Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 8

Наслідки

Цієї ночі я не стулила очей. Коли друзі пішли, попленталася до своєї спальні та не роздягаючись безсило впала на ліжко. Вся ця ситуація мене виснажила. В голові – суцільна пустка: не думок, не вражень, не переживань. Знов накрила апатія. Лежала і бездумно витріщалася у сірувату стелю, розглядаючи відблиски вранішнього сонця, яке просочувалося крізь щілини в товстих шторах.

Так і пролежала майже до полудня, відсторонено спостерігаючи, за розгортанням нового дня за завісою товстої тканини. Мене не полишало спустошення. Каяття не було, адже однаково б не допустила вбивства мого кращого друга.

Протистояння з Серевським виснажило. Здавалося, важливий етап в моєму житті завершено, проте, куди рухатися не знала. Та й не мала сил про те думати. Що робити? Як жити далі? Як пристосуватися до нових умов життя? Імовірно, Януш та інші потенційні роботодавці відвернуться від людини з репутацією вбивці? Річ у тім, що не розповіла Червонському про свій план. Князь не знає достеменно, яку бійню влаштували заради порятунку Тімотеуша.

Раптом, двері відчинилися і в приміщення увійшла Ярина:- пані Ядвіга відпочиває. Я напоїла її заспокійливою настоянкою.

- Дякую. – тихо промовила, поволі підіймаючись з ліжка.

Неохоче переодяглася, і дозволила Ярі допомогти мені причепуритися. Нас перервав наполегливий стукіт. Яра побігла відчиняти, поки я натягала чоботи.

Закінчивши, спустилася вниз. І якраз вчасно, бо служниця підбігла та всунула мені до рук записку й багряний кошіль повний монет. Розгорнувши аркуша, прочитала коротке сухе повідомлення про виклик до Червонського. Нижче зазначена сума винагороди й щирі сподівання, що ніхто з учасників не постраждав.

- «Що ж, хоч би Януш не вирішив, що я перебільшила з самодіяльністю. Гадаю, гнів князя не загрожує. А от його запрошення на розмову, то — підозріло. Червонський щось задумав. Бажано, щоб справа, не була надто ризикованою».

Я зітхнула й попленталася до їдальні. Впевнена, розмова з Червонським не пройде легко, отже, треба підкріпитися перед візитом. Від планування майбутнього відволікла поява гості. До кімнати зайшла похмура й стомлена Ядвіга. Жінка присіла поруч, їй вручили тарілку, в якій та почала колупатися.

- Ти як? – перервала я важку мовчанку.

- Ліпше. – тихо вимовила подруга.

- Шкодуєш про вчорашнє? – обережно спитала, намагаючись завдати співрозмовниці якнайменше болю. Ядвізі доведеться якось пристосуватися до нових умов.

- Ні. Я вдячна вам. Ви подарували мені свободу. – похмуро зізналася гостя. Я питально підняла брову, вдивляючись у хворобливе бліде обличчя вдови. А Двіга беземоційним голосом пояснила: - Міхал був тираном. Життя з цим чоловіком – страшний сон, який не хочу згадувати. Та більше страху натерпілася вчора, коли рятували Тіма. В мене ледь серце не вискочило від хвилювання, коли розправлялися з нападниками. – жінка здригнулася і замовкла.

Я простягнула руку й впіймавши її холодну долоню легенько потиснула в жесті підтримки: - Головне, зможеш жити для себе. Ти тепер в безпеці.

- Маєш рацію. То – на краще. – більш впевнено промовила вдова.

- Без перешкод бачитимешся зі своїм коханим. – весело додала, підіймаючись: - До речі, він обіцяв зайти сьогодні ввечері.

Тьмяний погляд Ядвіги, пояснішав. Вона теж підвелася. Я покликала Яру й попросила показати гості дім, а потім дати книжку, аби та не впала в депресію. Двіга з ентузіазмом покрокувала за служницею, котра з веселим гомоном поспішила виконати розпорядження. А я рушила до маєтку Червонського.

Йдучи сірими вулицями Алерина, роздумувала про можливі мотиви роботодавця. Очевидно, наша зустріч не становитиме небезпеки, бо камінь на фамільному персні залишався спокійним. Тож, справа, імовірно, в новій інтризі, адже князь зазвичай багато чого має собі на думці. Важко здогадатися про плани «сірого кардинала», поки сам не розкриє карти. Отже, дізнаюся, як завжди, в останній момент.

