсиділа заняття і розсталася з подругою. Попрямувала додому, готуватися до завтрашнього візиту до «божевільних вчених».

***

Наступного ранку подалися з Євгеном до лабораторії професора, адресу якої нам надав викладач.

Ми з Женею товаришуємо з дитинства. На той час, він жив у сусідньому будинку. До того ж наші батьки приятелювали, тож часто гралися разом поки вони працювали над спільним освітнім проєктом. Разом пішли до школи й опинилися в одному класі. А пізніше, не змовляючись, вступили до одного ВИШу та на один факультет, так й потрапили на один потік, хоч і в різні групи.

Дорогою до дослідницького центру Євген озвучив ту саму плітку, котру згадував вчора. Подейкують професор винайшов машину часу і бажає використати нас у якості таких собі спостерігачів в минулому, та й піддослідних водночас. Ці безглузді чутки частково підтвердилися, коли нам почали пояснювати сутність, так званого експерименту.

Тільки-но прибули до дослідницького центру нас зустріли та одразу ж повели знайомитися з майбутнім полем діяльності. Відвели до пустої темної кімнати. В кутку розміщувався дивний агрегат. Слухаючи провідника, я підійшла ближче бажаючи розгледіти агрегат. Це диво інженерної думки являло собою металічну будку. Всередині розташовувався комп’ютер.

Закінчивши вступну промову, провідник пішов, залишивши чекати на того, кому доручили нашу підготовку до роботи. Невдовзі в кімнаті з’явився майбутній наставник. Привітавшись, чоловік назвався Миколою Олеговичем. Він пояснив, що тепер буде нами опікуватися, і допомагатиме у всьому, що стосується проєкту та почав вводити в курс справи:

-…намагаючись винайти машину часу, професор знайшов дірку в інший світ. Й нам потрібні люди які змогли б допомогти у вивченні того світу, прикидаючись тамтешніми. – повідомив куратор.

- Чому ми?! – я нетерпляче перервала чоловіка середнього віку.

- Тому що ви маєте вміння та навички необхідні для швидкої адаптації. Розумієте, світ, шлях куди віднайшов професор, перебуває на рівні розвитку, який ми з вами звикли співвідносити з добою Ренесансу. Попри нечисленні відмінності, цей світ так само жорстокий. Тож дослідження може бути небезпечним.

- А з чого складатиметься наша робота? - поцікавився Євген.

- З вивчення місцевих звичаїв та побуту. Також вам доведеться спостерігати за плином історії.

- Для чого воно вам? Що вам дасть ця інформація? – нашорошено спитала я.

- Щоб зрозуміти які чинники реально впливають на розвиток цивілізації. На прикладі тої місцини хочемо досліджувати згадане питання.

- Але, як те можемо зробити нічогісінько не знаючи про те місце, окрім того, що потрапимо в епоху Ренесансу?! – промовила я і зобразила скепсис на обличчі.

- Там вас зустріне алхімік, з яким познайомився та налагодив зв’язок професор Савін. Старий учений вам допоможе зорієнтуватися і познайомить з місцевими звичаями. Він пояснить вам, як себе поводити… - помовчавши з хвилину, чоловік запитав: - Чи готові зараз же помандрувати туди? Попереджаю, постійні відвідини іншосвіття виснажать вас.

Згідливо кивнули, приймаючи ситуацію, а куратор продовжував інструктаж:

- І попрошу вас нікому не повідомляти про відкриття. Це поки має залишитися таємницею.

Мляво погодилися та пообіцяли нікому не розповідати про своє дослідження.

- Ну що, готові? – запитав наставник, почувши наші нещирі запевнення в збереженні таємниці.

Перезирнулися і стверджувально кивнули. Я, не надто вірила в реальність того що відбувається, проте, не тямила себе від цікавості, а от мій приятель відверто прагнув пригод.

Микола Олегович жестом вказав на дивний прилад в кутку кімнати, який привернув увагу, як увійшли. Знову підійшли до незрозумілої будочки. Під час близького вивчення там знайшлося сидіння і панель керування у вигляді дошки поцяткованої кнопочками, а до неї додавався невеликий монітор. Цей пристрій я спочатку і сприйняла, як комп’ютер.

Розмістилися на сидінні всередині будочки, поруч з наставником і приготувалися до перенесення в інший світ. Микола Олегович натиснув кілька кнопок, налаштовуючи апарат, а після промовив:

- Мені доведеться переміститися разом з вами. Маю «передати вас із рук у руки» алхіміку, щоб не загубилися там. І наостанок, — куратор повчально підняв палець: - найголовніше: я вас дуже прошу, нікуди не лізти! Ви можете порушити природний плин історії!

Кивнули показуючи що взяли до уваги попередження, і наш наставник натиснув якусь кнопку. З отвору в бічній обшивці виїхали металічні дверцята – прохід зачинився.

Прилад деякий час тихо шумів. Раптом, на панелі засвітилася якась позначка, гуркіт припинився, й через десяток секунд стулки від’їхали відкриваючи нам шлях.

По черзі вилізли з машини й одразу ж відчули на собі наслідки переміщення — слабкість, в голові запаморочилося. Я простягнула руку й сперлася на металічній корпус, а Євген схопився за мене. Куратор, здавалося, вже звик до такого ефекту, прихилився до апарату й спокійно чекав поки ми приходили до тями.

Опинилися в просторій кімнаті, стіни якої обшито дивним попелясто-сірим деревом і прикрашено вирізьбленим на ньому барвистим орнаментом, що повторював оздобу світлого паркету підлоги. Кути прикрашали блідо-голубі декоративні колони. Приміщення освітлювала десятка свічок в різьбленій люстрі сріблястого кольору, котра звисала з високої стелі. Але найбільше тут вражали величезні вікна, позавішувані темно-синіми оксамитовими шторами, поряд з якими на срібних підхватах висіли сріблясті шнурки з китицями.

Отямившись, я підійшла до вікна й відіп’яла одну зі штор. В дерев’яну різьблену раму вставлено — синюватий прозорий матеріал, який зовні нагадував скло, проте не був ним. Я доторкнулася до холодної прозорої поверхні, вивчаючи знахідку. Шорсткий, і на перший погляд менш крихкий матеріал. От тепер я змогла реально усвідомити своє перебування в іншосвітті.

Глянула у вікно, щоб оцінити місцеперебування. За синюватою поверхнею вдалося розгледіти тільки дерева. Садок потопав у вечірніх сутінках. Здалеку поміж рослинністю, що приховувала паркан, червонів захід іншосвітьнього сонця.