Вже у передмісті відкинула намагання вгадати прагнення вельможі. Зробила висновок, хоче використати мене як ферзя у ще одній партії. – «Знати б з ким гра, та за якими правилами!» Тихо зітхнула й подумки готуючись до всіляких сюрпризів, підійшла до палацу Червноського. Там зустрів добре знайомий лакей Януша та одразу ж провів темними коридорами.

Зупинившись, провідник показав на потрібні двері й пішов. Постукала, дочекавшись запрошення, увійшла до кабінету прикрашеного темним деревом.

Червонський сидів за столом і писав. Поруч, на столі лежав стос паперів і пара шкіряних папок. Темну поверхню освітлювала єдина свічка в срібному свічнику. Стіну зліва заповнювали полиці з книгами. Підлогу вкривав м’який бордовий килим. Важкі бордові штори закривали високі стрілчасті вікна. Все це не додавало приміщенню світла.

Януш зливався з інтер’єром у темно-червоному одязі. Князь підняв голову і кивком вказав на крісло, що стояло навпроти його робочого місця. Я пройшла туди. Сіла, поклавши шпагу на коліна і замислено втупилася в обличчя роботодавця.

Він закінчив свій опус, відклав перо й підвівся. Неквапливо рухаючись кімнатою мовив:

- Вчора ви знешкодили не тільки мого найбільшого ворога, але і кращого за всю історію нашої країни найманого вбивцю.

- То до чого тут найманець? – не розуміючи перепитала, лишень би підтримати розмову.

- Стефан заважав нам своєю діяльністю. Працював і на нас і на супротивника, вбиваючи всих, чию смерть оплатять. Взагалі-то, уже відправив вам свою подяку в грошовому еквіваленті…

- «Бачила ту оплату. Щедра. Та щось ще має собі на думці. Боюся, воно мені ой як не сподобається. Та все одно відступати пізно».

- То що вам тоді треба? – нашорошено спитала: - Виказати свою вдячність усно? Та я того не потребую…

Януш встав позаду, поклавши руки на спинку крісла, нахилився до мого вуха і солодко промовив:

- У такої вродливої, розумної, і неймовірно талановитої жінки, може бути більше одного коханця.

Він м’яко поклав долоні на мої плечі. Ворухнулася, скидаючи з себе його руки та різко підвелася. Повернулася до співрозмовника й втупилася у нього гнівливим поглядом. На безцеремонний перехід на «ти», не звернула уваги, обурила пропозиція. Поривалася піти, сказавши на прощання якусь неприємність, та Червонський зупинив.

- Пробач, не хотів тебе образити. Я з першого дня нашого знайомства мріяв тебе отримати. Коли доповіли про твій… хм… інтерес до Темського, змирився з тим, що буду не єдиним. – затнувся заглядаючи мені в очі. Побачив, однаково вислухаю та продовжив: - Не розумію, чому така вірна. Я можу дати тобі все: владу, гроші, більш високе положення в суспільстві.

- «Навіщо намагається звабити? Що йому від мене потрібно?..» - подумки оцінила ситуацію, й вирішила не влаштовувати суперечок, а спробувати розгадати наміри. Тож, зневажливо поглянула на чоловіка та якнайспокійніше відповіла:

- Вірність – то усвідомлений вибір. Я обрала Тадеуша і не поступлюся своїм рішенням. Адже, я кохаю його. - зітхнула і додала: - Коли-небудь ти зрозумієш.

Реакція князя спершу збила з пантелику, бо той промовчав. В того на обличчі промайнуло розчарування. Не надія чи образа, ні, гіркота невдачі. Помітно, Януш блефував, отже, бажав не кохання, а прив’язати до себе. Спробував використати єдиний з доступних методів, та не подумав, я не схожа на тих жінок, які заради його уваги ладні на все. Головне — щоб зрозумів та не повторював спроби звабити. А для того, аби усвідомив свою помилку, варто дати час. Я розвернулася і вже збиралася покинути приміщення, та роботодавець раптом проговорив:

- Можу попросити допомоги?

Кивнула погоджуючись. Можливо, Червонський осмислив свій провал і стане обережнішим.

- Твій незвичний погляд на життя та неординарні ідеї стануть у пригоді під час вирішення важливого для майбутнього країни питання. – почав той.

- До суті княже. В мене теж купа справ.

Хотіла одразу дізнатися, до чого той хилить. Всі оці ігри й недомовки мені вкрай набридли.

- Потребую поради, яка б відрізнялася від ідей моїх звичайних радників. Справа важлива, тож для прийняття рішення треба вивчити ситуацію з усіх боків. – кивнула, а Януш тим часом продовжував: - Не так давно на кордоні з Улінією побудували фортецю. Причому на землі мого князівства і за мої кошти. Там перебував гарнізон, який охороняв наші кордони. – пояснив роботодавець.

- І що не так з фортецею? – поквапила оповідача.

- Все було б добре, якби не королева Улінів. Вона претендує на укріплення. На її думку, його розміщено на території її вотчини.

- А насправді?

- То — спірна територія. Наділ подарували моєму далекому пращуру сусідські вельможі. А фортеця, то мій особистий проєкт. Створена для оборони проти піратів та розбійників з сусіднього королівства. Розміщена трохи в стороні від прикордонних укріплень, ближче до моря, щоб перекривати піратам шлях…

- Зрозуміло, розкажи, що відповів на закиди королеви?

- Сказав, якщо її брат і за сумісництвом отаман їхнього війська не може навести лад у себе, а улінці без перешкод перетинають наш кордон, де завгодно і коли бажають, всупереч нашим законам, то вимушений вжити заходів, і таке інше.

- Як відреагували улінці? – діловим тоном поцікавилася.

- Наступної ночі сусіди взяли твердиню та перебили моїх людей. Проєкт провалився. А, як виправити ситуацію, поки не вирішив. Послухаю ще твої поради, тоді й складу план дій. – засмучено промовив вельможа.

- «От ідіот!!!» - подумала, та в голос промовила: - Слід було продати їм укріплення, чи виміняти. Так і люди були б живі, й стосунки з країною, що потерпає від постійних війн, покращилися.

- На яких умовах? – поцікавився роботодавець.

- Звісно, ж на вигідних для себе. – пирхнула: - Здати фортецю, ніби в оренду, натомість отримавши якісь пільги, й інші вигоди. Потрібно скласти список, обговорити, на які умови улінці пристануть. Можна обміняти укріплення на воєнний союз, всіляку допомогу, спільну торгівлю і таке інше.

- Але ж вони постійно воюють! Сумніваюсь, що погодяться на альянс. – заперечив.

- Слухай, а якщо використати їхнє становище собі на користь. – замислено проговорила. Князь кивнув і теж задумався.

Цікавилася у Тіма новинами та взагалі ситуацією тут. Треба ж бути в курсі процесів, що відбуваються навколо. В один з таких моментів, друг коротко розповів історію з сусідньою державою.

Виявляється, допоки Улінією правила попередня королева, в країні не було чіткого контролю. Вся влада у руках ради, замість хворої та немічної старої. А коли та померла від тяжкої недуги, рада організувала вибори нової правительки. Так на троні опинилася молода амбіційна пані й одразу ж з ентузіазмом взялася за справу. Нова керівниця почала розгрібати накопичені проблеми та наштовхнулася на ситуацію з фортецею. Далі пішли взаємні претензії та звинувачення. Пройшли роки й тепер важко розібратися, хто що кому винен.

- Скажи-но, княже, а ти часом, не провернув усе це таємно від сусідів? – підозріло спитала.

- Тобто? – перепитав Червонський, з нерозумінням втупившись мені в обличчя.

- Ти ж не повідомляв улінську владу про той проєкт, не пропонував підтримку, й ви не укладали договір про взаємне користування укріпленням на спірній території. – зазначила.

- Проте, за документами, то — моя земля! – кинув князь.

- Так-то воно так. Проте ця місцина прямо впритул до їхнього кордону, то ж, тут потрібно порозуміватися з правителькою.

- Як домовлятися? Улінці ж не хочуть йти на компроміс. Лиш з принципу обстоюють той шмат кам’янистої землі. А війна не потрібна, бо то дорога, нервова й не вигідна з усіх боків справа. – задумливо промовив Червонскький.

Я замислилася: «Гадаю, тут потрібне якесь нове, нестандартне рішення. Та водночас таке, котре не спричинить агресивну реакцію з боку сусідів… Потрібно вигадати щось екстраординарне, а от що?…» І тут спала на думку ідея:

- В них зараз конфлікт з сусідом, вірно? – Януш стверджувально кивнув і я продовжила: - Так ось, запропонуй військову допомогу. Мовляв, боїшся у випадку програшу Улінії, переможці потім атакують нас.