Микола Олегович наблизився:

- Я тому й казав, ця «місія» виснажить вас, бо коли у нас день, тут – ніч. Отже, вам доведеться проживати кожен день двічі: у своєму світі й в цьому.

То чомусь не здивувало. Я все ж таки у всьому цьому шукала підступ. Продовжити розмову завадила поява місцевого.

Двері у кутку кімнати відчинилися і до середини прослизнула темна постать. У світлі свічок нам вдалося роздивитися незнайомця. Симпатичний сивий старигань з довгою білою бородою і був тим міфічним алхіміком, який мав нас зустріти.

- А ось і господар цього будинку. Це пан Лукаш. – відрекомендував нам наставник. Пан Лукаш приязно посміхнувся і промовив:

- Ходімо, познайомлю вас з моїм учнем. Він допоможе пристосуватися до нашого світу.

Алхімік повів нас темними коридорами, й вже скоро ми увійшли до його кабінету – невеличкого приміщення обшитого панелями червоного дерева. Кімната буквально потопала в книжках та давніх сувоях. Посеред — масивний письмовий стіл з такого ж матеріалу, як і панелі на стінах. Дерев’яною конструкцією стола тік тонкий різьблений орнамент. На гладкій стільниці самотньо стояв канделябр з п’ятіркою свічок, котрі ледь освітлювали кімнату.

Біля світла, підперши стіл, розмістився високий молодий хлопець, одягнений в усе коричневе. Почувши нас, відірвався від читання та відклав талмуд в жорсткій шкіряній обкладинці.

- Мій учень Тимотеуш. Він допоможе вам призвичаїтися до тутешніх умов. – відрекомендував хлопця алхімік.

Той привітно посміхнувся й після формальних вітань і процедури знайомства повідомив:

- Почнемо з підготовки. Маємо спочатку вирішити, ким прикидатиметеся в цьому світі; а також вигадати підхожі для нашого світу імена.

- Готові. – дуетом повідомили ми з Євгеном.

- Спершу ви, Ганно. Вважаю, змінювати вам ім’я не варто. Тут кликатимемо вас Анетою. – я кивнула погоджуючись. А Євген запитав: - А мене що перейменуєте?

- Гадаю, ні. Будеш – Еугеном. – відповів Тім. Почувши таку заяву, друг зморщив обличчя.

Натомість у мене народилася геніальна ідея: - Знаєте, у нашому світі у нього є прізвисько – Їжак. Пойменували так через зачіску. Тому назвімо його яким-небудь Єжи, наприклад.

Подивившись на Євгена, у якого коротке русяве волосся стирчало в різні боки, Тім зітхнув та погодився. Оскільки протестів з боку мого приятеля не було, то так і залишили.

- Перейдемо до зовнішності. – продовжував Тім: - Маєте виглядати, як місцеві, щоб не виділятися. По-перше, Єжи, твоя зачіска, .. ем.. взагалі-то… тут ніхто не ходить з коротким волоссям. Це може здатися дивним.

От тепер я й звернула увагу на довге пряме русяве волосся високого хлопця, чиї сірі очі задумливо дивилися на Єжи.

- Може капелюха. - запропонувала я.

- Що? – перепитав Тім.

- Може капелюх чи перука допоможуть приховати його зачіску, поки волосся не відросте. – пояснила.

- Слушна думка! Намагатимуся до завтра знайти капелюха потрібного розміру. – зрадів Тім: - З одежиною вийде простіше. Тобі, Єжи, речі мого молодшого брата будуть за розміром. – продовжував він.

- А що робитимемо з моїм одягом? – перервала я старшого в нашій компанії.

- З твоїм вбранням все вже вирішено. Я попрохав кравчиню, яка шиє для моєї коханої, допомогли тобі із гардеробом. За ніч вона зшиє сукню.

Відповіддю був скептичний вираз на моєму обличчі. Тім, заспокоїв:

- Не нервуй. Вона вміє зберігати таємниці…

Та не те було приводом для хвилювань. Я не вірила у можливість пошити сукню за одну ніч, проте не озвучила свої побоювання, аби не псувати стосунки з новим знайомим, який з таким ентузіазмом узявся за справу.

Розібравшись з організаційними питаннями перейшли до суті справи. Насамперед, Тім познайомив з дівчиною, котра шитиме для мене одяг за місцевою модою. Ярина, маленька пухкенька білявка одразу ж сподобалася Євгену, та ми з Тімом його спинили, бо не на часі.

Тім лишив Женю зі своїм наставником, й повів мене і молоденьку швачку у глиб будинку. Мені виділили велику спальню з широким ліжком, здоровенною шафою й витонченим туалетним столиком. Приміщення освітлювало з десяток свічок в різьблених канделябрах.

Ми з Ярою, яка виявилася не лише першокласною швачкою та дочкою заможного пекаря, склали список необхідних речей та косметики. З веселою і говіркою дівчиною досить швидко обговорили всі важливі питання і непогано згаяли час за балачками. Назавтра Яра пообіцяла зшити кращу в усьому королівстві сукню і поспішила кудись весело наспівуючи.

Я пройшлася кімнатою, розмірковуючи, чим би себе зайняти та наштовхнулася на книжкову полицю. Зручно вмостившись в кріслі, яке стояло у кутку, розкрила фоліант. Не даремно обрала збірку легенд і оповісток цього світу, адже вивчення такого матеріалу стане у пригоді. Тільки-но вдалося вчитатися в складний текст, хтось постукав у двері. Я відповіла на гуркіт, не відриваючись від книги. До кімнати влетіли веселі й трошки розшарпані хлопці.

- Роздивлялися будинок… - збуджено розпочав Єжи: - Він неймовірний… Такий великий… - хлопець підбіг ближче, бажаючи поділитися враженнями: - Стій… Ти що читаєш?!! – здивовано спитав друг.

Кімнату огорнула тиша. Я вдивлялася у дивні літери, схожі на латиницю, однак вкриті тонкими завитками.

- Нічого дивного. – почав пояснювати Тім: - При переміщенні до нашого світу у вашій свідомості рідна мова замінюється на мову того місця куди ви потрапляєте. В цьому випадку, на нашу.

Я замислилася, аналізуючи. Місцева мова дійсно мала інше звучання — мелодійно перетікала зі слова в слово. Не відаю щодо інших, проте Тім розмовляв досить швидко. Яра, та взагалі тріскотіла без упину. Та все ж дещо схоже в їхньому мовленні наявне. Усі вони говорили з легким придихом запинаючись і тим самим виділяючи нечасті жорсткі звуки. Мовне питання стало новою загадкою. Проблем з цим в мене не було, тож зіставити цю мову з відомими мені мовами я не змогла.