- Запрошу королеву до нас. Необхідно обговорити ситуацію, а там вже вирішувати як бути. – зрадів вельможа: - З цього і розпочну. Ще розробляти план… - собі під ніс замислено завершив Чернвонський.

Відволікшись від своїх роздумів, князь поглянув на мене. Я підбадьорливо усміхнулася. Політика нас помирила. Попрощалися, наче добрі друзі.

Януша залишала зі змішаними почуттями: з одного боку – шкода його; з іншого – початок нашої розмови й те, як легко вона перейшла на іншу тему – непокоїло. Не хотілося, б, щоб він знов чіплявся. Хоча, здається, полишив спроби звабити.

З такими думками йшла містом, похмуро поглядаючи на поодиноких перехожих. Ті шарахалися, побоюючись моєї зловісної репутації. Так і дісталася домівки.

Тільки-но потрапила додому, на зустріч вилетіла Яра:

- Пані… пані… н-на вас чекає пов-в-відомлення. – затинаючись промовила дівчина, намагаючись заспокоїти дихання.

- Що там? – суворо спитала.

Служниця мовчки передала мені жовтуваті аркуші. Я одразу ж продивилася папери. Перший – про завершення зачистки будинку Серевських, написаний кривуватим почерком.

Другий – від служби дізнання, про відмову відкривати справу проти мене, адже їм з «власних джерел» стало відомо про побиття Тіма. Які то «власні джерела» я здогадувалася. Думаю, помічники Червонського підкупили працівників того відомства; а, може, взагалі – перекупили.

Третій документ адресовано Ядвізі. В ньому значилося, що будинок, в якому відбулася нещодавня бійка, зі смертю Серевського, переходить у власність якоїсь сторонньої людини. Себто, Двіга залишається без домівки. Як розповісти про те подрузі, не розуміла. Вона й так перенесла сильне емоційне потрясіння, а тут іще новий стрес, проте сказати однаково треба.

Роздумуючи над цією проблемою, піднялася на гору, переодяглася і спустилася вниз.

Нову подругу знайшла у вітальні. Ядвіга сиділа з книгою біля розпаленого каміна. Я підійшла й тихо покликала. Жінка обернулася, побачивши мене відклала фоліант.

- Маю тобі дещо повідомити… - почала із далеку.

- Кажи. Уже нічому не здивуюся. – запевнила приятелька. Мабуть, за моїм виглядом зрозуміла, розмова – серйозна.

- Твій дім, … тобто, дім твого чоловіка… - плутано мовила: - Не зможеш продати. Успадкувала інша особа. – простягнула вдові аркуш. Та передивилася й стиснула плечима:

- Все одно не змогла б там жити. А продавати – важка справа. – кинула подруга та відвернулася.

- Ти, хоч знаєш, чому так сталося. Чому якась незнайома людина претендує на спадок? – поцікавилася, не даючи їй впасти в меланхолію.

- Знаю. Міхал заліз у борги. Нам довелося переїхати, бо він продав попередню оселю, щоб погасити частину боргу. – розтлумачила та.

- Погодишся на таке? – спитала, вказуючи на документ у руці співрозмовниці.

- Угу. – буркнула та: - Якщо не дозволю віддати будинок, племіннику Серевського доведеться виплатити борг мертвого дядька, а хлопець же не в чому не винен. Я вже відправила листа єдиному родичу мого покійного чоловіка. Той лиш незабаром дізнається про його долю. – пояснила Ядвіга та повернулася до каміна й замислено втупилася у полум’я, шукаючи там відповіді на якісь свої потаємні питання.

- Що робитимеш? – обачно поцікавилася, переводячи розмову на іншу, більш веселу тему.

- Поїду в провінцію навідати батьків. Розповім їм про своє важке життя з Серевським, попрошу в батька грошей на проживання в столиці.

- То в тебе є план? – здивувалася.

- Точніше плани. Купа планів. І один з них, здається, стоїть на порозі.

У двері настирливо стукали. Уже хотіла йти сама відчиняти, як прибігла Яра й запустила гостей. Завітала чоловіча частина нашої компанії. Вони швидко увійшли до вітальні. Тім одразу ж підскочив до Ядвіги, а Тад неквапливо підійшов і обійняв. Забіг Єжи привітався й кудись зник.

Притискаючи мене до себе, Тадеуш мовив:

- Гадаю, на нас чекає багато роботи. Червонський вліз у нову політичну інтригу. Якісь ігри з сусідами. Думаю, скоро закидає нас новими завданнями.