- Як називається ваша країна? – запитала я, вважаючи, ця інформація може навести на вартісні думки з цікавої мені зараз теми.

- Полянія … - спокійно відповів Тім.

Зробити якісь висновки з почутого я не встигла. До кімнати зазирнув алхімік:

- Молодь, вам час повертатися…

Довелося послухатися. Я піднялася, і ми з Євгеном рушили до апарату, який мав повернути нас додому.

В тій самій кімнаті де опинилися, потрапивши в цей світ, нас чекав куратор. Микола Олегович одразу ж переніс нас до рідного світу.

В приміщенні, де матеріалізувалися, було темно. За вікнами, які виходили на подвір’я вечоріло. Й наставник, не даючи змоги обміркувати все що відбулося, повідомив:

- Завтра, якщо погодитеся на участь у нашому експерименті. – він значуще подивився на нас й продовжив: - Я поясню вам, як користуватися апаратом переміщення й видам перепустки до дослідницького центру, щоб мали змогу робите те самотужки та не відволікати мене від власних досліджень.

- А якщо відмовимося? – про всяк випадок поцікавилася я.

- Відпущу світ за очі – спокійно відповів куратор.

- А коли маємо оголосити свою відповідь? – запитав Євген — Єжи.

Наставник з незадоволеним виразом на обличчі прямим текстом заявив:

- Наступного дня, ввечері я чекатиму біля входу в центр. Від вашої відповіді залежатиме чи відправлю я вас в інший світ. Якщо відмовитесь – навіть, до будівлі не пущу. Прийму ваше рішення, як таке, і попрощаємося. – розтлумачив нам, як малечі Микола Олегович.

Попрощавшись з ним, я заглибилася в роздуми, крокуючи поруч з другом дитинства.

Потрапивши додому, нашвидкуруч повечеряла. Довелося докласти неймовірних зусиль, аби змусити родичів відчепитися. Набрехавши купу всякого різного батькам і сестрі, я пішла спати. Переміщення між світами виснажило, та й поміркувати було про що.

***

Я неохоче піднялася з ліжка й почимчикувала вмиватися. Коли виходила з ванни мене впіймав тенькіт мобільного. Звук лунав з кімнати. Я чкурнула до себе і все ж таки відповіла на дзвінок подруги. Оля вимагала поділитися інформацією, та мені вдалося переконати її трошки почекати із запитаннями. Вирішили пізніше зібратися й поспілкуватися в спокійній атмосфері.

Телефоном повідомила Євгену про ту домовленість. Незабаром, зустрілися й уже в трьох попрямували до кафе, аби детально обговорити вчорашні події. Сьорбаючи ароматну каву й перебиваючи один одного барвисто описували Олі іншоствітні пригоди. Попередньо попросили її нікому не розповідати. Набазікавшись, залишили заклад і розійшлися у своїх справах.

Нам з Євгеном кортіло якомога більше дізнатися про світ, в котрому вчора побували, тому того ж вечора відправилися до лабораторії, не сміючи відмовитися від участі в проєкті.

Опинилися біля дослідницького центру й нетерпляче втупилися у вхідні двері в очікуванні куратора. В призначений час Микола Олегович з’явився у дверях й вгледівши нас помахом покликав до себе.

Одразу ж бадьоро перемістилися до входу. Підійшовши до наставника, запевнили його в серйозності рішення зайнятися вивченням іншого світу. Тоді він дав нам перепустки й повів коридорами зигзагоподібної будівлі до тої самої кімнати, де розташовувався апарат перенесення.

Передусім, Микола Олегович змусив нас підписати згоду на участь в експерименті. Закінчивши з паперами намагався пояснити нам принцип роботи апарату. Цей прилад тримає діру між світами відкритою і через неї переправляє дослідників. У який спосіб воно відбувається, я, чесно кажучи, не зрозуміла. Та й заглиблюватися в технічні подробиці не намагалася. Мене більше цікавило, як ним користуватися.

Коли наставник почав пояснювати, як налаштовувати машину, аби потрапити в потрібне місце, я витягла з сумки, без якої не покидала домівку, блокнот та ручку й стала занотовувати. Микола Олегович все досить детально розтлумачив, і показав де яка кнопка. А потім запропонував спробувати самостійно налаштувати апарат.

Я вирвала з записника аркушик, дрібно обписаний вказівками щодо роботи з пристроєм, прибрала писемне приладдя. Кинула баул в стороні, щоб не заважала. Я вже не перший раз залишала речі в тій кімнаті, тому не краплі про те не турбувалася.

Спокійно розмістилася на сидінні агрегату. Євген приєднався, і я почала діяти. Перечитала вказівки, потикала у потрібні кнопки. Ще раз звірилася з папірцем й задоволена результатом, запитала у наставника, що спостерігав за моїми діями:

- Все вірно?

- Так. Ви молодець. – сухо відповів той.

- Як нам переміститися? – спитала з надією.

- Ось ця запускає процес. – пояснив чоловік вказуючи на розміщений збоку від панелі кругляк. Я недовго думаючи натиснула на нього і перед тим, як дверцята зачинилися, помітила, що куратор влаштовується в кріслі, котре тільки сьогодні з’явилося тут, з наміром дочекатися нашого повернення.

***

Матеріалізувалися в будинку алхіміка, коли перші промені світанку позолотили обрій, наповнивши приміщення таємничим помаранчевим світлом. В домі панувала сонна тиша. Перетерпіли наслідки переходу. Я сунула папірець з вказівками з управління апаратом до кишені, й ми з Євгеном підійшли до дверей.

Друг, взявшись за ручку, відчинив їх, та удвох вийшли в широкий коридор. Факели на стінах давно згасли, залишивши їдкий запах горіння. Рушили вперед, заглядаючи до кожної кімнати з надією знайти, хоч когось. Неочікувано натрапили на широчезні сходи, що вели на перший поверх.

- Тут я ще не був. Цікаво, що там унизу. Може, подивимось? – запропонував він і потягнув на сходи.

Спустилися вниз, до просторої зали, й одразу ж в очі впали масивні дубові двері, прикрашені чудернацьким малюнком із завитків, вирізьблених на давньому дереві.

- «Центральний вхід» - зробила я припущення. Але не встигла нічого сказати. Євген повів мене до дверей, насилу розчахнув важку стулку, та виштовхнув на вулицю.

Перед нами розгорнувся величезний парк. Від здивування я присвиснула. Мій приятель теж перебуваючи у легкому ступорі, погодився зі мною, злегка кивнувши. Садок здався дивовижним. На рінисту доріжку під нашими ногами падали химерні тіні надзвичайних рослин. Величезні старезні дерева затінювали клумби, між якими прокладено посипані дрібними камінцями доріжки. Крони дерев, мали різноманітне забарвлення. Тут траплялися всі відтінки зеленого, від темного – до салатного, а вдалині вбачалися червоні шапки віковічних рослин.

Присіли на лаву коло будівлі й з десяток хвилин милувалися цією красою, аж поки на доріжці почулися легкі кроки. Під густим тунелем із листя, яке нависло над стежкою з безтурботним виглядом, тримаючи в руках згорток, крокував наш вчорашній знайомий.

Побачивши нас, Тім різко спинився. Його веселий настрій зник, як не було. Зі стурбованим виглядом він швидким кроком подолав відстань до будинку:

- Ви що з глузду з'їхали! А якби вас хтось побачив!!! Швидко в дім! Не можна ж в нашому світі походжати в такому вигляді. – накинувся старший.

Розчахнувши двері Тім заштовхав нас всередину…

***

Опинившись у слабко освітленій кімнаті, де ще вчора швачка знімала мірки, я побачила неймовірно красиву сукню. Виріб з зеленого шовку лежав на величезному ліжку. Я підійшла ближче аби краще роздивитися: лише тканина розшита складною вишивкою та шнурування. І ніяких тобі кринолінів.

Остання знахідка суттєво підняла настрій. Ненавиджу кринолін. Єдиний раз коли я те одягала, а то було на шкільному випускному, почувалася коровою. Тому роздумуючи про необхідність перевдягання, побоювалася, що доведеться носити цю конструкцію. Але ні, пронесло.

Ярина таки впоралася з надзвичайно складним завданням. Сукня готова, а сама творчиня… Авторка цього шедевра втомлено дрімала в кріслі після ночі важкої праці. Я спробувала підійти й розбудити її та почувши мої кроки, Яра прокинулася.

- Ой, пробачте, ви напевне, вже довго чекаєте. - пробурмотіла дівчина.

- Нічого страшного. – Відмахнулася я від наполегливих вибачень: - А ось допомога не завадить. Я ж не дуже давно в цьому світі й не знаю, як тут одягаються та які носять зачіски. А мені треба стати максимально схожою на місцевих.

- З цим я вам допоможу. – заспокоїла кравчиня і перейшла до своїх нових обов’язків: - Нумо приміряємо ваш перший наряд.

Я мовчки стягнула з себе футболку й джинси, і з допомогою Яри одягла зшиту особисто для мене сукню. Тонкий смарагдовий шовк невимовно мені личив, вигідно підкреслюючи фігуру. На рукавах котрі розширювалися до низу сріблом вигаптовано орнамент із листя і дрібних квіточок. Сітка сріблястих ниток прикрашала також і ліф.

Яра залишилася задоволеною своєю роботою й перейшла до наступного етапу створення мого іншосвітного образу. Я сунула ноги в чорні балетки, в котрих сюди перемістилася. Швачка запевнила, що вони схожі на місцеві туфлі, тому взуття можна поки залишити.

Яра посадовила мене за туалетний столик й узялася за зачіску. Коментуючи свої дії та консультуючи з місцевої моди, дівчина обережно зібрала моє чорне хвилясте волосся та закріпила його шпильками й прикрасила темно-зеленою стрічкою.

Покінчивши з тим, дістала зі скрині невелику коробочку, оббиту темно-синім бархатом. Там знайшлася місцева косметика. П’ятірка металічних баночок та набір пензлів, от і вся магія.

Вона з запалом взялася допомагати з макіяжем: давала поради й настанови. Тут не використовували багато макіяжу. Яра лиш підвела очі, підфарбувала вії темно-сірою фарбою. Так вони стали, наче присипані попелом. Довершила справу ледь помітною помадою.

Творчиня спонукала наблизитися до величезного люстерка, доставленого, як тоді здалося, незадовго до моєї появи. Я побачила своє відображення в розміщеному в дальньому куті кімнати дзеркалі у повний зріст та заціпеніла. Від молоденького авантюрного дівчати не залишилося й сліду. Переді мною стояла елегантна молода жінка. У такому вбранні та з новою зачіскою я виглядала трохи старшою! І, здається, набагато красивішою!

Яра перервала мій вихор емоцій. Довелося відволіктися від розглядання свого зображення, щоб поспостерігати за її подальшими діями. Кравчиня витягла зі скрині згорток бархатової тканини малахітового відтінку й маленький, такий же зелений капелюшок, на додачу. Одягла на мене головний убір і закріпивши той у волоссі, накинула на плечі м’який плащ. Відступила на крок й замилувалася результатом.

- Звідки все це? – спитала.

- Плащ приніс пан Тимотеуш, а капелюх залишився від дочки пана Лукаша.

- Так в старого є родичі? – поцікавилася я про всяк випадок.

- Вже ні. Його дружина померла років з п’ять тому, а дочка загинула за дивних обставин. Гучна то була справа. Уся столиця обговорювала...

- Добре. Я зрозуміла. – заспокоїла завзяту служницю й кинувши погляд у дзеркало, почала розсипатися в компліментах її таланту.

Швачка зніяковіло вислухала мою похвалу й запевнила, що у такому вигляді я можу з’являтися де завгодно. Я ще раз подякувала дівчині за роботу й випитала місце перебування хлопців. Шурхочучи новою сукнею швиденько залишила приміщення.

***

Зайшла до кабінету, де, зі слів Яри, на мене вже чекали хлопці. Там вони й були. Юнаки синхронно повернулися на звук кроків. Єжи, а з цього моменту тут я вирішила називати друга так, навіть подумки, сидів у великому кріслі навпроти Тіма. Був одягнений у коричневий костюм, як у нашого ледь не єдиного знайомого в цій місцевості. Капелюх із довгою білою пір’їною досить вдало приховував зачіску.

- Тепер, коли ви скидаєтеся на місцевих, можемо вийти в сад. – сказав Тім підіймаючись зі свого місця.