- Наш роботодавець розпочав масштабну справу. Боюся буде не легко. – погодилася з коханим.

- То ти сьогодні бачилася з князем? – зробив уточнення старший.

- Так. – коротко кинула.

- Вам може знадобитися моя допомога. – запропонувала Ядвіга.

- Це надто небезпечно. – нервово випалив Тім.

- Він має рацію, проте підтримка нам не завадить. – мовила я.

- Добре. Не затримуватимусь у батьківському домі. – відказала вдова.

- Повертайся швидше. Я сумуватиму. – з ніжністю промовив Тім і закохані відволіклися на беззмістовний флірт.

Тад скористався моментом і пошепки запитав:

- Чому Януш викликав тебе?

Лиш стиснула плечима у відповідь.

- Що хотів? – підозріло спитав головний шпигун, міцніше стискаючи в обіймах.

- Поради. – сухо відказала. Не бажала розповідати про домагання Януша. Тим паче, вони були не щирі. Та й не збиралася відповідати взаємністю.

- А чому шпигуни доповіли, що ви там обіймалися. – прошипів у вухо.

Я аж підскочила: - «Так ту сцену в кабінеті Червонського підгледіли!»- нервово сіпнулася, але коханий не дав вирватися. Продовжуючи утримувати в обіймах, пильно поглянув мені в очі. «Доведеться сказати». – перевела подих, і з усих сил зображуючи байдужість, поцікавилася:- Ревнуєш?

Пів хвилини Тадеуш мовчав, отетерівши від моєї заяви, та, нарешті, коротко зізнався: - Так.

Зобразила безтурботний сміх і чесно відповіла, намагаючись говорити якнайвпевненіше та якнайспокійніше:

- Повірив, що можу поміняти тебе на Червонського? Януш взагалі в цьому плані мені не подобається. В мене трохи інші смаки.

- Отже, то Червонський до тебе чіплявся. – похмуро констатував Тад.

Кивнула й хвильку помовчавши доповнила: - Здалося, князь намагався прив’язати мене до себе. Боїться залишитися без підтримки. В нього серйозні проблеми на політичній арені.

- І йому потрібен радник. – зробив висновок коханий і заспокоївся.

Наступна частина вечора пройшла більш приємно. Розмістилися на дивані та в кріслах, ліниво перемовлялися, відволікаючись на свою пару. Коли настав час вечері, пішли шукати Єжи. І прямо в коридорі наштовхнулися на зайнятих один одним закоханих. За сходами в мало освітленому кутку коридору, невисокий худенький хлопець затиснув пухкеньку дівчину. Він не помічаючи нікого цілував її, а та тихесенько сміялася, обіймаючи коханого.

- Здається, ми тут зайві. – промовила, і наша компанія один за одним навшпиньках прослизнула в їдальню.

***

Наступного ранку Ядвіга покинула мій дім. Ми з нею пройшлися базаром. Подруга накупила необхідних речей в дорогу. Двіга не схотіла повертатися в будинок Серевського, навіть для того, аби забрати залишені там особисті речі. Узяла тільки те, що вранці принесли Тім і Єжи, інше жінка докупила. А після обіду, зібравши валізи, вирушила у невеличку подорож у батьківський маєток.

Януш захопився проблемами з сусідами й більше не чіплявся. Лише хотів, щоб я його слухала та давала поради. Цим і займалася довгий час, поки Тад продовжував розвивати свою шпигунську павутину. Так наша спільна справа потроху просувалася.

Водночас Тім повернувся до звичного існування: допомагав пану Лукашу із дослідами, варив еліксири для шпигунської братії, та сумував за коханою. Єжи підтримував старшого друга, однак не забував про власні справи. Їхні з Яриною стосунки потрохи просувалися. Вони ледь не щовечора бачилися. Здавалося, він уже пристосувався жити на два світи, продовжуючи переправляти в рідний світ мої звіти про вивчення тутешнього буття…

А згодом, життя яке мало от-от налагодитися, зробило новий кульбіт. Проблеми посипалися, наче яблука з дірявого мішка. Лиш встигай вирішувати. Гадала, з переїздом сюди усе стане тихим і спокійним. Як же я в цьому помилялася. Ані дня спокою. Зате ні краплини жалю з цього приводу не відчувала. Цей світ змусив мене почуватися живою, подарував сенс буття, дав те, про що, не могла і мріяти. Залишилося захистити той подарунок долі, який неочікувано одержала…