Хлопці накинули плащі й ми неквапливо рушили коридорами будинку та невдовзі опинилися на вулиці. Тім повів нас посипаною рінню доріжкою углиб садка. Всередині рослинного раю розташована невеличка альтанка з чорного дерева. Розсілися на дерев’яних лавах альтанки й приготувалися до майбутньої довгої розмови з Тімом. Наш іншосвітний приятель присів навпроти, й напустив на себе діловий вигляд. Склав руки на столику коло котрого сиділи, та приготувався відповідати на наші розпитування.

- Мені, здається, світи чимось схожі. Чи не можуть події, які колись відбулися у нас, повторитися тут. Чи може цей світ бути паралеллю мого рідного світу? – поставила я питання, яке бентежило.

- Гадаю, ні. Розумієте, світи доволі різні. У давнину, вони прилягали один до одного, отже, розвивалися паралельно. Але з роками грань між світами ставала все тоншою. Час у вашому світі почав текти набагато швидше, тому різниця істотно збільшилася. Зараз їх поєднує лише тонка ниточка.

- Тоді, як подорожуємо світами? – поцікавилася я.

- Цю нитку, віднайшов вчений із вашого світу. Нам вдалося зміцнити зв’язок і тепер використовуємо його у якості коридору для переміщення між світами.

- Ти й той старий учений, який нас зустрів, належите до якогось таємного ордену, типу масонів? - нашорошено запитав Єжи, перериваючи дискусію на тему розвитку світів.

- Ні. Ніякого зібрання. Над цим працюємо лише удвох. Крім мене, мого вчителя і вас, про наше дослідження більш ніхто не відає.

- Тоді чому таким важливим питанням не займаються інші вчені? – зацікавила ситуація.

- Вони зосереджені у менш вагомих галузях знань. Розумієте, у нас алхімія вважається однією з найважливіших й найскладніших наук. Вона фактично забезпечує життєдіяльність нашого суспільства, адже багато необхідного для існування створюється за допомогою алхімії.

- І та речовина, котра вставлена у віконні рами? – нескладно поцікавилася я, не знаючи, як чітко сформувати питання.

- Так. Правильно думаєш. – відповів Тім.

- А що воно таке?

- Ця речовина називається артонієм. Її винайшов років з триста тому один алхімік з сусідньої країни. А після представлення відкриття суспільству, наш тогочасний король переманив алхіміка до себе на службу. Щоправда, зиск з того отримав невеликий. Новинка стрімголов увійшла до вжитку й за рік розповсюдилася всим світом, зробивши творця невимовно багатим. – Тім затнувся, а я вставила питання:

- А що воно собою являє?

- Вариться густий відвар з соків різних трав. Потім додають туди хімічний розчин й кілька порошків. Ретельно перемішують. А далі виливають в спеціальну форму та чекають, поки застигне. Потім, готовий шмат витягають з форми, обробляють спеціальним розчином й вставляють в віконну раму.

- Цікаво. А що ще у вас виготовляють за допомогою алхімії? – запитала, аби зрозуміти чим життя тут відрізняється від того до якого я звикла. Мені було необхідно вивчити умови, аби підготуватися до довгого перебування в цьому світі.

- Багато чого. Ліки, засоби гігієни, деякі речовини які використовують ремісники у своїй роботі.

- І все виготовляєте ви! – вигукнули хором з другом.

- Звісно, ні! – вигукнув той: - В столиці, де ми з вами зараз перебуваємо, мешкає інший алхімік, який торгує еліксирами. Пан Лукаш вже давно нічого не виготовляє. Він займається тільки дослідами. Намагаємося створити перший підручник з алхімії.

- Ось воно як. – промовив Єжи.

- І що з того маєте? В сенсі, алхімічні еліксири й отримані за допомогою тої науки інші речовини? Який вони мають вплив на ваше життя? – спитала я, адже незабаром куратор вимагатиме у мене звіт про виконану роботу з вивчення цього світу.

- То, так би мовити, основа цивілізації. Жити без чого майже неможливо. – кинув старший.

- Зрозуміло. А розкажи докладніше про свій світ. – попросила я, розуміючи, тут не можна вирізнятися. А для того, щоб якнайменше наробити дурниць, треба знати якомога більше.

- Усе по черзі. Я ж обіцяв допомогти вам призвичаїтися. Перед тим, як вперше вийдете за поріг, я навчу правильної поведінки в полянському суспільстві. – трохи роздратовано відповів Тім: - Для цього тут і сидимо.

- Ну так давай. Розповідай. – поквапив Єжи. Тім кивнув:

- Тож. – розпочав: – Нашою країною керує Рада, до якої залучена більша частина вельможества. Голова Ради, такий собі князь Януш Червонський. Особистість я вам скажу, неординарна й невимовно харизматична. Радники у всьому до нього дослухається, тому той фактично владарює.

- Ти ж казав про короля? – перервав його Єжи.

- Є в нас монарх, але виконує лише представницькі функції. Мирослав I – обличчя Полянії. Він не має фактичної влади, проте має право просити в ради підтримки у важливому для держави діянні. Та без ради не може приймати жодних державних рішень.

- Тобто в вашій країні демократія? – зробив уточнення Єжи.

- В якомусь сенсі, так. – відповів Тім і склав руки на столі. Вітер зашурхотів листям високого розлогого дерева, що притіняло вхід до альтанки. На пальці Тіма блиснуло.

- Що в тебе за перстень? – поцікавилася я. Тім простягнув руку демонструючи мені персня з немаленьким таким шматком бурштину. На нього нанесено зображення в якому, я впізнала герб. Поки я вивчала витвір місцевих майстрів ювелірного мистецтва, власник почав пояснювати:

- Це фамільна коштовність. У всих вельможних полянців є подібні. Розумієш, кожен рід має свій камінь – талісман, який голови носять не знімаючи й передають у спадок. У самоцвіта свої властивості, якими здатен користуватися той, хто носить таку прикрасу.

- І що за характеристики? – попросила подробиць.

- В мене, наприклад, бурштин, який дає можливість ставати невидимим.

- Постривай, як невидимим! – здивувалась: - Чи в вашому світі таке, можливо!?

- Я не розчиняюсь у повітрі, проте можу змусити інших не дивитися на мене. - пояснив Тім.

- А що, усякий, хто одягне прикрасу з бурштином так зможе? – очманіло перепитав Єжи.

- Звісно, що ні. Тільки ті, кого він обрав. Розумієте, то складна процедура…

- А що з іншим камінням. – зацікавилася я питанням.

- В дорогоцінного каміння різні можливості. Та у всих вельмож, талісман захищає голову роду і дає змогу застосовувати його властивості. Ось, у Януша, голови ради, наприклад, онікс. Цей — охороняє від раптової смерті та замахів на життя власника.

- Хочеш сказати, цього, вашого князя неможливо вбити? – здивовано перепитала я.

- Можна, проте лише під час поєдинку або захищаючись. Втілити у життя то доволі складно. Він напрочуд вправний фехтувальник.

Від останнього почутого я очманіла. Сиділа і бездумно витріщалася на Тіма, намагаючись сприйняти отриману інформацію.

Зі заціпеніння висмикнув Євген, який раптом підвівся, вилаявся й повідомив, з зусиллям добираючи нормативну лексику, про те, що сутеніє й нам час повертатися. Ми з Тімом різко підскочили та разом з Євгеном-Єжи стрімголов помчали до будівлі.

Забігли до кімнати де залишили апарат перенесення. Попрощалися з Тімом, та швиденько впакувалися в будочку, щоб одразу ж перенестися назад.

Матеріалізувавшись у своєму світі, зрозуміла, тут світає і вже завтра, а це означає – понеділок, і мені ще треба в універ. Від навчання поки ніхто не звільняв.

Куратор знайшовся там, де ми його лишили. Чоловік, спокійно дрімав у кріслі.Він стрепенувся з нашою появою, вилаяв нас за запізнення. Хоча, потім наставник виявив неочікувану турботу й відрядив нас додому на таксі коштом дослідницького центру.

***

Вислухавши батьківські повчання щодо повернення на світанку й шастання в цей час незрозуміло де, я лягла трошки подрімати. Втомлена й невиспана, встала в потрібний час, влила в себе дві великі чашки кави, та неохоче рушила на навчання.

Подумки матюкаючи всих причетних до мого самопочуття особистостей, я ледь жива дісталася універу. Відсутність нормального сну сильно вплинула на мій фізичний стан і настрій. Пари того дня пройшли, як в тумані. Мляво відповідала на розпитування Олі, бо неуважно слухала подругу. Взагалі, увесь день я автоматично реагувала на те, що відбувається навколо й глушила каву літрами.

Обід також пройшов повз. Після пар я змусила себе перекусити, але смаку страви не помітила. До цього часу, мене повністю поглинула необхідність переміщення у Полянію. Тут усе стало байдужим, хотілося чогось нового та яскравого. Не дивлячись на втому, потребувала досліджувати той світ, наче щось туди тягнуло. Тому, коли пообідді я зустрілася з Євгеном-Єжи й той запропонував зробити перерву, тобто не переміщуватися сьогодні, я рішуче відмовилася.

Тільки-но звечоріло, ми з Євгеном прибули до дослідницького центру. Зустрілися з куратором й вислухавши повторну прочуханку за вчорашнє, під наглядом Миколи Олеговича, вирушили до іншого світу.

Цього разу я на собі відчула наслідки перенесення сильніше, ніж зазвичай. Мій втомлений організм, вивалившись з будочки апарату, одразу ж відключився.

Отямилася я від того, що мене трусили. А коли усвідомила що відбувається, зрозуміла, Тім так намагається привести мене до тями. Я відкрила очі. Іншосвітець припинив мене трусити. Схопилася за руку приятеля та сіла привалившись до металічної стіни апарата. Тім сунув мені в руку пляшечку й повчальним тоном попросив:

- Випий. Еліксир додасть тобі сил.

Я слухняно витягла корок й ковтнула розчин з різким запахом. Швидко вихилила гіркий вміст пляшечки й повернула її. Думала піднятися, але Тім зупинив мене:

- Посидь десять хвилин, поки еліксир подіє.

Я почала чекати реакцію свого організму на влиту в мене рідину. Поки сиділа так, прислухаючись до себе, нишпорила очима вивчаючи приміщення у пошуках напарника.

Єжи сидів, прихилившись до стіни, й мовчки спостерігав. Його знесилення виказувала блідість й стомлений вираз обличчя. Він, перебував в набагато кращому стані, ніж я, бо прогуляв пари й добре виспався. Він же не найкращий студент на курсі й питають його набагато менше. А потрапив Євген до команди дослідників випадково. Принаймні, мені так здалося.

За цими роздумами не помітила, як відчула приплив сил. Встала на ноги й повідомила друзям, що почуваюся краще і вже можу працювати над адаптацією. Побачивши таку реакцію на еліксир, Єжи теж випросив у Тіма порцію й жадібно випивши почимчикував за нами вглиб будинку.

Насамперед треба переодягтися. Необхідно звикнути до іншосвітного одягу, щоб виглядати й поводити себе максимально природно. Тому розійшлися виділеними кімнатами.

Знов зустрілися через дві години у тій самій альтанці в садку, де сиділи попереднього разу. Для початку, я вирішила прояснити ситуацію, та поставила нашому іншосвітному опікуну питання:

- Скажи-но, будь-ласка, а що то була за настоянка? Ну та якою мене напоїв.

- Звичайний енергетик чи еліксир відновлення. Гадав, візити сюди виснажуватимуть вас, тому коли вчора пішли, приготував його. Виявилося, не даремно.

- Вибач. – збентежено промовила я.

- Нічого. Я іншого і не чекав. - заспокоїв мене старший: - Перед переходом до наступної стадії адаптації, а точніше до підготовки вивести вас на вулиці міста, маю пояснити структуру нашого суспільства. На даному етапі те необхідно ще й для того, щоб обрали собі ролі та відповідно до ваших рішень могли скорегувати легенди.

Кивнули погоджуючись, й Тім продовжив мінілекцію:

- Цей будинок – він обвів рукою простір: - розташовано у передмісті столиці нашої країни…

- А багато в цьому світі держав? – перервав розповідь Єжи.

- Декілька великих країн і з десяток маленьких. – кинув той.

- Як називається це місто? – не дав продовжити хлопець.

- Алерин. Але то зараз неважливо. – відповів той, і поновив оповідь: - Повертаючись до початку, скажу, в нашому місті можете зустріти представників майже всих прошарків суспільства. Наше суспільство складається з трьох станів: селян, міщан та вельможества. У кожного з них є основні заняття, яким приділяє увагу більшість.

- Докладніше б, а то не надто зрозуміло. Про селянство – то ясно, а от про інші… - попросив Єжи.

- Та, будь ласка. Наведу приклади. Селяни в нас займаються фермерством: вирощують овочі й фрукти, розводять скотину. Вони зазвичай продають залишок продукції… - продовжував нудну лекцію Тім.

- А решта? – змусив його поквапитися підопічний.

Молодий вчений розчаровано зітхнув та скоротив лекцію:

- Тут в столиці можемо зустріти представників двох інших прошарків суспільства: міщан та вельможества. До міщан належать в основному ремісники, дрібні торговці, лікарі й ті, хто наймається до будинків верхівки у якості прислуги. Купецтво займає проміжну ланку між простими міщанами та титулованими особами. До купецтва входять не лише великі торговці, а й багаті крамарі, та заможні трактирники.

- Мене давно цікавило життя і робота лакеїв, і решти довірених слуг. – знову перервав розповідь Єжи.

- Бажаєш спробувати? – спитав Тім. Єжи не зволікаючи погодився.

- Місце мого лакея підійде? – запропонував іншосвітець.

- Угу. – швидко зголосився друг.

- До цієї ролі тебе й готуватимемо. А зараз мусимо продовжити. Маю розповісти вам про найвищий стан нашого суспільства. Вельможі зайняті політикою, культурою та мистецтвом, і наукою.

- А економіка? – зробила я уточнення про всяк випадок.

- Економічні питання вирішує купецтво за підтримки високого вельможества.

- Зрозуміло. А панство що не цікавиться політикою? – продовжила розпитування.

- Найбільш родовиті займаються меценатством: керують і спонсорують різні проєкти; водночас, всіма силами забезпечують їм популярність. Дрібне панство, такі як я, займається безпосередньо створенням предметів мистецтва; організацією культурних заходів, і складає більшу частину нашої армії й верхівку служби дізнання. Наукою, займаємося також ми.

- А та служба розслідує злочини та ловить зловмисників? – спитала я.

- Саме так – відповів Тім й нашорошено запитав: - А навіщо тобі то треба. Ти ж не збираєшся пролізти до тої організації? Тебе туди однаково не візьмуть. В службу дізнання потрапляють тільки жінки з армійським минулим.

- Та я й не збиралася. Розмірковую, що буде якщо вони звернуть на нас увагу. – заспокоїла старшого.

- Та непотрібні ви їм. – кинув друг, а я причепилася з новим питанням:

- У вас жінки служать в армії?

- Буває. Тут головне фізична підготовка й уміння користуватися зброєю. – не заглиблюючись в деталі відповів Тім.

- І якими знаряддями вбивства у вас користуються? – продовжувала чіплятися до приятеля.

- Здебільшого шпаги; різноманітні кинджали. В сусідів популярні шаблі. І ще, той, арбалети.

- Зможеш дістати мені зброю? - благально поцікавилася я.

- Нащо воно тобі? – здивувався Тім.

- Не нервуй. Вона нею володіє. На відміну від мене. – утрутився в наш діалог Єжи.

- Лишень хотіла попросити, потренувати. Я останніми днями закинула фехтування. Візити сюди забирають багато часу. – пояснила свої наміри.

- Згоден. Притягну шпагу, й будемо з наступного разу фехтувати кожного дня. Підійде?

Я кивнула погоджуючись, а Тім вирішив завершити відвідини:

- Вам краще цього разу повернутися трошки раніше.

Ми з Євгеном — Єжи вирішили не розпочинати суперечку, натомість рушили слідом за Тімом назад у дім. В будинку, попрощалися з другом й перенеслися до свого світу.

Потрапивши у знайому кімнату, роззирнулися. За вікнами слабко освітленого приміщення дослідницького центру згущалися сутінки, розсіяні світлом вуличних ліхтарів. Наставник – відсутній, тож довелося його розшукувати.

Знайшли Миколу Олеговича в лабораторії, розміщеній у сусідній кімнаті. Чоловік схилився над кресленням якогось пристрою й замислено гриз олівець. Проте наша поява відволікла, він привітався й відмахнувся від нас, відпускаючи.

Дісталася оселі й запхавши в себе вечерю, завалилася спати, не звертаючи увагу на чіпляння сестри з розмовами.

У вівторок я нахабно прогуляла пари. Вимкнула мобільний та відсипалася, щоб відновити сили. Встала вже коли слід було збиратися до дослідницького центру.

***

Сьогодні знов заскочили наставника за працею. Микола Олегович кинув нам пару фраз і поринув в удосконалення креслення: домальовував нові лінії, стирав зайві й робив помітки на полях. Залишили приміщення й без перешкод скористалися апаратом перенесення.

Нас зустрів Тім. Він почекав поки прийдемо до тями після переміщення, та напоїв еліксиром відновлення і повідомив новини:

- Я розробив план необхідних для вашої адаптації занять.

- Які? – підозріло запитала я.

- Нічого особливого. Тебе, Аню, вчитимуть тому, що треба знати й уміти молодій пані. До того ж, я все ж таки, проводитиму з тобою тренування з фехтування.

Я сумно зітхнула й попленталася за другом, який залишав зал. Старший провів до відведеної мені спальні, де чекала Яра. Дав нам три години на перший урок.

Дівчина допомогла переодягнутися й повідомила, що вчитиме, як себе має поводити представниця місцевого панства. Вступні дві академічні години вона вирішила присвятити жестикуляції. Яра пояснила які в них є жести. Розтлумачила значення кожного й користування. Наприкінці трошки потренувались. Так я навчилася правильно реагувати на невербальні сигнали й швидко інтерпретувати їх.

Точно в призначений час Тім знову з’явився на порозі. Мав з собою зброю, тому я не здивувалася тому, що друг повів мене на вулицю.

Він привів на широку галявину в глибині саду й одразу ж передав одну. Я роздивилася просту функціональну, без жодних прикрас, шпагу, випробувала гостроту клинка. Потім зробила кілька помахів, перевіряючи баланс й пристосовуючись до нової зброї.

- Готова? – спитав Тім.

- Так. – коротко відповіла я.

Друг атакував. Я парирувала удар, й почали кружляти галявиною у тренувальному двобої.

Через годину втомилися й завершили тренування. Присіли на колоду під розлогим деревом невідомого виду. Я деякий час задумливо вдивлялася в строкате листя. Мовчанку перервав старший:

- Я найняв для тебе викладача танців. Даватиме тобі уроки кожного дня. Тут у будинку. – плутано промовив він.

- Треба то треба. – стиснула я плечима, добре розуміючи, тут ніяк не відкараскатися. Згодом поцікавилася:

- А де Єжи? – запитала я, переводячи розмову на більш веселу тему.

- Спілкується з паном Лукашем. – відповів той і потягнув у дім. Там ще трошки побазікали зі старим алхіміком, та скоро залишили гостинний будинок.

***

Тиждень пройшов в одноманітних заняттях. У рідному світі я ходила на пари, відмовчувалася у відповідь на бурчання батьків та відбивалася від наполегливих розпитувань сестри. За всим цим гармидером я перестала помічати постійну присутність свого колишнього хлопця в одному навчальному закладі зі мною. Освіта й вечірні відвідини іншосвіття відбирали весь мій час та сили. Попри це, вивчення іншого світу стало метою мого життя.

У Полянії я вчилася бути місцевою. Тім з паном Лукашем доклали невимовних зусиль аби допомогли освоїтися. Яра вчила: як ходити, говорити, сидіти та користуватися віялом. А наприкінці тижня молодий алхімік знайшов мені учителя етикету, і я вивчала місцеві правила поведінки. Мені поталанило, бо правила ввічливости в них не надто жорсткі, й вчити довелося небагато.

Кожного дня присвячувала годину, а то й дві, танцям під керівництвом викладача, котрого найняв Тім. В полянській культурі — три основних танці. Найпростіший серед них, схожий на вальс, я опанувала доволі швидко. Другий танець виявився складнішим. Тренуючи різкі підскоки під чіткий ритм іншосвітної мелодії, я заплутувалася в довгій спідниці. Та невдовзі мені вдалося впоратися з тонким полотном, і я засвоїла ще й це.

Найскладніший танок викладач залишив наостанок. В цьому танці мене безупинно мав підтримувати партнер. Проте, знайти підхожого кандидата на роль наочності для вивчення мною цього танка виявилося непросто. Тім був зависоким для відпрацювання деяких елементів. Єжи — нижчий за мене, тому не зміг допомогти. Тож довелося викладачу стати зі мною в пару. Спочатку нічого не виходило. Я постійно падала або збивалася з ритму. Та пізніше справа пішла краще, так насилу підкорила і цю науку.

Єжи також було складно. Друг скаржився на те, що йому доводиться вчити найпростіші речі. Старший вимуштровував його щодо поведінки в суспільстві й спілкуванні з оточенням. А коли той усе подужав, він привів лакейного наставника, щоб навчити хлопця того, що має вміти гарний лакей.

Тім і досі щодня влаштовував тренування з фехтування у садку коло старого будинку. Після одного з тренувань втомлено впали на траву у затінку старих дерев з червоним листям. І він приголомшив новиною:

- Найближчим часом можна буде вивести вас у місто, і я придбаю тобі Аню, твою особисту шпагу.

- Ваш світ такий небезпечний? – іронічно поцікавилася я.

- В тебе добре виходить. Не варто даремно розтрачувати хист. – пояснив приятель.

- Правильно не витрачай талант на аби що. – вліз в розмову Єжи, що тільки но підійшов.

- А коли ти випустиш нас за паркан? – єхидно запитала я Тіма так, щоб і друг дитинства теж почув.

- Вже скоро я покажу вам столицю! – натхненно відповів той.

Втрьох ще трошки помилувалися садком. Незабаром сонце почало хилитися до обрію, й нам з Єжи довелося відправлятися додому.

Потрапивши у свій світ, за звичкою заскочили до куратора. Де й дізналися про те, що він займається удосконаленням апарата перенесення, тому наше знайомство з полянською столицею відкладається. Микола Олегович сказав, щоб наступні три дні не з’являлися в дослідницькому центрі, бо випробовуватиме покращену версію машини. Наставник пообіцяв попередити іншосвітців про нашу вимушену відсутність.

Ця перерва дала мені можливість не тільки знову побути зразковою дівчиною, та ще й підтягнути хвости в навчанні, котре я закинула через постійну зайнятість.

***

В п'ятницю після пар ми з напарником за попередньою домовленістю, зустрілися і разом рушили до дослідницького центру. Куратора там не знайшли. Виявилося, той поїхав на конференцію і повернеться за через тиждень. Помічник передав нам, що можемо вільно користуватися апаратом, оскільки Микола Олегович закінчив роботу, а також, там на нас чекає сюрприз.

Щодо останнього я довго лаялася, бо терпіти не можу несподіванки. А сюрпризи, на мою думку, належать до них. В Полянію я все ж таки вирушила, не зважаючи на неприязність до незапланованого.

Перемістилися в інший світ. Цього разу наслідки переходу відчувалися вже не так сильно. Далися в знаки відпочинок та звичка.

Сьогодні нас зустрічав сам алхімік. Старий повідомив, що Тім готується показувати нам місто й чекатиме на нас на подвір’ї. Часу у нас було вдосталь, тому трошки погомоніли з алхіміком, вже потім пішли готуватися до першої прогулянки іншосвітним містом.

***

У полудень мали зібратися у садку, але Тім запізнювався. Я стояла посеред галявини, наче сіра статуя в довгому попелястому плащі. На поясі в складках нової сріблястої сукні ховала кинджал, який випросила в друга.

Єжи тупцював навколо мене. Мерехтіння нервової особистості в коричневому костюмі нагадало величезного хруща. Спостереження за рухом друга, змусило розхвилюватися.

Десь за пів години після призначеного часу, величезні дубові двері повільно розчахнулася й з будинку вийшов той, кого так довго чекали. Ми з другом незадоволено втупилися у фігуру Тіма свердлячи гнівними поглядами.

Тім підійшов до нас, обережно тримаючи в руках дерев’яну коробку:

- Через це я і затримався. – з посмішкою почав промову: - З дослідницького центру передали пристрої, які, за словами посланця, допоможуть вам повернутися з будь-якої точки нашого світу.

- Схоже на пульт… - ні до кого конкретно не звертаючись промовив Єжи. У нього першого перемогла цікавість. Хлопець роздивлявся дивний пристрій, крутячи у долонях.

- Дивись, ось інструкція… - приєдналася я, та дістала охайно складений аркуш з коробки, де до сих пір лежав мій примірник. Розгорнула папір і вчиталася в написане. Текст складав список попереджень. Я швидко пробігла сторінку очима й зупинилася на останньому найважливішому, як мені здалося, абзаці.

Взяла пульт й почала уважно роздивлятися. На ньому було всього дві кнопки з дивними символами. Я ще раз глянула у текст, звіряючи зображення на пульті з інструкцією. Одна з них переносила нас прямо додому; інша – в лабораторію професора у нашому світі.

Вивчивши новинку, прихопили її з собою й під керівництвом Тіма рушили вивчати іншосвітне місто.